Соловії ото зграями літали... Не знаю, де вже те й поділось... А отам... Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно... І річка звідти витікала... Ми вже після... Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка... Але маленька... струмочок... І тепер він є... Отак було... Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини... Хто його Запорожжем назвав — невідомо... Ми... — я та Єлисей — не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке — ніхто не знає... Навіть ми, ніби запорожці... Та й почав я докопуватись... У монастирі був дуже старий чернець Зосима... Він знав багато... У-у-у... (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)... Книги різні читав... Старі книги... Знав і перекази... Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував... Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише... Двері його келії не замикалися... Прийдеш, постукаєш, а він не чує... Відкриєш двері, а він пише й не чує... Коли торкнеш за рукав — відірве очі від паперу: "Це ти, Матвію?". Мене вже знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!
Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:
— Так от він раз мені й каже: "Е, Матвію, Матвію... Не знаєш ти свого роду... А був то рід славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже... І був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так і сказав... Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже" як Січ Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осів там на Запоріжжі й хутір заложив... Це був наш предок.
Матвій знов перервав свою мову... Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе... По короткій перерві Матвій продовжував:
— Минули роки... Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення... Твій дід — мій батько — був вже мізерна людина... Пив, і це його згубило... Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати... Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце... І от ти бачиш...
(Коротка перерва).
А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так... Щось там, ніби, у кооперативі... Говорять, говорять і чую: ти, мій син...
Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:
— Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав... Перед церквою...
— Тату! — крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.
— Не треба! — твердо сказав Матвій.— У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії... А по часі додав:
— Не бійся! Прийдуть, то прийдуть... Візьмуть, то візьмуть... На небі є Бог... Його ніхто ще не обдурив... Не обдурять і "вони"...
З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні... Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце...
І Володько знов відогнав свою малодушність. "Прийдуть, то прийдуть!"... "Візьмуть, то візьмуть!" — звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому... А решта світу може й не вірити.
XIV
Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір... Зчинила лемент... Але вийшов батько, і лемент втих.
Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака — і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.
Надвечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони,
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.
— Вєдь етот самий "вуйт" скатіна,— говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном.— Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь... — і при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардонічно казав:
— Ти, мама, можеш єще удівляться... Я удівляюсь тоже... Но твоей наївності.
Андрій Рона п'є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закурює. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.
— Андрюша... Пажалуста... Ти здєсь нє курі,— швидко загомоніла стара.
— Пардон, мама. Забил,— спокійно відповів Андрій. Стара пані не лишень стара, але й глухувата, у справах села і взагалі "політиці" вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:
— Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама... Ну, і что ж? Ну, упьорся... Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт, там будєт школа... Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставім. У нас єсть место... Харошеє мєсто... В центре села... І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!
— Украінскій? — питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.
— Какой би он не бил.... Ето нє іграєт ролі,— жваво і певно відповів Андрій.
— Как не іграєт? Андрюша! Как нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлі би в дєревнє стоял польскій дом... Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украінци нє Польшу делят... Делят ані Расію... Да, мой мальчік... Расію. Польша? Что ж... Вєдь его тоже часть Расії... За нашіх врємьон... Вєдь падумай... Прівіслянскій край... Нет, нет... Ти абажді. Я гаварю... Нашє рускоє село... Польскім ано нікагда не станет... А украінскім может... Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-укрінскі будєт рукомойнік?
— Гаспадін Довбєнко! — почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко.
Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив: — Давбєнко? Заві в маю комнату. Їзвіні, мама. Дела.
Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою вийшов.
Володько мав з ним довгу розмову, Андрій курив цигарку за цигаркою, його мала кімната наповнилась димом, а розбита мармурова попільниця попелом, але саме з цієї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтові вдалося добитися свого, читальні не було закрито, але позбавлено й приміщення. Тоді промовило село, і, можливо, вперше мовою господаря. Рона поклав перші дві тисячі злотих, Володько завзявся організувати робочу силу, хлопці й дівчата кинулись до праці. Домашні справи, футбол, залицянки відійшли набік. І вже за пару днів, на подарованому Роною клині городу, що навпроти дяківської садиби, де примістилась станиця поліції, почалась завзятюща, сливе безперервна, день і ніч діяльність. Півсотні молодих, здорових хлопців і чоловіків, жартуючи й співаючи, копали фундамент, двадцять підвід возило з долини камінь, пара десятків дереворубів валили в Жолобеччині дубину, пара тузинів теслярів витесувало з неї підвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярів заповняли рови фундаменту муром. І все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух, завжди гармидер, завжди спів, безконечні жарти і гарячі залицянки ясними місячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стікалося ціле село, прихильники і противники, націоналісти й комуністи, баптисти й православні. Бажання показати своє право і свою силу було більшим, ніж особисті розрахунки.
Прийшли жнива, але праця біля будови не вгавала. Здавалося, що всім хотілося зробити це чудо за одну ніч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов'язком. Дві були гарячі, насичені сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. І за два таких гарячо-барвистих місяців будинок був зовсім готовий. Білий, гордовитий, вкритий сірою черепицею, сім вікон, двоє дверей, простора крамниця, кімната для засідань, мешкання продавця і зала-читальня. І все це красується на колишньому невжитку, тішить око тилявчан, наповняє гордістю кожного, хто не гляне... Чутки про це рознеслися широко й далеко по всіх селах, і святами та неділями приходили чужі люди, щоб глянути на таку несподівану дивовижу.
До речі, за цей час і само село внормувалося. Зникли зайві витівки парубків, відійшло військо, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свій будинок. Це має бути велика урочистість, це приклад, це історія.