Кілька жінок підсвідоме кинулись тікати, але зараз же й впали, продірявлені десятками куль.
Андрій зрозумів, що єдиний можливий порятунок — це бути із всіма, триматися купи. Він підійшов до скам'янілої матері, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став біля сестри. Швидко і млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чітко. Надіявся, що зараз не будуть розстрілювати: треба ж мати живі трофеї, видати жінок за партизанів. І справді, фашисти, охопивши юрбу щільним кільцем, погнали її на лісову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пішов рудобородий зрадник.
На дорозі солдати розбилися на дві групи. Одна, більша, знов повернула до Білого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до міста. Поспішали, бо вже за хмарами заходило сонце і тільки червоний пояс мерехтів між деревами, як згасаюча надія. Чорніли трепетні ліси, і лише одні берези сяяли, немов блискавиці у хмарному небі.
— Ольго, спробуймо тікати. Все одно уб'ють, — прошепотів Андрій, нахиляючись до сестри.
— Мені страшно.
— Не страшись, треба вирватись.
— Добре, — тихо відповіла дівчинка і стисла братову руку, немовби шукаючи в ній порятунку.
— Мамо, бабусю, ми тікаємо з Ольгою, — притиснувся до матері.
— Куди ж? — подивилась очима, повними сліз.
— У ліси. Спробуймо разом.
— Тікайте самі. Так легше буде... — перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тискові поцілувала сина і заточилась на людей від сильного вдару прикладом. Докія підтримала її, схвально і жалісно кивнула головою внучатам.
Щось погрозливо зашваркотіла чужинська мова, і постріли вдарили поміж деревами, осипаючи на людей дрібні галузки.
— Наказано не говорити, — пошепки пішло по юрбі.
І стихли люди, тільки нервовий схлип душив якусь жінку та важко гупали залізом по корінню ковані чоботи чужинців.
І зараз, зовсім забуваючи про себе, Югина тільки одного просила кожною своєю клітиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дітям утекти від видимої смерті. І мало не вмлівала при одній думці: "А що як уб'ють тут же, біля неї? Ні, ні! Вони утечуть, будуть жити. А як?.." — І знову тягнулася і обривалася та сама незмінна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом... Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лісами... Хіба б він не вирвав із кігтів смерті усіх людей? "Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе..."
Уже небо стало темносинім, а ліс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стіною вирізьбились чагарники, над ними другим поверхом підводились крони дерев.
Андрій з Ольгою витиснувся на край дороги і пильно стежив за охоронником, що йшов біля нього. Ось солдат підвів гвинтівку, пролунав постріл; хлопець легенько пхнув дівчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навіть охоронник в здивованні застиг на місці, а потім ударив з гвинтівки по кущах. Безладно затріщали постріли, і Югині здавалося, що то кулі січуть не кущі, а її серце.
Згодом фашисти почали виливати свою злість на полонених, збиваючи крайніх ногами і прикладами. І несподівано світліше дивної музики лісова гучна далечінь обізвалася до молодиці:
— Мамо, ми живі!..
І не витримала жінка — заплакала, нахиляючися до Докії.
XXVIII
Було тяжко і досадно до сліз, коли зі всього міста почали збігатися осатанілі німці, мадьяри і поліцаї. Не дуже їх було багато — ліси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.
Ледь нагнувшися, в спокійній скорботі йшла Докія, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мізерна купка брудного смердючого шмаття? Найбільше — убити. Та смерті їй нічого було боятися — пожила на світі, наробилася ділечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тільки одного вона хотіла б: побачити перед смертю Дмитра, поцілувати його в уста, попрощатись, як прощається матір із сином. І нічого більше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно і вмирає просто: отак подивиться на свою рідню сумовитим і розумним поглядом, попрощається з усіма та й попливе у небуття, неначе човном по одвічній ріці.
Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвір'я в'язниці. Прогнутими скрипливими східцями підіймаються на другий поверх. У вузькому коридорі, тьмяно освітленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапівці і поліцаї. Дзвякнуло залізо, розчинилась камера, і потекли туди люди, мовчазні, мов каміння. Зникає в темному отворі Мартина Ніна, Катерина Прокопчук, Югина, і на Докію летять оббиті бляхою скрипливі двері. З в'їдливим скреготом швидко закриваються і замикаються на величезний замок. Знову лязгає залізо, відчиняється друга камера, і гестапівці заганяють решту людей у якесь затхле лігво, що віє смородом онуч і перепрілої соломи. Докія підходить до облупленої стіни і починає тихо гукати:
— Югино, Югино! — потім пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки і, втомлена, мовчки сідає на брудні нари...
Викликали на допит не поодинці, а невеликими групами За довгим чорним столом сиділи два офіцери, поруч них, як вартові, стояли Крупяк і перекладач, біля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жінки з накрученими, здибленими жмутками переспілого волосся і такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорніли літери, зверху німецькі, знизу українські.
— Рік народження? — гавкнув і подався наперед фашист, коли до нього підійшла мати Олекси Слюсаря.
— Тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий, — рівно відповіла жінка. І озвірілий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою і через стіл ударив жінку важким кулаком.
— Треба говорити повністю: день, місяць і рік, — пояснив перекладач.
— Партизанка?
— Ні.
— Брешеш! Партизанка! — затупотів ногами Крупяк.
— Брешуть собаки та ви, пане начальнику, — відповіла тихим твердим голосом. — Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мій і за мене вам відплатить.
В кімнаті настає така тиша, що запізнілий удар по клавішу машинки пролунав неначе постріл. Зразу ж посинів, вивертаючи очі назовні, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно підвівся навшпиньки і з розмаху, ребром долоні, з протягом до себе, рубанув жінку по шиї. І Докія з жахом побачила, як почала у Слюсар валом підійматися шия, а потім сильно, неначе вибух, в усі сторони бризнула кров. Після цього спітнілий і розкуйовджений Крупяк та німецькі офіцери кожну жінку місили кулаками. Дійшла черга і до Докії.
— Родичка Дмитра Горицвіта?
— Мати, — відповіла гордо.
— Он як! — неначе крізь сон, чує свистяче шипіння, і не встигла одхилитися од тіні, що заслонила світло, як їй на руку бризнули в червонім шумовинні власні зуби і кров.
"Невже тебе земля прийме? — так подивилась на перекошеного поліцая, що і в нього здригнули і заховалися за віями кривавоблискучі очі... — Не прийме вас, мізерних покручів, і ніхто вас не згадає на зеленому полі, де будуть очишені од крові протікати ріки, і сонце огріватиме ясні людські очі, не лукаві і не злі".
Вона уже чула, як її тіло прощалося з землею. І не було на серці ні болю, ні тривоги, тільки усе ставало на диво легким і дзвінким...
Проте більше не били — вивели в довгий коридор.
В камері сіла на дерев'яні нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лікті до колін. Іще перед натомленими очима війнуло заґратоване віконце, що починало просвітлятись, майнула чиясь чорна тінь, а потім це все відплило, віддалилось у глибоку безвість...
От у неділю сидить вона на призьбі, радісними очима слідкує за Дмитром, що зіпнеться на ноги і знов упаде на зелений моріжок. Потім з натугою, опираючись на манюні рожеві ручки, підводиться і такий поважний, ну прямо тобі невеличкий дядько, прямує в її обійми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось сміхотливо морщиться, і в чорних чоловічках, за якими навіть білків не видно, відбивається промінь веселого червневого сонця.
— Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, — притискає свого одинця до грудей і високо підводить на руках, — рости великий!
Із Великого шляху прямує додому її Тимофій, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'і духом віє од нього, тільки глибокі очі якісь сумовиті, начеб прожили значно більше, ніж усе гнучке і міцне тіло.
І раптом через якийсь тривожний провал часу вона розуміє, що Тимофій уже мертвий, навіки віддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрій, діловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он і Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепіння Великого шляху звелося над ними, і так любо бачити своїх дітей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матері, з широкого щедрого поля.
— Тітко Докіє, — хтось розвіває згадки, і вже вона чує біль покаліченого тіла, тяжко віддаляється від того світу, де лежить її материнське серце... Для чого відірвали од того видіння? Приходить невдоволення.
Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом і радістю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: "Мамо". Докія підіймає вгору обважнілі очі.
— Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана і якась просвітлена, неначе сльози обмили, оновили її, біля Докії сідає Марта. І мати, що раніше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозуміла усе, що робиться в душі молодиці... Вона ж так любила, так любить її Дмитра!
— Про нього ж і про людей всі гадки, моя дитино...
І зразу вони зблизились, начеб вік прожили разом. І в обох на очах з'являються сльози, добрі і чисті від того глибокого прояснення, яке проймає тільки міцних та правдивих людей.
— Про що не передумаєш, і найбільше — про дочку і Дмитра... Отак, неначе й на світі не жила, а вже смерть встоїть на порозі... Пам'ятаєте, як до мене на Великдень підійшов Дмитро?.. Ви тоді із тіткою Даркою стояли.
— Пам'ятаю, дитино. Тоді ви разом у танець пішли. Якої ж це співали, не пригадаю.
— І я забула, — зітхнула молодиця. — Тільки знаю, що так мені добре було, начеб з самим сонцем зустрілася, — і провела краєчком хустки по очах.
— І він за тобою побивався. Та. от... — витирає кров на устах.
І вони, забуваючи про катування і смерть, так щільно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукіт двох сердець.
XXIX
Дмитро відчуває, як тремтять його губи, болять корені волосся, і знову біль усередині натягується, як струна, і коли розітнеться (це розуміє зовсім ясно), буде небуття, темінь.