Розібрав, старанно вичистив, перевірив, чи всі набої із капсулями,— вставляв у барабан по одному, жартував до дружини: "Беру, бо який же я староста, як без зброї!.. А партизани раптом заскочать — із чого буду відстрілюватись?" Та Данилівну не обдуриш: бачила його наскрізь. І хоч не сказала нічого, однак стала стрічати його щодня аж біля воріт виглядала та прислухалася, чи не зариплять його кроки. "Та я щойно ж і вискочила!" — оправдовувалась. А в самої, замерзлої, аж зуби видзвонювали...
Отак і жило село: між гвинтівкою й шибеницею. А палац поміщицький ріс, піднімався з снігів, витикався червоним дахом готичним з-за високого муру, що спускавсь аж донизу, до закутої кригою річечки,— не мур — стіни фортечні: вже й браму мали навісити, суціль металеву, та невідомі ковалики ніяк не могли її скінчити. Палац виблискував заскленими вікнами, і невдовзі прокотилася чутка, що в Хоролівку прийшов ешелон. Із Німеччини, замалим не з Берліна: подарунок од самого фюрера. У перших вагонах зсе, щоб обставити палац зверху аж донизу, а в останніх — вже для хазяйства: і плуги, й трактори, й молотарки. Не забули й тарасівців: прислали грати для карцеру.
Так що невдовзі й новосілля.
Бучно і пишно вирішив одсвяткувати своє новосілля новий тарасівський поміщик оберег Крюгер. Привозили замалим не з Німеччини заморські напої — цілими ящиками, за наїдками ж далеко й ходити не треба було: наїдки збирали по довколишніх селах. Поліцаї й старости збивалися з ніг, організовуючи закусь для німецьких панів, і до колишнього хутора Іваськи все під'їжджали й під'їжджали підводи, набехкані по вінця їстівним.
Не минули й Тарасівки: закуску для панського столу взявся збирати сам Гайдук За ним уже пленталися Гоша, Миша й Пантьоша, а попереду, Гайдука одтираючи, пишний та важний виступав шеф-кухар, виписаний Крюгером аж із Берліна. Кухар був не простецький, готував, мабуть, для найбільших панів, бо коли підходив до двору, то пер одразу ж у ворота: у хвіртці, либонь, ще й застряв би. Півтора метра вздовж і стільки ж ушир, чотирьом дядькам не обняти, а огуззя таке, що й кабану не снилося. Котив попереду, зайшовши до чергового двору, одразу ж чесав до сажа, кошари чи курника. До хати вже підбігали Гоша, Миша, Пантьоша — кому випадало, та й гамселили щосили у двері.
— Хазяїн, ану ком у двір!
♦Комали", вискакували, в чому були, підходили боязко до Гайдука та до німця.
— Показуй! — наказував строго Гайдук, і господар (а то й господиня) одчиняв поспіхом двері. Німець досередини не заходив: ждав, поки виведуть-винесуть. Виводили-виносили ті ж Гоша, Миша й Пантьоша: були уже в пір'ї, як чорти, ще й у посліді, бо клята птиця не розуміла, яка важна цяця прийшла на них подивитися,— розліталася, куди могла, а свинота щосили впиралася, ще й верещала. Тож Гоша, Миша, Пантьоша геть очманіли од ґелґотання, крику й вереску німець же стояв і чекав, поки йому підведуть-піднесуть чергового кандидата на стіл новосільний. Брав курку чи гуску, довго обмацував, навіть пір'я роздмухував, до живої шкіри добираючись, і, якщо птиця подобалася, буркав: "Ґут!" — та й передавав Гайдукові. А той уже односив до саней, що ними правив комірник, а поруч топтався Санько з мотком шпагатини на шиї. Тикав Санькові в руки одібране, командував: "Зв'язуй",— і Санько, однією рукою притримуючи курку чи гуску, другою змотував через шию шмат шпагатини, швиденько надкушував та й заходжувався стягати пташині лапи і крила. Коли ж птиця німцеві чимось не подобалась, він одкидав її набік. А теля там чи підсвинка, що не заслужили німецької прихильності, товкли уже поліцаї: так піддівали ногами, що бички і телички, хвости од ляку задерши, йшли диким вистрибом, а свинота летіла поперед власного вереску.
Довго ж по тому збирали господарі наполохану птицю, розігнану худобу!
А підводи тягнулися й тягнулися до маєтку, і люди тихцем дивувалися, скільки ж то буде гостей, як отака звозиться прірва!
Про те ніхто напевне не знав. Знав, може, лишень Гайдук,— водився ж із німцями, був із ними мов свій, але він помовчував: ходив такий строгий, що Іван Приходько, якому найбільше пекло про все те дізнатися, і не подумав би підступитись до нього. Гайдук, либонь, таки знав, недарма ж по закордонах тинявся, німецьких порядків навчаючись, тільки він, мабуть, про це зараз думав найменше, це його не цікавило, бо сушив собі голову іншим: запросить чи не запросить оберег Крюгер його на бенкет? Од цього залежало дуже багато, адже на бенкет приїде високе начальство: не тільки з Хоролівки, а й з Полтави, і серед них — Віллі Кофт, його давній товариш, сердечний камрад, од якого, власне, й залежала Гайдукова доля подальша. Він не забув обіцянку Кофта: згадати свого старого камрада, коли буде маєток збудовано,— обіцянкою цією весь рік тільки й жив, і робив усе, аби Кофт лишився ним задоволений. Недосипав, недоїдав, день і ніч пропадаючи на будові, не жалів ні себе, ні поліцаїв, женучи на роботу своїх землячків, своїх односельців, яких іноді так ненавидів, що всіх до одного перестріляв-перевішав би. За те, що поверталися не так, як йому хотілося, що прикидалися хворими й немічними,— за непослух, за лінощі, за млявість. "Шнель!..Шнель!.." — аж тіпало ним, бо йому все здавалося, що вони до нового року не вправляться...
Управились. Впоралися.
Палац стояв, мов картинка, палац блищав вимитими старанно вікнами, світив цегляними високими стінами, підіймався стрімко угору червоним готичним дахом. Палац наче був шматочком самої Великонімеччини, живцем перенесений в український степ,— перша ластівка вищої культури, форпост "нового порядку",— взірець для майбутнього. Гайдук так і сказав, підносячи ключі оберегові Крюгерові, і той, усміхнувшись прихильно, ще й руку потиснув, ще й паном назвав, прізвища Гайдукового, однак, не згадавши, хоч як морщив високого лоба, та Гайдука те не образило навіть. Гайдукові з цим паном не жити: ось зустрінеться з Віллі, і все вирішиться. Віллі вже став йому снитись. Віллі, який мусить згадати свою обіцянку: висмикнути камрада із цього болота. Забрати в Полтаву, в Хоролівку навіть, лиш би не тут, серед оцих гречкосіїв, до роду яких він мав нещастя належати.
До того ж іще одна удача привалила до рук Гайдукові. Сама привалила — не ворухнув навіть пальцем: неабияка гирка на оті ж майбутні ваги, що їх триматиме Віллі, зважуючи Гайдукову долю подальшу.
Тетяна Світлична. Учителька.
Коли Гоша прибіг серед ночі й сказав, що впіймали учительку (упізнав Світличну Санько, та й не міг не впізнати, бо він же і вчився у неї), коли Гоша доповів, кого він затримав на вулиці, Гайдук зірвався, як опечений. Одягався поспіхом, хапав мундир, пістолет, а в самого аж руки тремтіли од радості: отаке везіння! Сама впіймалася пташка!
— Як упіймав? — спитав уже на вулиці: мело, аж у очі ліпило, за крок нічого не було видно, снігу — вище колін.
— Упіймав! Од Гоші ніщо не уйдьоть! — хвастовито відповів Гоша.
— Замкнули?
— Так точно!
— Хто стереже?
— Санько!
— Знайшов кого ставити! — аж вилаявся Гайдук: пригадав, як того разу втекла Тетяна з управи.
Не витримав — сам спустився донизу. Одіпхнув Санька, що чатував коло дверей, простягнув руку до Гоші:
— Ключі!
Довго тикав ключем, поки Гоша насмілився йому зауважити:
— Не той ключик, начальнику!
Аж тепер узяв себе в руки. Одімкнув, зайшов до холодної зовнішньо спокійний та незворушливий. Наче Світлична й не тікала нікуди. Мов просиділа отут оці кілька місяців, забута всіма, і він оце лише зараз згадав про її існування.
— Ну, здрастуйте! — привітавсь, іронічно.— Що ж це ви: хоча б повідомили, що зібрались провідати! Ми б вас зустріли як слід. Приміщення хоча б натопили.— Бо холод стояз ще більший, аніж надворі. Світличну як увели, обліплену снігом, так у снігу тому й сиділа: біла, як мрець, тільки обличчя застигло чорніло.
— А синка де ж поділи?
Не ворухнулась, не зблимнула навіть. Дивилася застигло у вкриту інеєм стіну, і коли б не пара з вуст, можна було б подумати, що вона вже й не дихає.
— Ведіть до мене! — скомандував тоді Гайдук: холод став підбиратися й до нього, хоч був у кожушку та валянках.— Та сніг із неї струсіть! — Не вистачало іще, щоб там наслідила!
Піднявся до кабінету — приємно війнуло теплом. Намацав лампу, запалив, поставив так, щоб світло падало на затриману, роздягнувся, сів у крісло. "Піймалась!" — аж дзвеніло у ньому. Думав про те, як зрадіють отам, у районі, а то, гляди, і в Полтаві: сестра ж самого Світличного, керівника невловимої банди, од якої вже не в одного коменданта посивіли скроні. Там ешелон пустили під укіс, там зерна склад спалили, там розгромили військову колону,— налетять, ужалять, як оси, та й щезнуть безслідно, щоб через якийсь час чортзна-де й появитися. І хоч Хоролівський район чомусь обходили і в селах довколишніх було тихо та мирно, Гайдук не раз просинався ночами, тривожно у тишу вслухаючись: вчувався йому гарячий тупіт копит, брязкіт нещадної зброї...
А тут — упіймалася! Сама в руки прийшла! І знає ж, знає напевне, де її брат! Може, по його завданню і ходила... Ну що ж, поговоримо. Поговорим, голубонько!..
Та розмови не вийшло: Тетяна сиділа з таким обличчям застиглим, з таким видом відсутнім, наче й не бачила Гайдука. Не чула, глуха до всіх умовлянь та погроз, коли ж Гайдук врешті не витримав — ударив навідмаш по обличчю,— вона навіть не спробувала витерти кров.
І Гайдук зрозумів, що не вирве з неї жодного слова. Знав, уже стрічався з такими.
Потер руку, якою ударив, дістав сигарету. Закурив. Заспокоївся.
— Що ж, не хочеш себе вести по-людському, доведеться тебе передати в район. У гестапо. Там уже давно тобою цікавляться.
І тепер не здригнулося обличчя Тетяни.
Гукнув Гошу, наказав одвести назад, до холодної. "Хай погріється!" — пригадав обкидані інеєм стіни. Сам же пішов на другу половину управи, до телефону. Довго крутив ручку "бандури", розбуркуючи заспану телефоністку, зажадав, щоб його негайно зв'язали з гестапо.
— Кабінет начальника не відповідає!
— Дзвоніть на квартиру!.. Та ворушіться, біс вас візьми! Як і сподівався, начальник і слова не сказав, що Гайдук
наважився його розбудити. Почувши прізвище Світличної, наказав негайно доставити її в район.
— Забезпечте надійну охорону!
— Яволь! — одгукнувся Гайдук: вирішив, що повезе її сам.