І благословляв Отець Небесний із покуття родину Чотирусів на труди земні, тяжкі та на любов і дєток, аж покуль усе у світі сьому не переколотилося і людяка до людяки хужєй звірини лютої стала…
Пам'ятаю я тую ікону і досі, наче у сні щасливому вона мені видиться. На покутті хати батькової вона висіла, над розтоками, де сходяться лавки, як ріки широкі. Матір до неї подовгу молилася і нас, діток своїх, навчала. Ні материної, ні батькової карточки не залишилося, тади не до карточок нам було. Материне лице нині — як у тумані густому, ледьледь бовваніє в пам'яті моїй. А як про батька думаю, тую ікону, на покутті, над розтоками, згадую, наче з ікони він зійшов. Бо так було її написано рукою скусною, мастаковитою. Наче ж і Бог, вершитель усьої жисті, Отець Небесний, а — як людиночка родна, пакульська, і вбраний у простецьке, у наше, що наші батьки і діди носили. На лице Отець Небесний — суворий, як і батечко наш. А як молишся до образу на іконі душею одвертою, не самим голосом, для близіру, очі Його живим світлом, співчутливим до горестей твоїх, гірких, дитячих, світяться і кружало золоте, хоч лампа, восьмилінійка, ледь блимає під стелею, навколо голови Отця Небесного вогнем животворним сяє…
Я — з году двадцять другого. Пакуль — село наше звалося. А проживали ми на хуторі, між річечок Ворониця та Студниця, над Сіверським шляхом. Це дід наш Павло Чотирус, із японської війни прийшовши, заслуженим сильно, тамочки оселився. Землю йому громада дала, а тади прикупив трохи. Хазяйство було у батьків, усе було, коні добрі, виїзні, і робочі коні, і молотарка, і корови, і вівці. Як вийшла наша мати заміж, се ще вона нам розказувала, доїла семеро корів, руки геть попухли, уже думала чоловіка кидать. Дак сирота одна жила в селі, далека родичка наша, батько узяв її за дочку, вона стала помагать матері. Пізніше вона чоловіка собі знайшла, дак батько коня і корову за нею дав. Усі у нашій сім'ї робили тяжко, що правда, то правда, клопоталися, як мурахи, од рання до пізньої ніченьки. Мені ще годиків шість було, а я уже і дровця носила, і гусей у лузі, над Свидницею пасла. Братеник, Іван, на два годики старший, то я — скільки й пам'ятаю: молотарка молотить, йон — коней поганяє. Одного дня не послухався, дак батько розсердився сильно, сварив його. Битися — батько не бився: нас, дєвок, четверо, а син — одинак, жалів сина. Землі і все, нажите дідом Павлом, батько переписав на себе — і всьому ми гуртом лад давали. Але знали ми не саму роботу, були в дєтстві моєму, до семи годиків, і щасні дні. Під Різдво, було, знайду кутю на покуті і узвар у сіні, а ще ж мала була, бігаю по хаті, приказую, як мати навчала: "Несу кутю на покутю, кво-кво-кво, щоб кури водилися, щоб кози родилися…" А далєй уже не пам'ятаю, бо теє усе, добре, рано обірвалося…
Усе обірвалося, бур'яном поросло. Як виробила я сяку-таку пенсійку, розпрощалася із київською фабрикою, на якій трохи не од самої війни пропрацювала, навідалася до Пакуля. Се ще був Пакуль, хоч Чорнобиль за Синявськими лісами уже гахнув. Хоч родаків у селі уже — кіт наплакав, та й ті — третя вода на киселі, а під старість людину мотузкою тягне туди, де її пупа закопано. Дак видолок, де наш хутір був, у селі досі Чотирусищиною звуть. Геть увесь шалиною заріс, сама дереза, хвилями сивими, вище людського зросту, не пройти, не пролізти. На гінких пагонах дерези — червоні ягідки, наче краплі крові, нашої крові, під зиму сеє було. Де-не-де навколо видолка — вишняк здичавілий і яблуньки лісові. Яблука на них дрібні, кислі, як жисть моя. Усе, що од саду нашого, дідом посадженого, а батьком викоханого, залишилося. Вітер осінній, сіверський сколихнув дерезу, зашелестіла вона голосом материним: "Марійко!.." Се наче до мене, се наче душа материна загомоніла. Заплакала я гірко, над видолком стоячи, як над склепом сімейним, згадала матір, батечка згадала — де їхні кісточки? У чужих землях кісточки їхні, у холодних Сибірах кісточки їхні. Виплакалася я та й похилитала на причал, до катера, ще катер ходив. Похилитала, думу тяжкую, як ношу непомірну, у душі своїй вистражденій несучи: кому се воно треба було, щоб із гнізда мого родового, де життя живим джерелом струменіло, шалину, пустку, нетрища глухі поробити?
Це уже з богами християнськими, наче з ворогами племені людського, у Пакулі воювали. Нестірко, онук Нестора Семирозума, війну розпочав, а Михаль Громницький довершував. І прискакав Громницький із свитою своєю, активістами сільрадівськими, на хутір Чотирусів. Прискакав Громницький на хутір Чотирусів, весь у чорному, наче пекельник з-під болота Чортового: шкірянка наваксована, галіфе ворсисте, лискучою шкірою на сідниці підшите, капчури — на півсвіту. А трапилося це ранку недільного, празникового. Наталка Чотирусова, Голубівна по-вуличному, у печі топила, дітвора меншенька до її колін тулилася, Матвій Чотирус у беріг подався, якесь рибеня підманути. Побачила Голубівна крізь вікно гостей непроханих у дворі, дітей до себе притулила, серед хати, перед образом Отця Небесного на коліна упала: "Помилуй і захисти, Отче, діточок моїх!.." А вже Громницький — на порозі, світ білий застить. Руки — в боки, регочеться, злі слова вихаркує: "А, куркульня зажерна, став вам поперек горла ваш жирний шматок, перед дошками своїми поганими колінкуєте?! Не допоможуть вам дошки ваші! Нема богів ваших і вже ніколи не буде, це вам сам Громницький Михаль каже! Совітська вдасть їх одмінила навік. Головами своїми дурними подумайте: якби боги ваші були всесильні, як вам здається, вони давно б так зробили, аби мені руки всохли і усього мене у вузол скрутило. Бо я уже дощок з їхніми образами перерубав-перепалив добру мажару. Але ще довго я своїми руками пролетарськими вас, глитаїв, із жисті нової вириватиму, як бур'ян із поля. І ніякий Бог мені не указ, бо я — достойніший од Бога вашого!" Переступив через дітей Голубівни, як через мурахів, ухопив із покуття ікону з образом Отця Небесного і з реготом у чорні челюсті печі кинув. А вже вогонь у печі аж гиготів, червонясті язики полум'я закінчений комин лизали. Обійняло полум'я ікону, що її прийшлий богомаз написав на дошці липовій, обійняло її крильми багряними, і за мить коротку попелом ікона стала. І не загримів грім небесний і земля не розверзлася. Михаль Громницький долонями білими, невиробленими біля припічка тріпнув, заіржав, наче жеребець втулений, і — з хати.
Дак я у жерло печі дивилася, як вогонь ікону спопеляв, і бачила: дві сльози криваві з очей Отця Небесного покотилися і впали жаринами на під печі. А мати наша підвелася з колін, зазирнула у челюсті печі, зітхнула горісно і мовила голосом — мертвим: "Нема, дєтки, Бога нашого, помер Бог. Се на лихо велике і пережиття тяжкі усім нам". Помовчала трохи, відтак і запитує невідь у кого, бо ми ще — малі були, нерозумні: "Якщо дався Бог спалити себе, то який йон — Бог?!" Малі ми були, нерозумні, се правда, а наче пилою по серцю мені слова ті материні. І від того дня не бачила я, щоб мати молилася, і нас, дітей, до молитви не зохочувала. А лице у матері нашої зробилося — наче з криги випиляне. І тольки як померла вона, у бараці тифозному, у Сибіру далекому, страшному, і я очі матінці рідній закрила руками своїми дитячими, відмерзло обличчя її, відтануло і розвидніло. Немовби золотаве світло од образу Отця Небесного пасмом неземного сяєва на лице її холодне лягло…
А Кузьма Терпило, син Нестора Семирозума, у ті роки по селах довколишніх плотникував, сокирник був знаний, усе його рук слухалося. І забрів він, із Смоляжа вертаючи, на хутір Чотирусів. Кузьма з Матвієм приятелювали і, як випадала нагода, спочивали душами, розмовляючи про те, що було, що є і що буде на світі білому. Плакала Голубівна, про напасника Михаля Громницького розказуючи і про спаленого Бога. А Кузьма, син Нестора Семирозума, і мовить до неї:
— Бог — у душах людяцьких, молодице, а не на дошках тлінних. То все марево рукотворне, штукарське, шашіль — і та дошку іконну гризе, аж труха з неї сиплеться.
— Так мене матка моя навчала — до ікони молитися, а матку мою — її матір, так воно од роду велося. Але тепер — згорів Бог, і нема Його ніде, ні на землі, ні на небі, ні у душах людських, калі Ион дозволив Громницькому із собою таке зробити, — одказувала Голубівна, і крижаним лице її ставало. — Помер наш Бог, і ми скоро вимремо, як машкара дрібная під зиму, бо — самі-саменні на сій грішній землі зосталися.
— Бог — не пастух череді людяцькій, щоб кожну людяку на добру пашу навертать, — правив своє Кузьма Терпило. — Не цар, не верховода Йон у скопищі людяцькому. Скольки люди живуть на землі, стольки і вбивають, гнітять, терзають звірино одне одного. Якби Бог за усе теє одвічав чи мав силу одвернути горе гіркеє, Йон давно б розуму позбувся. Бо теє усе бачить, знать, мати силу допомогти — і не помогти — ніяка сила, і найвища, не витрима такого. Бог — совість наша, світло у наших душах і тольки…
Матвій Чотирус слухав усе те і мовчав понуро.
І проводжав він гостя за хутір свій, і казав Кузьма, син Нестора Семирозума, оглядаючи господарство приятеля свого очима сумними:
— Не хотів я залякувати жонку твою, Матвію, а тобі скажу, покуль нас туточки ніхто не чує. Здавай оце все, що нажив ти і батьки твої нажили потом і мозолями кривавими, здавай і простуй геть — бо порозтягують сліпі людяки, нерозумні, і кодло твоє жорстоко, з корінням, вирвуть із землі сьої.
Але не вірив приятелю і побратимові своєму Матвій Чотирус, бо не хотілося у таке вірити:
— Ви із Наталочкою моєю наче змовилися, і чорно в очах ваших. На мене ніхто з людей пакульських зла не має, бо нікому не зробив я поганого, тольки добро робив. У кого се рука підніметься, щоб моє кревне од мене одібрать? Ти, конєшно, болєй мого знаєш, у газети дивишся. Грамотніший ти, конєшно, а я — тумак тумаком, тольки роботу пекельну знаю. Але думаю головою своєю дурною, що в газетах — то грім тольки словесний, для постраху нашого брага, мужика. Погримить, та й розійдуться хмари, грози не буде, ніхто із владик високих не допустить до нового розору в країні. Там, угорі, теж знають, що кожде в селі привикло до свого, і хто жисть на власних плечах натруджених тримає, знають.