Йон тольки усміхається і усе записує. Одне слово, дурний Митро розколюється, душею відтанувши на якусь часину, а контора — пише, їй тольки цього і треба. Підписую свідчення, на щось лучче сподіваючись. А назавтра везуть мене туди, одкуль я тікав. По етапу. Для початку — у город Солікамськ. Тюрма — у колишній церкві, холод і голод неймовірні, середина зими. Трясемося у лахмітті своєму, люди мруть щодня, як мухи. А угорі над нами — Боги, на стінах мальовані, фарба вилиняла од випарів людських, але ще трохи видко. Богоматір із дитям — такими печальними очима на нас зирить. Ну, думаю, сяя помогла б людцям, якби могла, якби силу хоч якусь мала. Бог — йон суворий, йон — судія, йон за гріхи карає. А женське серце — як віск, одходчиве. А не помагає людцям Матір Божа, тольки дивиться печально на муки людяцькі, отже, немає у неї сил, щоб помоіти, або є над нею старші, які вирішують. Воно і в таборі — не усі начальники звірі. Друге і б'є тебе, а по очах бачиш — співчуває, тольки робота у нього така — звіром буть. Увесь світ земний для людяк — се табір виправно-трудовий, у планетарних масштабах. Нас посилають сюди на перековку голів і задниць, як один опер полюбляв казать. Хто посилає, звідки, за які гріхи — сього не знаю. Сього людині не дано знать. Щодо табору всеземного — се я уже познєй розкумекав.
Коли неволя тяжка тіло і душу висушила. Коли я став схожий на тараню, яка не гниє, але й не живе. А болєй усього, що боги і наші надії на них — хвантазії людяцькі і гальки. Аби не почуватися такими самотніми і нікудишніми у світі. До таких думок тверезих дійшов я ще у церкві-тюрмі, замерзаючи на кам'яній долівці між вкритих памороззю стін під богами мальованими…
Наприкінці місяця лютого викликають мене на прохідну. Заходжу. Стоїть начальник конвою табору, з якого я утік, і два солдати з ним. "Ну що, Терпило, не вдалося?" — запитує начальник конвою. "Не вдалося…" — зітхаю. "Наступного разу, якщо тікатимеш, я сам тебе з оцього ось нагана кокну". — "Спробував, а тепер — і десятому закажу, щоб не намилювався". А сам про себе думаю: все одно — тікатиму, допоки й сил моїх, хоч на денці. Везуть на вантажній машині борошно, і мене посадовили на мішки, накривши брезентом. Попереду, біля кабіни, — два атоматники. Вітер з тайги волей пахне, але з мене — очей не зводять. Уночі заїхали до якогось селища зігрітися. Один із конвоїрів запитує: "Розкажи, Терпило, кудою ти тікав, я місяць у засадах мерз, товаришу твоєму, адигейцю, кулю у голову всадив, а ти — наче крізь землю провалився". Лучче б, думаю, я крізь землю провалився, до чортів у пекло, аніж до вас у руки. "Дорогами ішов, як усі люди", — відповідаю, не відкриваючи маршруту. Ще згодиться. Привозять мене у табір, скорий суд — десять років додають. Прощай, воля, прощай, Ельса…
Дак се ж не було уже нашого Пакуля, а зробився із Пакуля — Пакулець, ні сеє, ні теє, за річкою Галицею, на неудобах. І стали ми віку свого доживать, у домах казенних, на один копил зліплених, вишикуваних по шнурку, наче солдатики на плацу. Віку доживать хто годками старший, молодші ж розбіглися по Краї, наче мишенята з розореного гнізда. Дак сидимо ми на лавці коло клубу сельського, перебираємо нашу горькую жистечку по днях, як по зерняті, пеємо та плачемо, плачемо та пеємо. Аж іде мимо Андрон Мохнач та й розказує: "Тольки що подзвонило із Мрина начальство високе. Іде до нас у Пакулець син Митра Терпила, у войну німецьку із шведкою прижитий. Проживає йон у Швеції, а прибув до нас у Край, бо хоче на могилі батька свого побувать. Тольки ж знать йон не знає, що нема ні Пакуля, ні могили батькової. А що йому гомоніти, як заявиться, я й сам не придумаю". Ми й кажемо: "Гомоні так, як воно єстяка, про Пакуль наш, бо сеє увесь світ знає. А про могилу батька його. Митра Терпила, правдоньки не гомоні. Могилка його є, на горі Вишневій, і хрест на могилці, а крозь землю не прогляне йон. чи там кісточки батькові". Аж другого дня приїздить йон машиною чудною, ми таких ще й не бачили, схожа яна на "бобик" колгоспний, тольки верх у неї — залізний, наче домик на колесах, машина тая. Йон на ній із самої Швеції через усю Свропу пиляв. І перекладачка з ним, із посольства шведського, худе та синє, як курча магазинне. Як вийшов йон із машини, ми усі аж ойкнули: викапаний Митро, тольки удітий не по-нашому. Хліб-сіль йому піднесли, так начальство наказало, а тади повели до колгоспної їдальні — потчувать. Я там не була, мед-пиво не пила, а розказували, хто був, що плакав йон сильно, про батька розпитуючи. Бо йон тольки і знав про батька, що з материних гомонок, та на фотці бачив, вони у фотографа знялися, перед Митровим самим від'їздом. А сина їхнього ще ж тади і на світі не було.
Бачив я тоє фотко, син Митрів привіз. Стоять вони коло ялини, за руки узявшись. Дак Митро наш — красивенний мужчина, йон і з годами, після усього, що пережив, такий був, а Ельса — дєвка як дєвка, наші не хужей. А так уже Митрові велося, що йон до неї серцем прилип. А як народився у Ельси синок, вона вже думала, що нема Ми гра живого на світі, і назвала сина Митром, на честь батька його, так у них там ведеться. А на хвамілії йон був материній, така хвамілія, що я і не вимовлю, язик ламається. Так що Митро наче з того світу того дня до нас об'явився, вилитий батько, тольки що по нашому ані словечка йон не кумекав, через перекладачку ми гомоніли. І хотів йон сильно на могилу до батька з'їздити. Я ж мовчав, що там тольки горбик насипано і хрест я поставив, а тіло батькове у торфовищі зотліло. Се вже Пакуля не було, се уже Зона Пакуль наш ковтнула. Дак сіли ми у домик його на колесах і покотили — через місі мринський. А голова пообіцяв надвечір машину свою у Мрин по мене прислать, я тади бухгалтерував у колгоспі. А машина у Митра, сина Митрового, така, що там і ліжко, і кухонька, і все що хочеш, я дивився на все теє і дивувався, як люди уміють жить. Дак по дорозі йон і розказував про матір свою, як вона довго Митра чекала, хоч вісточки од нього, хоч писемца. Але не було нічого, і в годі п'ятдесятому одружилася з чоловіком, який по господарству їй помагав, жисть є жисть. А померла яна од хвороби у тому ж годі. Ідо й Митро загинув, коли б не день у день, так я прикидав. Щось воно таки є над нами, чого ми не докумекуємо. До останнього дня свого Ельса Митра свого пам'ятала, помираючи, наказала синові навідать батькову могилу чи живого знайти, якщо він живий ще. А се уже кордони відкривалися, уже не було того, що ранєй було. Вона про Митра тольки й знала, як звать, та хвамілію і що у городі Мрині до війни йон навчався. А се уже як стало посольство шведське в Україні, синок її через посольство усе розузнав. Приїхали ми того дня у Пакуль наш осиротілий, без людяк, на гору Вишневу зійшли. Опустивсь йон на коліна коло хреста, в пам'ять про Митра Терпила мною поставленого, ще як Пакуль був, молився і землю цілував. І плакав, наче дитя малеє, се — правда. А тади дістав коробочку, на портсигар схожу, і земельку з неї по могилі розсипав. Се, через перекладачку мовить, шведська земля, із могили матері моєї. І нашої, пакульської, землі, з радіонуклідами чорнобильськими, у тую коробочку набрав. Ельса, матка його, заповіла так зробити, коли помирала. І йон усе тес сповнив. Був день хмарний, осінній уже. А як усе сеє йон зробив, наче хто розвів хмаровиння, сонечко виглянуло, осяяло шпиль гори Вишневої, усміхнулося лагідно та печально. Ні в що сеє я не вірю, бо учобу пройшов жисті колишньої, але — так було…
А після суду відправляють мене у найдальший табір, штрафний. У таборі — самі блатні, злодії та убивці. Кого на багато літ засуджено. Робота — у лісі, на повне виснаження. Поки ноги ще трохи носять, думаю, треба тікать, потім пізно буде. Обережно розпитую: за минулий рочок було п'ять втеч, усіх утікачів постріляли. А мені уже — один чорт, застрелять — то й луччей. Я уже стольки смертей набачився, що смерть для мене і дотепер реальніша за жисть. Бо що такеє — жисть? Спалах сірника на вітрі. Засвітилася вона — і погасла, наче й не було, тольки пітьма навколо ще густіша, непроглядніша. А в смерті ми — вічні. Почав я розмірковувать, як диму і одсюль дать. Зона не освітлюється. Улітку — білі ночі, усі інші місяці по кутках зони горять вогнища. Навколо табору — частокіл із височезних колод, метрів через три — ще один. Між ними бігають злющі вівчарки. Запасся я вірьовками і палицями, щоб драбинку зв'язать, чекаю випадку. В одну з останніх серпневих ночей найшла велика хмара, зробилося темно, полив дощака. Вогнищ ще не палили. Ну ось, думаю, він, випадок, або тепер, або уже ніколи. Підповз я до частоколу, зв'язав драбинку, накинув на палі, переліз. Пси у будках, така негідь. Перебрався і через другу стіну. Навколо табору — болота, містки з колод, аби караул міг пройти. Переповз через місток, приліг за пнем. Чую, голос із сторожової вежі: "Хто іде?!" Зміна караулу. Топають караульні по містку, із гвинтівками, зовсім близько од мене. Ворухнуся — стрілятимуть на звук, капець мені. Дощ рятує, ллє як із відра. Пройшли — повзу далєй. А далєй, за болотом, — річка. По ній ми сплавляли колоди. Вірьовки — зі мною. Спеленав я дві колоди, вчепився у них, і — неси мене, течія. Неси у далеч далеку, геть від тюремників моїх. Усеньку ніч я так плив, а як стало світать, підгріб до берега. Піднявся у гори, видерся на шпиль. Сходило сонце. Далеко внизу, по той бік ріки, — мій табір, коростявим лишаєм на тілі землі, серед лісів зелених. Я просив планиду свою гірку, уже не Бога, зневірився я у Богові, ніколи не повертати мене до тої страшної кошари. Луччей узяти жисть мою молоду. Невідомо ким і навіщо мені даровану. Хіба я просився у когось у сюю круговерть земну, у сюю муку? Де моя заява про сеє, у яких бомагах, у яких домах казенних неба чи землі? Нема такої заяви, ніде в світі і поза світом. Пливли над горами ключі диких птахів, у тепліші краї пливли. "Гусята, візьміть мене на крилята!" — гукав я, наче в казці, яку часто матір моя розказувала, як був я ще малий. Тольки ж казка є казка, а жисть є жисть. У різних світах вони, казка і жисть, ніде тії світи не перетинаються. Сеє я уже добре знав. І поплуганився, ранячи ноги об каміння, навздогін вервечкам пташиним…
Найважче було — добрести до перших селищ людських.