Але мене холод майже не доймає. Уже я — нечутливий зробився. До всього. До холоду, до болю, до горя, до радощів, яких так мало звідав у житті. Одна-єдина мисля наче стержень сталевий у мені: хай поки що ваша узяла, все одно я утечу од вас. Щось у мені звірине прокинулося, од того звіра, якого, скільки не годуй, а йон — у ліс дивиться. Мене, правда, ніхто не підгодовував, а тольки у клітку садовили, припинали ланцюгом.
У Сортавалі дружка свого я назавжди втеряв, по різних кам'яницях нас розсадили. Але я уже дружків не потребував, і — нікого. Відтоді я лише чуттю своєму звіриному довірявся. Болєй — нікому і нічому. Із Сортавали повезли мене у город Петрозаводськ у "столипінському", із заґратованими вікнами вагоні. Там уже — справжня тюрма і справжнє слідство. Там я дізнався, що війна з німцем закінчилася. Колишні розвідники сказали, з якими я в одній камері сидів. Вони знали азбуку Морзе, перестукувалися з іншими камерами. Під час фінської війни вони ходили у глибокий тил, мали нагороди. Десь там, у тилу, фіни їх оточили, примусили здатися, засудили до нежиттєвого ув'язнення, тепер ось передали у Союз, їх чекав трибунал — за зраду Батьківщини… Не знаю, скількома роками таборів віддячила їм Батьківщина, бо скоро мене повезли до Ленінграда, у в'язню, що звалася "Кресты". Наче у насмішку над хрестом Господнім. На якому Сина його розп'яли, тепер — людей розпинали. А на початку літа "привітала" мене Москва зореносна. "Вороном" чорним, у якому везли мене зі станції у знамениту Луб'янку. Я міг пишатися — вони сприймали мене всерйоз. На Луб'янці вкинули до кам'яного мішка — бокс, метр на метр. У коридорі — сичання, наче втрапив я до гадючника якогось. Раптом — скрик жінки, болісний, відчайний, і — обірвався. Аж невдовзі приходять і по мене, відчиняють залізні двері: "Виходь!" Ведуть по коридору, вистеленому доріжками, через кожен десяток метрів — повороти, то в один бік, то в інший, лабіринт, гра така єсть, у газетах друкується, на останній сторінці. Дитяча гра. А хіба ми, дорослі, не ті ж діти, тольки ігри у нас — смертю пахнуть… Перед кожним поворотом охоронник сичить, як гадюка, — подає сигнал. Якщо назустріч ведуть такого ж, як я, в'язня, команда: "Обличчям до стіни!"
Після першого допиту на Луб'янці — перевезли мене до Бутирської тюрми. Докумекали, мабуть, Ідо — ранг не той, не для Луб'янки. Туї уже в камері — чоловік із двісті, а розрахована — на півста, ноги поставити ніде. Усе моє слідство — спочатку, викликають майже кожного дня. Найперше звинувачення — добровільно здався у полон. Я спробував заперечувати, цілі армії здавалися німцям, хіба в тому вина — молодого, необстріляного, ненавченого солдата? Нас залишили, як кошенят у лісі, напризволяще. А слідчий мені: "Треба було застрелитися!" — "Чому ж, — думаю, — ти, пика розпасена, не застрелився, коли німці до Москви доходили?.." Друге звинувачення: тікав із Союзу. Чому? "Бо я незадоволений політикою Сталіна, існуючим ладом". Ріжу правду-матку, не хочу нерозумного дурника із себе корчити. Уже я нічого не приховував, уже я їх не боявся, вовків у погонах, уже я нікого не боявся. Уже я не боявся самого Бога, хоч матка усе дєтство навчала боятися. Не боявся я навіть Бога, бо він — мовчав до мене. Як і до усіх інших людців, ним сотворених і кинутих напризволяще, на муки страшкі. Іноді, в хвилину розпачу і безнадії, я дулі Йому сукав з кутка тюремної камери чи з-під нар смердючих: "На, вкуси!.. Покарай мене ще більше. Як ще ти можеш мене покарати?!" А Він — все одно мовчав у безсиллі своєму. Тольки снився мені ночами — схожий на Сталіна, у мундирі з погонами енкаведиста. А бородища довга, як хмара, на півнеба. Ікона така на покуті матчиної хати висіла, Бог-бородань, над головою — німб трикутний, золотий, голова прилизана, як у купчика. На долоні свої я дивився. Лінії долі — як рядки вироку. По них матка моя гадала. Хто прирік мене на муки сії і за віщо? Бог мовчав, але — не мовчав слідчий на допитах. "З ким ви мали зв'язки у Швеції?" — "З дівчиною, яку любив і люблю досі". Ось і все. Суд. Трибунал Московського військового округу, за столом — полковники і майори, очі горять, як у вовків, що беззахисну вівцю перед собою бачать. Суд тривав десять хвилин, і я одержав десять років виправно-трудових таборів.
У серпні сорок п'ятого переводять мене до пересильної в'язниці "Красная Пресня". В'язниця — ремонтується. І мене залишають при тюрмі, у формулярі я пишуся як штукатур-маляр. Виводять на роботу — на риштовку на рівні четвертого поверху. Навколо в'язниці — цегляна стіна, колючий дріт під струмом, через кожен крок — вартові з автоматами. Звідси не втечеш. А по той бік в'язничної стіни — панорама Москви. Літо, квітуча природа, вільні, хай і відносно, люди на вулицях, думки про Швецію, про Ельсу… Ні, не буду я розма-льовувать їхню тюрму, швидше — у табір і — тікать. По обіді на роботу я не вийшов. Бригадир доповів начальству. Назавтра викликає мене опер-майор: "Чому не виходиш на роботу?!" — "У вироці моєму — десять років виправно-трудових таборів, а не тюрми, відповідаю. — Не маєте права тримати мене у цих стінах". У майора аж піна виступила біля рота, як у скаженого пса: "Ти знаєш, де знаходишся? Ти — у повній нашій владі, ми примусимо тебе працювати там, де нам потрібно! А ні, то влаштуємо таке, що зовсім зникнеш, наче й не було тебе ніколи на землі!" Довго він так горлопанив. Але від роботи в тюрмі я навідріз відмовився. Натискає майор кнопку, заходить наглядач: "Одвести у бокс!" А я — посміхаюся. Бо мене уже нічим не доймеш, нічим не залякаєш. І жити чи не жити — мені байдуже. Поставили мене у цегляний мішок, лягти нема як, тільки стоять або навпочіпки присісти. Стою у боксі добу, другу. На третю добу — відмовляюся від їжі. На п'яту — грюкаю у двері боксу, вимагаю лікаря. Опухли ноги. Лікаря нема. На сьомий день, чую, метушня в коридорі, багато людей. Коли ж клацає замок, у проймі дверей з'являється наглядач: "На етап, у табір! Там тебе вилікують!.." Гірше, аніж у цій коробці, не буде, думаю, а чи буде краще — побачимо. У вагони і — ту-ту, назустріч зимі сибірській. Через усю Росію. Привезли на Урал, у город Соликамськ. Там загнали на баржу. Куди пливемо, ніхто не каже. Багато молодняку, москвичі. Уже відчалювали, коли до трюму вкинули четвірку дівчат, теж засуджених до таборів. Що тільки з ними блатні не виробляли, як тільки не знущалися!..
Господи, якби ти не осліп і не оглух до людей, ти посивів би з горя людського, як я — за ту мандрівку, у трюмі баржі…
Там — уперше — прокляв я Бога.
Дак ніколи Митро нічого сього не розказував. Ані матці родній, ані кому іншому. Се ще йон у Пакулі був, і випало нам удвох корівок хуторських пасти. Корови попід лісом пасуться, а ми з ним отакочки на дереві, зваленому буревієм, сидимо. А я не можу, щоб коло людяки буть і ні слова гомонки. І день довгий-довгий, літній день. Я і мовлю до нього: "Хоч би ти, Митро, розказав, як тобі у краях далеких велося, таки ж світу білого ти побачив. Бо сидиш коло молодиці пень пнем". Ион довго мовчав, наче й не чув гомонки моєї, тади озвався: "Не білого світу набачився я, а — чорного. А велося мені, як усім людям там ведеться, ні луччей, ні хужей". Я ж примокталася, наче п'явка: "А може, ти, Митро, такочки властей налякався, що зайвого слова боїшся вимовити?" — "Ні, молодице, — одказує по хвилі, — нікого і нічого я уже не боюся. А боюся тольки — самого себе…" Та й умовк. І болєй за увесь день жодного словечка з нього не витягла. Наче онімів чоловік. А скоро ж ото подався йон у ліси Синявські лісником. Мо', з год се минуло, мо', і два, наші годи, наче спиці у колесі, мерехтять, приходить до мене під храм зовиця моя. А вона — із Грибової Рудні сама. "Як бо тамочки мій сусід колишній поживає?" — питаю. "Митро Терпило? Не знаю, що тобі і сказать, — се зовиця до мене. — Бо йон — одлюдник великий. Тольки й бачимо, як коли-не-коли у лавку сельську причелепає. Торбу того-сього на плечі, і знову його місяцями не видко. Бо живе йон у лісі, коло болота торф'яного, сторожка там здавна. Розбудував її, піч вимурував, сам собі пан, нікого не хоче ні чуть, ні бачить, як і гомонить з ким, то хіба що з деревами та вовками. Улітку пололи ми посадки в лісництві, то молодиці вже коло нього і так, і сяк, а йон тольки буркне, де там і що полоть, а болєй — ні слова з вуст. Мо', йому в умі що повреділося од пережиттів великих".
Дак що ви, люди добрі, дивуєтеся, коли сам Андрон Мохнач не міг Митра розговорить? А той і деревину суху розговорить, як для історії його треба. Се ще Пакуль був і Андрон коло музею сельського заходжувався. А вже перебудова сяя почалася, і язики людям розв'язалися. Поїхав Андрон Мохнач машиною по торф для школи у Грибову Рудню і в лісництво, до Митра, заїхав. Заходить Андрон у лісництво, се йон сам потім розказував, а Митро Терпило сидить на ґанку сторожки своєї і лосеня маленьке із рук годує. А на плечі у нього — білочка, рафінад гризе. А по дворищу, як по лугу, козулі бродять. Ну і почав Андрон давити, щоб Митро Терпило про жисть свою трудну розказав, для історії сельської, для Книги днів. Дак йон довго мовчав, наче не до нього мовиться, тади розсміявся сміхом зимним та й каже: "Смішні ви, люди. Ловите вітер у пригорщі…" Підвівся і похилитав попід лісом. І лосеня за ним, і козулі — вервечкою, і білочка по верхів'ях дерев пострибала. І зник у шалині. А Мохнач — ні в сих ні в тих…
А вже як сеє усе полупилося, із Митром, ще ніхто нічого не знав. Уляна Несторка, се ще Пакуль був, і Уляна була, гомонить до правнука свого, до Опанаса Терпила: "Уже душа моя душу синочка мого Митра не чує, не квилить вона до мене горестями своїми". Сама баба Уляна уже на ладан дихала, а — поїдь та поїдь у лісництво. Се в останнє літо перед Чорнобилем було. А перед тим у Краї дощі не випадали, сушило страшко, і болота торф'яні горіли, мла над Невклею і лугами висіла. А тади якось що випали дощі і пожежі на торф'яниках загасили. Се ж Опанас бухгалтером у колгоспі робив, а я — шоферував при конторі. Дак він і каже: "Поїдьмо, бо вже мене баба Уляна замучила". І покотили ми так по обіді у Грибову Рудню. А вже у Грибовій Рудні прочули, що лісник пропав, наче крозь землю провалився.