Самі ж Крутьки, як село, що мало "командний вплив на інші села", занесли на Чорну дошку, розкуркулили ще сімдесят господарств, десятки людей виселили на Північ. Розкуркулені казали так: "Наші господарства знищені холодним вогнем…"
Ні, не були наші люди баранами дурними, а все розуміли, що навколо них творилося. І я це засвідчую, опираючись на архівні документи, і хай буде записано до Книги днів на віки вічні. Ось як роз'яснював, що таке колективізація, своїм односельцям Олексій Лузан із Великої Вісі, і це залишилося у справах енкаведистських: "Колгосп — це панщина, там нема доброго господаря і не буде. Згнию під плотом, а в колгосп — не піду. Комуністи — паразити, хабарники, грабіжники, шкурники, знущаються вони з людяк". А його односелець Володимир Бубра додавав: "Совітська власть веде політику свою не від Бога, а веде її від чорта, через те комуністи — бандити. Колгосп — кабала, працюють люди день і ніч, а ходять голодні. Урожай відбирає держава, комуністи усе забирають для Росії. Україна має бути самостійною". А ось які слова учительки із Мрина Ольги Полторацької зафіксували енкаведистські папери: "Ми в Союзі не маємо ані політичної волі, ані елементарних національних прав, ми такі ж під'яремні, як Західна Україна у стані Польщі. Я ладна іти навіть на згубу, аби лише повернути Україні її законні права на вільне, цілком самостійне існування". А в селі Будище Антон Козел тридцять п'ятого року написав на могилках трьох своїх діток: "Діти, заморені голодом". Органи кваліфікували це як "антирадянську агітацію проти колективізації шляхом розповсюдження чуток про голодомор". Чекістам так і не вдалося виявити справжнього автора чи авторів листівки, розклеєної тридцять шостого року у Мрині: "Навіщо оті кати брешуть нам про стахановський рух? А для того, щоб нас піддурити і примусити по двадцять годин на добу тяжко працювати. Хліб від селян відбирають, бо Сталіну й іншим розбійникам дуже не хочеться працювать, а хочеться паразитувать. Годі проклятих дармоїдів годувати! Повставайте, люди!.." А семикласник із села Пльохова Микола Вовк, прочитавши книгу про повстання Пугачова, виготував п'ять листівок із гаслами повстанського характеру: "Долой партію! Вона є ворог трудового народу! Товариші, ви знаєте, Ідо тепер жити погано, тому готуйтеся до бою за нову владу. Долой соціалізм!" Зваживши на неповноліття, Миколу засудили до трьох років позбавлення волі у віддалених місцях Радянського Союзу. Зате жорстоко поплатився студент Мринського учительського інституту Василь Миртовий, який у тридцять шостому році не побоявся сказати: "Москва тримається за рахунок України, без неї вона б загинула. Голод тридцять другого — тридцять третього років зумисно зорганізований для того, щоб український народ зубожів до рівня російського народу. Для цього й виморили третину населення. Я сам у Харкові бачив: ловили на вулицях голодних, напихали ними цілі сараї, де мертвих присипали землею. Комуністи — шкурники, кар'єристи, між ними і фашистами немає жодної різниці, як між Сталіним та Гітлером". А в тридцять п'ятому році неустановлена органами особа у Мньові розклеїла по місту чотири листівки із закликом: "Товариші! Борітеся за самостійну Україну!"
Свідчу для Книги днів із певністю великою: якби на комуністичну владу не треба було працювати, якби вона могла обійтися без людей, у тюрмах і таборах сиділи б усі, і винні, і невинні.
І ще свідчу: нема числа людям, які розуміли усю злочинну сутність сталінського режиму.
Хоч далеко не усі осмілювалися про те уголос казати.
Але ж були, були такі, хто осмілювався, хто наважувався, і я вписую про таких до Книги днів, черпаючи з архівних документів, які мені доступними стали у новий час. Вписую для правдивого свідчення перед нащадками. Хоч і полюбляла Уляна Несторка наспівувати пісню про траву, що плаче без голосу, але голоси були, тільки ж не дозволяли людям їх чуть. З дитинства у пам'ятку мені оповідка з повістей партизанських, що в роки німецької окупації червоні партизани розкидали листівки по Мньову, скориставшись із високої димової труби місцевого льонозаводу. Але хто з нині живущих знає, що в тому ж Мньові ще у році тридцятому з'явилася листівка, написана і розповсюджена-учнями-місцевого сільськогосподарського технікуму?! Ось вона иереді мною, у тогочасній справі Державного Політичного Управління, розшукана мною у обласному кагебістському архіві, і я вписую її до Книги днів: "Товариші, доволі чекати і терпіти! Ми добре бачимо, що правителі наші заблукали, і марно вже чекати від них чогось доброго. Вони усіх нас ведуть до загибелі. Час узятися до діла, скинути чиновні кабінети, що вп'ялися у людські жертви, наче комари, зовсім не рахуючись із мільйонними масами робітників і селян, які скніють і голодують разом із своїми родинами. Час прокинутися усьому народові і дати опір брехунам та нехлюям!"
Авторів цієї листівки президія Мринського обласного суду реабілітувала — аж через чверть століття після їхньої загибелі у сибірських таборах…
І ще вписую до Книги днів документик один, із архівів мринських, хай голос Параски Іванівни Чекменьової із Кривого Рогу, народженої у селі Пакулі, звучить для поколінь майбутніх, нагадуючи про усе те, що нашому народові довелося переживать: "Наш батько, Матвієнко Василь Петрович, 1882 року народження, розкуркулений у 1928–1929 роках. На той час батько з мамою побудувались, дітей було четверо, брат і нас три сестри. Перед розкуркуленням батькові сказали, щоб він розпродав хазяйство і виїхав з нами кудись у місто. Але він виїхав сам у Білорусію, там влаштувався на роботу, а маму з нами маленькими розкуркулили — вигнали взимку на сніг. Без батька. Його засудили в Білорусії до десяти років концтабору. На Біломорсько-Балтійському каналі він захворів на ревматизм, і його перевели працювати в їдальню. А ми з мамою жили на Мньовщині, у селі Сиберіжі. Ви спитаєте, чому я Іванівна, а не Василівна? Я рідна дочка свого батька, але прожила усе життя під чужим прізвищем, слава Богу, що тепер про це можна відкрито писати. Коли батько був на Біломорці, мати роздобула у селі довідку на Копитька Івана Петровича і поїхала з нею до батька. При побаченні віддала йому ту довідку, а в ній написано, що Копитько — колгоспник із села Сиберіж і що він приїхав на побачення з ув'язненим. У таборі був ще один чоловік із нашого села, батько назначив йому день втечі, тільки сказав мамі, що підуть вони через різні пропускні пункти; а коли дійдуть до станції, здається, Сорока, то поїдуть у різних вагонах, у Ленінграді їх уже чекала воля.
Потім батько завербувався на будівництво Криворізького коксохімзаводу. Оскільки я була найменша, то в 1934 році ми з мамою поїхали до нього, де я вступила до школи під прізвищем Копитько Параска Іванівна. Ось так я і батько жили під чужим прізвищем, а мама, брат і сестра писалися — Матвієнки. У 1943 році батько, уже паралізований, помер. Я у 1941 отримала атестат зрілості, згодом, після звільнення міста від німецьких окупантів, по тому атестату мені видали паспорт на прізвище Копитько, а людям говорили, що ми з братом та сестрою по батькові не рідні". У 1991 році жінка дізнається від родичів, що в місцевих газетах друкувалися списки реабілітованих і наче там згадувалося ім'я її батька. Вона пише у різні інстанції, уяви не маючи, за що батько був репресований, просить довідку про його реабілітацію, однак для довідки потрібна інша довідка, а на ту довідку ще довідка… Одне слово: "Не знаю, як ще довести, що я справді дочка? Це могли б потвердити у селі Сиберіжі люди, з якими я починала ходити до школи, і в селі Пакулі. У мене збереглась фотографія, на якій я, брат і сестра сфотографувалися зовсім маленькими. Ми з сестрою сидимо у суконних танках, з-під спідничок виглядають довгі вишиті полотняні сорочечки. А Марійка померла одразу, коли нас викинули на сніг, у неї сталося запалення легень. Богом прошу, допоможіть мені у моїй просьбі…"
Розум підказує мені, Володимиру Шкварчуку: "Досить вписувати до Книги днів, бо хто усе те читатиме, в майбутніх поколінь свого горя вистачить". А душа своє твердить: "Слово написане рано чи пізно, а — відлупить у серцях людських". І я вписую наостанок як документ, що кривавить, як факт, що криком болючим кричить, слова пісні-прокламації, яка на початку тридцятих років народилася і розповсюджувалася — з вуст до вуст — на Мринщині, у Краї нашому. І цією піснею-зойком "Доля селянина" завершую запис до Книги днів:
Встала хмара, з-за лиману, а другая з поля,
Зажурилася Вкраїна — така її доля.
Зажурилась-заплакала, як мала дитина:
Ніхто її не рятує, все селянство гине.
Плачуть біднії селяни, долю проклинають,
Що пора така настала — усе відбирають,
А самого селянина з дому виганяють.
Хоч іди та утопися, бо нема де дітись:
Виростають нехрещені наші бідні діти.
Кохаються невінчані, без попа ховають.
Запродана наша віра — в церкву не пускають.
Ой горенько всім селянам нині на цім світі
Нема чого пити і в чому ходити…
Годі, браття, нам, селянам, ці муки терпіти,
Пора, браття, нам вставати — що треба робити:
Пора владу ту совєтську давно вже розбити,
Бо не можна нам, селянам, надалі так жити!
Казання про спаленого бога
Дак се ж, мо', сам Нестор Семирозум, ще як по землі йон ходив, наче людиночка звичайна, тую ікону малював.
Нє, се уже познєй, се уже моя бабуся пам'ятала, а вона Нестору Семирозумові в онуки годилася б. Малював тую ікону дідок зайшлий, що Божу Матір з дитям для церкви пакульської написав.
Був син Божий у сорочечці вишитій, а очі Його — як у Христини, дочки пастуха пакульського і поденки, се я пам'ятаю.
А літував богомаз у баби Голубки, у хатчині її, за церковищем. І в дяку за притулок та хліб-сіль написав на широкій дошці липовій Отця Небесного, босого, у чикмелі вовняному, з патерицею в руках, наче сельський чередник. А голова Отця Небесного — над хмарами, і серпанок довкола голови, удень і вночі світився йон золотаве, люди, хто бачив образ той, дивувалися. Суворими були очі Отця Небесного, але до людей спочуйливі.
Се ж у баби Голубки дочка підростала, Наталочка, ще її Голубівною у Пакулі прозивали. Як очоловічився з нею Матвій Чотирус, баба Голубка образом тим дивним молодих перехрестила.