Заняття це Наталя оцінила як безглузде і смішне, але він розгнівався на дочку, коли та підійшла і голосно, виразно проказала:
— Тату, вони цілуються.
— Цсс. Налякаєш рибу.
— Вони цілуються, тату!—домагалася розуміння і співчуття дівчинка.
— Ну й нехай собі, яке твоє діло... Хто? —— Мама, і... і...
Імені Тернюка вона не спромоглася вимовити.
Батько дуже спокійно підвівся, прикріпив вудочку до пенька. Нахилився, зачерпнув води, жартома бризнув на дочку, підморгнув навіть — не ловиться клята риба!—усмішка його теж видалась Наталі недоречною й зайвою, як сидіння з вудками. Наталя ковтнула гіркі сльози:
— Вони, напевно, ще досі цілуються. Можеш подивитися.
— Ти диви, яка нікчема маленька,— не то ствердив, не то здивувався батько.— Ач яке нікчемне виросло. І звідки б воно?
Він не дивився на дочку, але вона зрозуміла, що то — про неї. Повернулася й щодуху побігла геть, між дерева, упала долілиць у густу, гостру траву-різуху; нечутлива до болю, калічачи долоні, висмикувала траву з коренем. Коли підвелася, то побачила, що сонце потонуло в грозовій хмарі-завалі. Збиралося на великий дощ. Наталя вийшла на дорогу в тому місці пар-куг де насупроти чорної хмари біліла півколом за-' чарована колонада "Луна". Варто було па одному кінці її тихо, пошепки вимовити щось, як на другому, зовсім віддаленому, інша людина чула все. Звук, здавалося, перебігав від колони до колони і, може, виговорені слова потім оселялися жити назавжди в кожній з білих, струнких колон. Наталя притулилася до прохолодної мармурової колони, але нічого не прошепотіла. На протилежному боці не було нікого, хто б міг її почути.
Двері майстерні батько так і не оббив дерматином, хоча й збирався колись. Мальоване червоним дерево прикрашали клаптики паперу, на яких відвідувачі, не заставши батька, споконвіку писали записки. Поки що все виглядало, як сто літ тому. Як сотні днів тому. Тисячі днів. У дитинстві. В іншому часовому вимірі. Тоді, коли їхня невеличка квартира здавалася Наталі надійною і вічною, і не була ще розполовиненою, розчахнутою, як усе нинішнє Наталине існування. Принаймні зараз, під дверима батькової майстерні, вона із співчуттям до себе подумала про цю розчахнутість. Бо ж навряд чи та дитяча невтримність, той не надто гарний вчинок вирішив усе їхнє подальше існування; до розриву батьків дійшло вже давно, та тільки тріщина не була помітною дитині, її прикривав спосіб життя батьків, суєта і спілкування з людьми. Жаль тільки, що в цю історію вплутався Терен — або ж ще гірше — вона його вплутала. Мабуть, уся парадоксальність Наталиного характеру виявилася у тих'давніх її вчинках: любила батька, а зосталася з матір'ю; знала, що винна у всьому мати, а склала вину на батька, не годна забути його одної-однісінької фрази, породженої батьковим нерозумінням Наталиного вчинку.
Апельсини у плетеній торбині запахли чомусь нуд-ко, прикро, аж надто солодко. Апельсини заважали Наталі. їх треба було позбутися. Вони наче натякали на можливу причину Наталиного візиту, підтверджували батькову хворість, а Наталя не хотіла цього підтвердження. Поміж апельсинів лежав великий, майже з чорною шкоринкою гранат. Шкоринка таїла під собою гіркувато-стиглий присмак сотень крихітних червоних бризок.
Дівчині почулося, що хтось наблизився до дверей зсередини кімнати, і ось зараз двері розчиняться, і її побачать у безглуздій ситуації під дверима, з цією торбинкою, наповненою тугими жовтими апельсинови-
ми м'ячиками. До чого вони тут? Дівчина шукала, куди б притулити свою зайву ношу, а двері й справді відкрилися, і високий, вузькоплечий і худий мужчина став на порозі.
— Ви до мене?— запитав механічно, мружачи очі в напівтемряві піддашшя, але тут же, відступивши на крок, хрипко сказав:— Ви... ти, Алько? — і ніяких більше емоцій. Усе в собі.
Наталя потім так і не могла згадати, чи стукала в двері, а чи батько відчув її присутність і тому вийшов на поріг.
Майстерня виявилась холоднувата, занедбана І майже порожня. Боячись, що місто за вікном теж зникло кудись, Наталя не відважувалася підійти до вікна, навіть не змигнула в той бік.
Посеред кімнати, широко поставивши нрги у світлих вельветових штанцях, пригорбилася за мольбертом дівчинка років п'ятнадцяти. Сиділа вона, як звичайно сидять віолончелісти. Бракувало тільки віолончелі. Дівчисько звело на Наталю зухвалозапитливий погляд, оцінюючи гостю, обстановку і настрій, миттєво роблячи свої висновки та умовиводи. Оксамитна м'якість її коричневих очей порадувала Наталю своєю иеординарністю. Розглядала дівчинку з несподіваною цікавістю — так,'ніби це вона зосталася тут, у батьковій майстерні, тоді давно, і ані трохи не змінилася, бо незмінними лишились зухвалість і м'якість погляду., За мольбертом, часом жартома вдаючи з себе художницю, Наталя сиділа колись так само, трохи недбало, і пензель, здається, був такий же. Одна Наталя зосталася тут — і нітрохи не перемінилася, друга — забралася геть, щоб стати зовсім іншою. Принаймні, їй тоді так хотілося. Якщо не змінитися, то бодай перекреслити, відтяти усе давнє.
Визначивши так чи інакше своє ставлення до Наталі, дівчисько повернулося до перерваної роботи. Переносячи на великий шматок ватману класичний школярський натюрморт — драпсрія, глек і яблуко, дівча, правда, й далі пострілювало на старших поглядом.
— Моя учениця, Наталю. Юне обдарування з красивим іменем —Альдона.
Зморщивши широкуватого носика, дівчинка усміхнулася, її виразні, великі й характерні уста смикнулися з ледь помітною іронією: кажіть що завгодно, думайте що заманеться — а я ж таки справді неабищо.
Позаздривши дітвацькій самовпевненості, якої самій Наталі зараз дуже бракувало, вона оцінила обстановку. Отже, батько гайнує час, готуючи "юні обдарування" до вступу в інститут у великих містах. А чом би й ні? Обдарування варто підтримати, навчити, допомогти. Це непогано, якщо у того обдарування буде щось від таланту художника Дмитра Верховця.
— Зрозуміло,— сказала Наталя, не знаючи, що має далі робити, як повестися і як пояснити батькові свою несподівану появу.
— Сідай,— підказав батько, тулячи до горла м'який, довгий шарф.— Ми скоро закінчимо. Показуй, Альдоно, чи знову не запорола колір.
Вікно притягувало, як вабить підійти на край скелі, невидима в долині прірва. Поволі, наче справді до краю провалля, Наталя наблизилася до вікна. Розімкнула заплющені на мить повіки: голуби креслили кола, центром яких був шпиль дзвіниці. Дзвіниця зрушила з місця й теж закружляла, Наталі вчулося різке, скрипуче фуркотіння голубиних крил і скрипіння старої будівлі — як стогін втомленого дерева чи підталої криги на озері.
Так усе сталося. Нічого тепер не порадиш. Так сталося і нічого не зміниш. Наталя узріла в собі дорослу людину, яка поблажливо поставилася до вибрику дванадцятирічної дитини. Вибрик той, правда, обростаючи попередніми й наступними подіями, переоцінений у часі, розрубав клубок складних стосунків поміж дорослими людьми, близькими цьому дівчиську. Дивно, що такі дрібні, малозначимі сімейні драми, які губляться в круговерті всесвітніх драм, трагедій і фарсів, часом стають підставою й основою великих мистецьких досягнень. Тоді в такій особистій драмі люди вбачають частку чогось більшого, всесвітнього.
Батькова учениця, з грацією напівдитини, напів-жінки, одягнувши модне пальтечко, розпрощалася і пішла, ще раз обволікши Наталю й Верховця м'яким, загадково-коричневим поглядом красивих очей, не то, прозріваючи чужу таємницю, не то свою власну пропонуючи розгадати людям. Наталя звернула увагу на її зачіску — два заплетені в кіски пасма, туго перевиті грубою вовняною вервечкою, стирчали над вухами в дівчинки, і тільки на кінцях вивільнилися пухнасті кучерики. Зачіска, рух, яким дівчинка накинула на себе пальто, її вільна, красива хода — все зафіксувала за давньою звичкою Наталина пам'ять, м'язи на мить напружилися, наче повторюючи урок пластики. "Може згодиться,— подумала Наталя,— адже мала ця — ровесниця моєї Беатріче".
— Бачиш,— із смутною іронією в голосі почав батько,— таким чином не відриваюсь від молодих. Перебуваю в курсі найновішої інформації з усіх галузей знань та моди зокрема. Як писав колись Досто-євський, "бідолашні старички, що примазалися до молодих".
Розумний, добрий мій тато, тепер я не мушу нічого пояснювати, можна просто вести розмову на задану тему, наче ми тільки вчора бачились востаннє, мій тато завжди знає, як треба повестися, щоб усе було нормально, жаль, що я цього не успадкувала, все чиню казна-як...
Верховець присів. на стілець з високою спинкою, оббитою старим оксамитом, присів так, як хлопчаки сідають — "верхи", так що спинка опинилася під руками, витягнув далеко свої довгі, цибаті ноги, примружено розглядаючи полишену ученицею роботу. Побачив у ній щось втішне, вдале, бо примирливо, задоволено кивнув головою, усміхнувся. Усмішка могла стосуватися власних його думок, за плином котрих Наталя й не бралася слідкувати, її все ж таки жахало відчуття відчуженості, хоч до нього була готова, і ще більш виразне почуття жалості до батька, до жовтуватої нездоровості його обличчя, до вузькуватих плечей і смутку в глибоких, широко поставлених очах. Виразно бачила запалі скроні, наче батькову голову назавжди стиснули в задумі важкі долоні. Запримітила довгі, необтинані, хоч охайно відполіровані нігті. Шукала поглядом звичного мозолика на середньому пальці правої руки: мозолика того віддавна батько натер, коли писав ручкою. Він не визнавав "кульки", писав тільки чорнилом, мама кепкувала — ти б ще гуску обскуб, мав би надійніше стило.
А ось це в Наталі вже було від батька — оте прокляте самоїдство, вічне невдоволення собою, пошуки чогось нового. За що тільки не хапався, у чому тільки не випробовував свої можливості! Малярство завжди, правда, залишалося при ньому, але він писав також мистецькі статті, вивчав діалектологію, ходив у гори з альпіністами, був прекрасним знавцем народної медицини і зняв кілька документальних фільмів на замовлення якоїсь телестудії, зо три сезони працював з геологічною партією, роблячи зарисовки з їх побуту, малюючи портрети друзів — геологів. А водночас Наталі здавалося, що він завше був поряд з нею, ніколи не полишав її.