— Із оточення ми з боями вийшли до так званого "дистрикту Галіції" і попали в друге оточення — бандерівське. Довелося піти на хитрість — об'явили, що ми загін батька Федора, і подалися знову на Поділля Коли ж розгромили фашистів у двох районних центрах, "щирі" зрозуміли, що то діє партизанська рука, і кинули свої банди на нас. Ми провчили добре їх... Уявляєш собі, в одному бою я стрівся з Карпом Барчуком. Жаль, що не довелося наздогнати його... Одужуй скоріше, — і, прощаючись, ласкаво торкається пальцями до розбухлої руки Горицвіта.
XXXVI
Дмитро, опираючись на палицю, поволі вийшов до лісового озера. Тихо шумів шершавий вузлуватий очерет, на воді пишно розцвілися білосніжні лілеї; в округлі м'ясисті заслонки листу купав билися мальки і кидалися врозтіч, коли з глибини блискавично злітала довга тінь крапчастої щуки. Бігли і зникали у зелених берегах пухнасті хмари; зірчасті плетива горіхів, оповиті диким хмелем, нависали низько над невсипущими хвильками, і тривожний чаїний плач злітав над розквітлим осоконем.
Поруч, на прогалині, що колись оралася, засівалася, тепер піднявся високий гостролистий пирій, жовтіла щільно притуленим суцвіттям наперстків терпка пижма і осипалось похилене колосся здичавілого жита
"Скоро засіємо тебе, ниво! — усміхнувся, пригадуючи схвильовані слова Григорія про події на Білгородсько-Курській дузі. — Україну вже звільняють. Україну!"
Хотілося ще раз на самоті пережити це радісне повідомлення Хотілося скоріше зовсім одужати, знову кинутися в бої, піти назустріч своїй великій армії. Вірилось, що доживе він до того дня, коли вся його земля, вільна і щаслива, підійметься з попелу і руїн, іще в стократ дорожча і могутніша, і на здичавілому полі закрасується золотий колос, і в нових хатах загоряться вогники щастя, і в щасливих батьків народяться щасливі діти.
При згадці про дітей тяжко занило серце. Скільки він думав-передумав про свою сім'ю. Одна думка, що, може, став уже таким самотнім, як Григорій Шевчик, кидала Дмитра у холодний піт.
"А живе чоловік. І як ворога громить! — майнув перед очима образ Григорія. — Іншого, може, надломило б горе, а цей тримається, неначе із каменя збитий".
Повага і приязнь Дмитра усе більше зростали, коли він знайомився з бойовою роботою загону Григорія. А підривна група, яку очолював інженер Смирнов, захопила командира: кожен брусок толу розраховано — на висадження мосту стільки-то треба, на водокачку — стільки-то.
"А ми не вміли шанувати добро. На одну школу двісті кілограмів вгатили".
Зацікавило і рішення про покарання. Партизанові, що чимсь проштрафився, доручалося найважче завдання. Виконанням його спокутувалась провина.
Все вище і вище з-за лісу підводилося сонце, натягуючи поміж деревами золоті кросна, виплітаючи на землі плямисті тіні. Знову пригадалося дороге повідомлення, і добре стало на душі, немовби отой гарматний грім уже перекинувся сюди, в безмежні простори Поділля.
— Товаришу командире, покуштуйте яблук! — до нього, обнявшись, підходили розчервонілі од сміху нерозлучні друзі: Олекса Слюсар, Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець.
Уже кілька разів, тримаючись один одного, вони ходили в бої з новим загоном. І Григорій тільки головою похитував:
— Коли в тебе, Дмитре, всі такі партизани, то з ними можна землю перевернути.
— Не хочу перевертати. Хай собі і далі крутиться навколо сонця, — несподівано він ставав задуманим. Тихо продовжував: — Так, всі такі... були...
Пантелій звернувся до Дмитра:
— Товаришу командире, надумалися ми в районі забрати собі машини — надокучило пішки ходити, невигідно: і ноги болять, і чоботи рвуться. Відпустіть на добре діло.
— Як думаєш напад зробити? — зацікавлено поглянув у одверте, сміливе обличчя парубка з димчастосизими очима.
— Думаю узяти з собою кілька шоферів, переодягнутися всім у поліцейську форму і вдень піти у місто. Дійдемо до поліції, знімемо вартових і зразу в гараж — він коло самої поліції стоїть. Поки розкумекають, в чому справа, — ми уже на машинах вискочимо на шлях. Тут найголовніше — несподіванка .. Для вас легкову постараюсь добути.
— З командиром загону говорив?
— Говорив. Погоджується. Дає нам шоферів.
— Що ж, рушайте. Коли невдачею повіє — не зав'язуйте бою. Зразу ж назад. Як на добре піде — не забудьте горючого захопити. Згарячу можете вискочити без нічого.
— От і добре, товаришу командире. Хочеться живішого діла, — підводиться з землі рослий міцний парубок, і вся його постать дихає безмежною силою і завзяттям.
Обнявшись, усі троє пішли вузькою, ледве помітною стежкою у ліс, і незабаром широкий розложистий спів сколихнувся над споконвічними шумами, посилився луною над озером:
Хай гримить земля піснями
В цей крилатий гордий час.
Слово Сталіна між нами,
Воля Сталіна між нас.
XXXVII
В неділю по курній широкій дорозі, обсадженій молодими тополями, ішли і зрідка їхали люди в місто на ярмарок. Як змінилися, помарніли і обносилися вони за ці роки! Знову груба десятка, зіткана на саморобних ткацьких станках, про які уже й забуло село, покрила намучене тіло. До ніг були прив'язані чорні потворні галоші, зроблені з гумових камер. На жінках парусили негнучкі спідниці, пошиті із рябого захисного брезенту.
Коли на дорогу вийшла невелика група поліцаїв, поблискуючи нікельованими ґудзиками, люди злякано шарахнулися на поле. Недалеко від міста поліцаї зупинили дві підводи з дебелими кабанниками і наказали їхати до поліції.
— Пани поліцейські! У нас, казав же ж той, документи всі є, — рудовусий кабанник, часто кліпаючи віями, почав виймати із пазухи ремінного бумажника.
— Документи в поліції покажеш! — строго обрізав кремезний поліцай.
— Пани поліцейські. На біса... тьфу, нащо, казав же ж той, нам та поліція здалася! Ми люди прості. Випийте за наше здоров'я, а ми собі з богом поїдемо на ярмарок. Казав же ж той, нехай вам буде солодко і нам не гірко, — простягнув волохату руку з акуратно складеними "українськими" карбованцями.
— Так ти що, душа твоя тринадцята, підкупити нас хочеш!? За такі діла знаєш, куди тебе заточимо? Ти ще не знаєш нас! — закричав на кабанника, і той злякано принишк, поспішно кладучи в пазуху неслухняними пальцями гроші і документи.
Хтось із поліцаїв не витримав, весело пирхнув, і кремезний косо подивився на нього, ледве і собі стримуючи усмішку. Від засмученого, проте допитливого ока кабанника не сховався прихований посміх.
"Напевно мало дав. Видать, хабарники, більше хочуть". Він зашушукався з іншими кабанниками, і незабаром засмальцьовані папірці із товстих пальців переходили в його руку, і він навмисне довго перелічував гроші, скоса поглядаючи на своїх веселих охоронників.
Біля міста їх перепинила варта.
— Куди товар відправляєте?
— До добрих покупців.
— Підходящий?
— Серединка наполовинку. Грошей повні пазухи везуть.
— Пощастило вам.
— Аякже! Дав бог копіїчку, ну, а чорт дасть дірочку. Погуляємо добре. — Зареготалися всі, і кабанник зовсім повеселішав: відкупимось, казав же ж той, вони випити не дурні.
І коли рушили підводи, він змовннцьки почав коситися на кремезного. Той і собі підморгнув йому, а недалеко від поліції прошепотів:
— Не лякайтеся, коли опинитеся на цьому подвір'ї. Через п'ять хвилин поїдете собі на ярмарок.
— Спасибі, пане поліцаю, — розтягнув рот в широку посмішку.
— Носи на здоров'я.
Підводи в'їхали в двір поліції Вартовий, стоячи на ґанку, ліниво подивився на звичну картину і не ворухнувся із місця, але коли поліцаї увійшли в гараж — занепокоївся:
— Хто там порядкує? — насторожено гукнув.
— Чого репетуєш, як на ярмарку? Не бачиш — свої. Привезли тобі подарунки, — поволі підійшов Пантелій Жолудь із Олексою Слюсарем до поліцая. — Начальник ваш у себе?
— В кабінеті сидить.
— Скажи, що приїхали до нього із важним пакетом, — утомлено позіхнув Пантелій і пучкою перехрестив рота.
— Зараз скажу.
І тільки повернувся служака до дверей, як всю утому і повагу змело з партизана. Одним помахом він мертвою хваткою охопив голову вартового, і той безсило вдарився тім'ям в дуже плече Пантелія Зв'язаного, з забитим ротом поліцая Пантелій поклав біля східців, а сам з автоматом напоготові став недалеко від дверей. Незабаром зачмихали машини, ось одна унт покотила до воріт, і Жолудь, махнувши рукою кабанникам, мовляв — утікайте швидше, побіг до гаража. Він іще встиг викинути на грузовик мотоцикл і на ходу скочив у кузов.
З будинку поліції уже біжать поліцаї, і Пантелій, спираючись ліктем на кабіну, б'є довгою чергою в розгублену напівбеззбройну отару, що зразу ж розсипається по всіх закутках подвір'я.
Машини, підскакуючи, на повнім ходу мчать по вибоїстому брукові, обминають підводи з кабанниками, які з усієї сили періщать батогами коней, і Пантелій, сміючись, весело кидає їм:
— Спасибі, що партизанам послужили! Ярмаркуйте на здоров'я.
Але тим, видно, не до ярмарку — женуть коней подалі від базарної площі і зникають за крутим поворотом...
На узліссі заправили машини, закурили.
— Дамо, хлопці, круга, щоб збити ворога з пантелику. А то, чого доброго, нападуть на слід і наваляться до нас у загін, як сніг на голову. Даремно цю витівку не попустять. Чи як ви думаєте? — допитливо поглянув на партизанів Пантелій.
— Можна й круга дати, — погодилися. Чому було не погодитися після доброго нападу? — Дорогу ж добре знаєш?
— З зав'язаними очима знайду. Ви ще не знаєте мене! — вийняв із рота люльку.
— Ти й до своєї дівчини з зав'язаними очима ходив? — поцікавився Слюсар.
— Ні, вона у мене така красива, як весна, — погляду не одведеш.
Партизани усміхнулися, думаючи, що Пантелій знову щось вигадає, але він неждано, задушевним голосом, наче зітхаючи, промовив:
— Ех, і дівчину ж викохав я, хлопці! Кінчиться війна — приїдете до мене і самі побачите, яке щастя може припасти чоловікові. При ній я навіть на горілку дивлюсь як на ворога клятого... Ну, поїхали, час! — легко скочив у кабіну першої машини.
Глухими, лише тільки йому відомими лісовими дорогами повів Пантелій невелику колону. Віра у своє військове щастя глибоко укоренилася в душі партизана. Але це була не сліпа віра. Кожен напад він ретельно обмірковував, обираючи своїми супутниками несподіваність і сміливість, що переходили межі ймовірного.
"Коли б ми з фашистом просто воювали, давно нас танками передушив би.