І не то що від Головатого, а навіть і од каменя не лишилося й сліду.
Петро вимкнув мазера.
В долині зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозі кинулися врозтіч. Передні напирали на задніх, збивали з ніг. Сотні їх падали, вражені стрілами Синів Риби; уся маса нападників одхлинула з Долини, а за ними по п'ятах бігли Довговолосі.
І все це, як у німому кіно. До Петра не долинало жодного звуку.
"Ну, все, — подумав підводячись, — бій виграно, ворог у паніці тікає".
Але це ще було далеко не все. Раптом втікачі зупинилися, схитнулися, як од сильного вітру, і кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптані смолоскипи і наїжачились списи.
"Ти диви... — здивувався Петро. — Ех, чорт!.."
Лише тепер здумав, що міг не винищити всіх... Адже тікали таким густим натовпом!
— Вояка називається... Ану ж, де той режисер, що змусив акторів вернутися на сцену?
Крізь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помітив якусь відокремлену групку, а придивившись пильніше, переконався, що там, серед Голомозих, виділяється величезна голова, мабуть, ще більша, ніж у того, на камені. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.
Яворович приліг, добре прицілився і, затримавши віддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергія, що її поніс червоний промінчик, зіткнулася з перешкодою, і те місце так і пихнуло.
Тепер Голомозі знову кинулись навтьоки.
Встав, зігнувся, щоб обтрусити коліна, та так і застиг. Навколо горить ліс! Полум'я йде суцільним фронтом, дугою, кінці якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповнені нафтою, бризкають на всі боки вогнем, і тому палає навіть грунт. Вогняна стіна повільно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже відчуває подих жару на обличчі.
В першу мить він просто розгубився. Це була для нього така несподіванка, що він не знав, що й подумати. Він звик до власної безпеки і, якщо й вживав деяких заходів, то лише інстинктивно. Тим більше, що найбільший його ворог уже не існує.
"Хоча б літака не спалили... — подумав і тут же заперечив: — Що там літак, ти ось викрутись сам!"
Одійшов на край скелі. З-під ніг посипалось, далі — жодного сантиметра. Кинув погляд униз — вірна загибель. Побігти через вогонь? Смерть у тяжких муках.
"Невже все?" Зціпив зуби, стиснув кулаки. Відчув у руці гофрований циліндр свого ліхтаря. І це відчуття наче підштовхнуло його.
— Ні, не все, ми ще поборемось! — скрикнув Петро і, виставивши вперед мазера, кинувся навстріч вогню. Підбіг якомога ближче і почав шмагати полум'я червоним батогом. Секунда–друга, і вогонь наче вітром здуло! Ішов уперед, прокладаючи собі широкий коридор у вируючому полум'ї, і, тільки вибравшись на згарище, помітив, що одяг на ньому затлівся. Та це були дрібниці. Хотілось пити, але навколо все вигоріло, не було жодного стебельця.
Озирнувся — свічками догоряли дерева понад самим урвищем — там, звідки він обстрілював Головатих. Значить, помітили, виробили план... Отже, пожежа ця не випадкова...
І, наче на підтвердження цієї думки, в густій жовтій імлі, метрів за п'ятдесят від Петра, сковзнула якась постать. Стежать?
Петро швидко пішов у той бік і знову помітив постать. Вона поспішала вниз, явно обходячи Долину предків. І, головне, важко було визначити — Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дістав би його, та Яворович боявся помилитися...
Навпереріз загадковій постаті кинулось кілька інших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очікуючи, чим воно закінчиться. І який же він був радий, коли вся група підійшла до нього і він упізнав Рожевого!
— Петре! — гукнув той. — Ось ми піймали злочинця...
— Пити, дай мені пити, — сказав Яворович, облизуючи пошерхлі губи. Злочинець його не цікавив.
— Зараз, принесуть, — пообіцяв Рожевий, і один з його воїнів швидко побіг через згарище.
Рожевий тим часом говорив:
— Отже, правду сказали наші мудреці: ти — Могутній Гість і Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитів загинула б. На знак нашої вдячності ми поставимо твою мумію на найпочеснішому місці в Долині предків.
Яворович подивився на нього пильним оком:
— Я хочу ще довго жити.
— Живи, тільки ніколи не залишай нашої країни.
Принесли дуже смачних плодів, з яких так і пирскав сік. Петро жадібно їв, поглядаючи на чубатих воїнів. Нарешті, глянув і на бранця. Зелена шкіра, застиглий вираз обличчя, довгі руки. Десь він його бачив...
— Він приніс вогонь! — вказав на нього Рожевий, і Петро пригадав храм сонцепоклонників. — Ми поставимо цього слугу Головатих перед очі наших мудреців. Щоб він усвідомив свою ницість і презирство Синів Риби.
Яворович подумав: "От тобі й роботи! Чим вони гірші від своїх творців?"
— Ось! — Рожевий вихопив із складок одягу Зеленого сірникову коробочку і подав Яворовичу. В ній лишився один сірник.
Той стояв, звісивши довгі руки, з таким самим дерев'яним лицем, як і тоді, у храмі. Яворовичу не хотілось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:
— От що, проведи мене, друже, до літака.
Воїни потягли Зеленого в Долину предків, а Рожевий і Яворович пішли до тієї плантації, де стояв ракетоплан.
"А що ж, може, воно так і буде... — подумав Петро про свою власну мумію, — адже пального ні грама..."
ЗАГИБЕЛЬ БОГІВ І ДАРУНОК НЕБА
Щось наче найшло на Яворовича — уперше за весь час експедиції його пройняв препоганий настрій. На душі зробилося важко, наче груди наповнились свинцем і ніяк дихати. Моментами жалів себе і одразу ж висміював і за ці жалощі, і за нерозумні вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не відвернути, — і сама думка про це здавалась жалюгідною, губи його кривила презирлива посмішка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втішати — ну, й що? Сидиш на якорі з порожніми баками... борець за справедливість. А хіба справедливо забути про головне — про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"
Намагався заглушити в собі думки, але вони зовсім не підкорялися його волі, виринали невідомо звідки і як, сперечалися, крутилися, вертілися, зникали, натомість з'являлися нові й нові. Хотів визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, — але цей процес невловимий для свідомості.
Тоді він подумав, що увесь цей джаз від того, що в нього просто болить голова. Дістав з аптечки порошок, проковтнув і, підклавши під голову скафандр, приліг на сидіннях.
Ніби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. "Він приніс вогонь!" Звичайно, цей Зелений — злочинець, але, по-справедливості, разом із ним "перед очима мудреців" мусив би стати і він, Петро Яворович. І коли б вони спитали:
— Ти приніс оце лихо на нашу планету?
Він би відповів:
— А нащо?
— Та вже ж не на те, щоб підтримувати забобон чи палити житла... Вогонь — це ж чудо природи, і поводитися з ним треба обережно...
— Але ж це завдало нам лиха.
І ото вони могли б справедливо вирішити:
— За те, що ти приніс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, — віддати тебе стрілі. А за те, що ти захистив нас і врятував від знищення, — поставити твою мумію на чільному місці в Долині предків.
— Мазер! — гукнув Петро, і обличчя його освітилося такою радісною усмішкою, наче він щось знайшов, те, що давно і довго шукав. — Мазер! Вони б же не віддали, ось у чому причина...
Здавалося, виправдався перед своїм сумлінням — будь веселим. Але усмішка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнічувало усвідомлення невиконаного обов'язку. Другого літака на "Астероїді" нема... Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору — аж до прибуття нової експедиції із Землі? При одній лише гадці про роль Робінзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п'ять чи десять років йому вдалося б нагромадити багато цікавих фактів, спостережень... Та хоча б же хоч повідомити! Хоча б... Ех, ти... ти-и...
Що за мана? Він уже не каже "ти", а воно звучить! Підвівся — перестало. Тільки ліг, знову:
— Ти-и... ти-и...
Сів, провів долонею по чолу. Так і збожеволіти можна. Прислухався — не чути нічого, схилився до скафандра — звучить! Невже запрацював місцевий зв'язок?!
Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так і є!
— Ти-и... ти-и... ти-и...
В цьому слабенькому, приглушеному звукові було все: радість земного життя, люди, сонце!
Похапцем відчепив шолом, натягнув на голову і вискочив із кабіни. Тіло пружинило, втоми як не було.
Звідки сигнали? Те, що не з "Астероїда" — сумніву не було, місцевий зв'язок охоплює відстань до 40–50 кілометрів. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно...
Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирішив, обравши літак за відправну точку, віддалятися по черзі в різні боки, визначаючи силу звуку.
Пішов чомусь спочатку від хвоста. Відрахувавши тисячу кроків, зупинився, прислухався. Сигнал нібито послабшав. Тоді відміряв кілометр від носової частини літака. Сигнал видався сильнішим, а особливо, якщо порівняти з віддаллю у два кілометри.
Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотів так і йти, але передумав. Повернувся до літака, взяв необхідне спорядження, усе перевірив, добре закрив кабіну і тільки тоді пішов. Та недалеко й відійшов — може, кілометра півтора — як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабіні, але хіба він тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзів, а він ляже спати?!
Ввімкнув ліхтар і, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.
— Ти-и... ти-и... — гукало все голосніше й голосніше.
— Іду! Іду! — кричав, як несамовитий, Петро і ступав ще ширше.
А йти доводилось здебільшого хащами, стежки попадались дуже рідко. І як тільки, йдучи стежкою, Петро помічав, що сигнал слабшає,— одразу ж звертав і без вагання простував поміж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через річки.
Ішов доти, поки почав спотикатися. Тоді тільки до його свідомості дійшло: втомився, ноги відмовляються служити.
Присів під деревом, така думка — трохи відпочину та й піду. Але незчувсь, як і заснув. Схопився уже на світанку, його розбудило:
— Ти-и... ти-и...
— Ех, бодай йому! Проспав...
Десь у глибині душі ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?
Навіть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.
Скільки він уже пройшов — п'ятдесят, сімдесят кілометрів? Сигнал помітно подужчав, і це радувало, надавало сили.