Забрели ми в глибину лісу, лягли відпочить та й заснули — із сил геть вибилися. Підвечір прокинулися — треба пішкувать, на пасьма ті дертися, ніхто за нами на авто не приїде, ніхто на руках не понесе. Я уже й не радий, що — утік із поїзда, коліно болить, геть духом підупав, але назад ходу — нема. Митро — той, як живчик, хоч теж — побитий увесь, із лиця — глянуть страшко, розпухло, закривавилося: "Вставай і воруши ногами, мать твою! Здохнуть — то найлегше на цьому світі, важче — жить…" Воно і так. Поплелися ми, з гори на гору, з долини в долину. А воно ж і їсти щось треба. В одному хуторці над озером розжилися трохи картоплі, погріб не був замкнений. Якось уночі чуємо — дзвіночки калатають у лісі. Аж то — вівці. Митро каже: "Спіймаємо хоч одну — порятовані". Стали ми за тими вівцями між кущів та дерев ганятися, а вони — здичавіли, та й сил у нас — катма. Так і не зловили. Рішилися ми до людей заходити, іншого виходу нема, подохнемо. Та се ж уже — не Німеччина. Але людяки тамтешні тоді теж сильно бідували. Наллють чашечку бурди, кофей у них вона зветься, сунуть шматок сухарика, галети по-їхньому, і все пригощення. Се для нас — як собаці муха, а мусиш дякувать і далєй по горах, як по хвилях кам'яних, плентатися. Одного дня вийшли на грунтівку. сліди коліс, дріт — по верхівках дерев. Небезпечно, але — бредемо, поруч — ліс, коли що — сховаємося. Аж раптом з-за повороту — чоловік п'ять, на велосипедах. Нам уже тікать пізно. Під'їжджають, запитують: "Ви — хто?" — "Німці…" — відповідаємо. Поглянули вони один на одного, усміхнулися: "Ні, ви — не німці". Мусили признаватися. Так і так, полонені ми, руські солдати, втекли од німців. Вони нас швиденько — у кущі: "Наці можуть їхати дорогою, на дорогах вам з'являтися не можна". А норвежці німця теж недолюблювали. Один каже: "Я у Москві у футбола до війни гуляв". А вони їхали кудись на роботу. Дак були у них Сидори у пакетах — віддали нам…
Довго усе розказувать, та коротко слухать. Плелися ми по Норвегії болєй місяця. Якось зустріли у лісі норвежця, він перелякався, але ми призналися — хто, повеселішав. "Кордон із Швецією далеко?" — запитуємо. "Річка, дорога, кордон…" — тольки ці слова ми й змогли пойнять. І правда, через добу підійшли ми до річки, залізний міст від берега до берега, на мосту — солдат із автоматом. Побрели вздовж берега, лісом, річка гірська, бурхлива, піною холодною бризкає. Що робить? А в березі — колоди, складені. А, махає рукою Митро, була не була, скольки тої жисті… А куди діваться? Дочекалися ми сутінок, осідлали по колоді і — через річку. Сяк-так перепливли. Уже ж ми ніби — у Швеції, уже ж ніби — порятовані од німця, а самі собі не віримо. Забрели в гущавину, розпалили вогнище, одяг висушили, обігрілися після купання крижаного. Бредемо далі, лісами, боїмося на люди з'являтися. А ковбик — свого вимагає, жрачки. Бачимо: на галявині — два будинки, людей не видко, ознак жисті — нема. Після стількох тижнів походеньок по лісах у людяки уже, як у звіра, чуття пробуджується, уже вона не розумом живе, а — нутром своїм. Підходимо ближчей — двері каменем прикладені. Всередині — двоповерхові нари. Біля вікна — столик, а на столику — конверт, на конверті — марка, а на марці написано: "Сверіге". Швеція тобто. Ми наче божевільні поробилися: і танцюємо, і співаємо, і плачемо. Бо се ж ми уже у Швеції таки, а Швеція полонених німцям не видає, сеє ми знали.
Ну, а далєй — що? Наступного дня, після дощу, геть мокрі, ідемо лісовою просікою, уже — не ховаючись, голосно розмовляємо. Коли назустріч — група солдат, офіцер з ними. "Хто ви?" Розказуємо, "їсти хочете?" Ще б — не хотіли. Солдати дістають пакети з їжею, віддають нам. Тут ми уперше за два роки полону наїлися. Посадовили нас у вантажну машину, везли кілометрів із сотню. Селище, поліцейська дільниця. Окремо — фінський домик, з опаленням. Черговий солдат розтопив грубку, приніс нам перини, ковдри, просушив нашу одяганку. Назавтра приносять нам кошик, плетений із лози, а в ньому — повно всіляких наїдків. Тут ми дитинство, паску згадали, у такому кошику колися наші матки до церкви паску носили святити. Уже познєй дізналися ми, що шведи зацікавлені були побільше харчів нам принести, посольство наше оплачувать мало. Звідти у льогковій машині, як начальників яких, повезли нас у город Карлсбад. Тижнів три ми прожили в тамтешній тюрмі. Але в тюрмі нам було як у санаторію. Приїхав чоловік із нашого посольства, записав нас. Швець прийшов із готовими костюмами, підігнав нам по росту і кольору. "Осе, — кажу до Митра, — і є той комунізм, про який батько Сталін нам розказував". А Митро до мене: "Тюрма є тюрма". Я ж би і вік у тюрмі такій жив, і нікуди б уже не рвався. Коли викликають нас до канцелярії, там уже лежать наші нові костюми і усяка одяганка, з ніг до голови. Я ніколи в такому добренному не ходив і уже ніколи не ходитиму. І одвезли нас у супроводі поліцейськоі 0 у лісне селище, там бараки фінські стояли, кухня, лазня. Там ми стали жить-поживать, а робота наша була — будувать дорогу. А далєй я коротко розкажу, як із Митром вашим получилося. Бо я усього того був свідком і, можна сказать, тормозом. Бо хотів, аби було Митрові як луччей, а не як хужей. "Митре, — усе йому було торочу, — не твори твореників, бо й дівці голову закрутиш, і свою жисть на ніщо переведеш". Але йон уже нікого не чув, себе тольки чув. Діло, звісно, молоде, проте і замолоду треба себе у вузді тримать. Мені вона теж підморгувала, поки у них із Митром на серйозне не зайшлося, але я замкнув себе на усі сім замків, бо знав: доведеться нам скоро у свій хлів вертатися і там за все звітувать. Одне слово, на роботу ми ходили через ліс, кілометрів за три, а у лісі — селянська садиба, хутір по-нашому. І тая Ельса там проживала, з матір'ю. Батько її перед війною помер, по господарству допомагав їм найнятий мужчина. І була тая Ельса не така щоб розкрасуня, вони там усі. баби, високі й худі, наче вільхи на болоті. Мо', сеє од землі залежить — тамочки самі гори, ліси та озера. А з лиця — нічого, очі, як у відьми, здорові і зеленющі. Він із нею на танцях знюхався, по суботах і неділях танцювали ми на дощатому майданчику. Ну, і я ж — туточки. Дак сперва удвох її проводжали через ліс. Тади бачу, що я уже — третій зайвий. То я і відколовся, робіть, думаю, що хочете. А воно звісно — природа, білі ночі, кров молода грає і все таке інше. Ну, і доходилися — уже йон там, на хуторі, підночовує. Я уже не сварю його, а сміюся: "Погуляй, хлопче, пожируй, война усе спише…" А Митро мені сердито так: "Ні, Пантелію, у нас не жирування, як тобі думається, а — любов до гробової дошки…" Уже, в голові мені крутиться, тешуть вашій любові гробову дошку. А я прочув, що нам у Союз, до батька Сталіна, доріжку стелють. Се уже біля годика ми у Швеції. Митро — той до всього приглядається, порядки місцеві нахвалює, мовляв, і партій багато, і жодна з них одна одну не вбиває, не ріже, і вибори вільні, і жисть луччей, як небо од землі — їхня жисть од нашої. Уже в його голові крутиться думка залишитися у Швеції, коло Ельсочки своєї. А я йому і гомоню, як ще мене дід мій навчав: "Ні в що, хлопче, сильно не влюбляйся, бо розлюблять доведеться". Аж так і получилося. Коли сеє усе заворушилося, ходили вони з Ельсою до представника шведського уряду, йон там, у пансіонаті нашому, коло військовополонених перебував. А той і сказав Митрові через перекладача: "Якби ваше посольство не знало, що ви — у Швеції, могли б ви залишитися. Але посольством ви записані і ми зобов'язані відправити вас у Союз. Такий у нас договір з вашими властями підписаний". Тут уже зовсім поскучнішав Митро. Розказує мені і трохи не плаче. І в Ельси — сльози в очах її зелених. Тікати — а куди тікать, у сусідніх Норвегії і Фінляндії ще німці, се ще ж война не скінчилася, ще — сорок четвертий рік. На початку осені оголосили нам про день відправки. Перед цим днем зібралися ми усі на танцмайданчику, шведів багато прийшло, дякували господарям за допомогу та милосердя. І Митро пташкою сумною наспівує. Я болєй мовчав, бо уже жистю навчений, твій друг нерозлучний тебе ж і продасть завтра. Уранці підігнали до пансіонату автобус. І шведи, прийшли — проводжать. Митро із Ельсою взялися за руки — трактором не розірвать. Але жисть є жисть, вона — сильніша од трактора. "Пиши і вертайся!" — гукає Ельса. "Тольки война скінчиться — повернуся!" — се Митро їй. А йон усе надіявся, що після войни у нас жисть буде інша. По молодості своїй. Я ж трохи старший роками, а може — битіший. Мою родню так колотили в колективізацію, що половина — досюль по Сибірах. "Повернешся, — думаю, — як рак свисне". Аж так яно і полупилося. Завели нас на пароплав, прощай, Швеція, прощай, Ельса, курс — Фінляндія, через порт Турку. А там — повантажили у товарні вагони. Привезли нас під город Виборг, поїзд зупинився у лісі. Відчиняються двері вагонів, бачимо — ми оточені солдатами НКВД. У солдат — автомати і гвинтівки із штиками, на нас дивляться солдати, як Ленін на буржуазію… Вишикували біля колій і оголошують: "Далі дороги нема, підете пішки!" Погнали нас через ліс, з боків — охорона, вівчарки. Ось так зустріла нас Родіна-мать. У вагонах залишилися чемодани з речами, багато хто велосипеди віз — усе теє ми тольки й бачили. Я сукна добренного синього аршин десять прикупив був, хрому чобітного пар на три, білизни баєвої — на весь вік би мені хопило, у Швеції нам трохи ж платили, лісапета німецька, майже нова, швед один мені подарував… Нічого з того добра мені не дісталося. У Виборзі загнали нас у якісь цегляні склади, навколо — колючий дріт. Знову ми — у таборі, тольки уже нашому, совітському. Кожен день і ніч смерш працює — викликає на допити. Одне слово, кидають нас на будівництво газопроводу Саратов — Москва. Намети в голому полі, маленька грубка посередині, під ранок одежа примерзала до нар, отака жисть у нас пішла. І тут уже наші з Митром дороги житейські у різні боки покотилися. Перестав йон нашу дружбу празнувать, а заприятелював із одним карелофіном, на хвамілію Богданов. Той ще у фінську до полону попав, а тади якось що фіни його відпустили. Задружив Митро з тим карелофіном, а од мене уже, бачу, носа верне.