Що ось-ось упаде Сталінград, і тоді Сталінові, який сховався в Кремлі, не лишиться нічого іншого, як здатися на ласку переможної німецької армії... І єдине, що втішало Васильовича, лишало хоч невелику надію, це те, що "ось-ось" затягнулося: минуло літо, і осінь минула, вже давно, здавалося б, від розгромленої Червоної Армії не повинно було й сліду лишитися, а "окремі групи фанатиків" продовжували чинити запеклий опір і звитяжна армія фюрера як товклася в сталінградських руїнах, так продовжувала й досі товктися. Гайдук уже не розповідав, що вичитав у німецькій газеті,— сам, мабуть, відчував, що щось там не те, а Васильович, проходячи мимо карти, вже веселіше поглядав на застиглу, зав'язлу під Сталінградом чорну лінію. І відповідав дядькам, коли ті обережно цікавилися ("Староста ж, повинен знати усе"), чи не чутно часом, коли скінчиться війна:
"Не знаю — брехати не буду... А ви краще б готували для німецької армії кожухи і валянки. Скоро почнемо збирати". Хоч такої команди й не поступало поки що з району. Та Васильович як у воду дивився: з першими заморозками Тарасівкою од хати до хати пішли поліцаї — витрушували дядьків із кожухів та валянок.
Цього разу наказано було взяти з кожного двору повний комплект аж до шапки та рукавиць включно. Гайдук пообіцяв під чаСнаради в районі, що збере, скільки належиться, і майже місяць ганяв поліцаїв селом, бо кожухи раптом усі позникали: тарасівці наче зроду-віку не носили кожухів і валянок, а про шапки й уяви не мали. Були сіряки і куфайки, були якісь пальта, вітром підбиті, кацавейки, що їх у добрий час посоромився б і старець одіти, були саморобні калоші та валянки з сукнини і вати, а кожухів не було, кожухи мов випарувались усі до одного одразу. "Тож якщо вашій армії так уже припекло, то забирайте оцю кацавейку, тягніть останню куфайку!" — "Що це?! — запитав Гайдук, коли поліцай, той же
Санько, приволік до управи оберемок подраних куфайок.— Що це, питаю?!" — *Дак ви ж наказали!" — "Я тобі наказував ганчір'я збирати?! Кожухи, кожухи потрібні!.. Век!.. Век!" Та й піддав ногою зібране.
За місяць зібрали півтора десятка кожухів, сім пар валянок, дев'ять шапок і тринадцять пар рукавиць: навіть на одну підводу не вистачить. Отоді й поїхав вкрай розлючений Гайдук до району та й привіз трьох нових поліцаїв — Гошу, Мишу й Пантьошу: не інакше — з в'язниці, де вони сиділи за мокре діло. Гоша й Миша меткі та веселі, так зуби й шкірять, ще. й охочі, мабуть, до дівчат, бо коли Гайдук віз їх селом, стрічним молодицям підморгували і кричали таке, що хоч вуха затикай. Пантьоша ж високий, як стовп, а голова — наче яблучко. Кулаки ж — страшно й глянути: дві голови дитячі стулити докупи.
Гайдук їх спершу не до управи — додому повіз, угостив як належить, а потім на квартиру поставив: до самогонниці Марфи, яка у свій час підвела отак Івасюту та й сама ледь із петлі вирвалась. Врятувала її тоді та ж спекулянтка знайома, якій Марфа кожух несла: боялася, що і її потягнуть на шибеницю, коли Марфа розв'яже язика, тож не пожаліла золотих, іще царських, десяток,— перепало і поліцаям, і Гайдукові. Та Гайдук і сам не квапився посилати Марфу на шибеницю: наказав привести жінку до кабінету і, лишившись наодинці, сказав, на яких умовах він їй дарує життя: Марфа віднині повинна бути його очима і вухами.
— Я твій бог, я твій і цар! Здумаєш що утаїти — пожалієш, що. й на світ народилася! — І так глянув на Марфу, що в тієї спина вкрилася інеєм.
Тож Гайдук і поставив нових поліцаїв на постій до самогонниці Марфи.
В перший же вечір вони повпивалися як свині і Марфу на смерть упоїли. Горлали пісень, аж ходила ходором хата, та все блатних, все сороміцьких, а вранці проснулася Марфа — гола-голісінька, і Гоша, і Миша, й Пантьоша — у чому мати родила: під однією ж із нею рядниною. Той руку на неї закинув, той ногу, а на місці найпотаємнішому пудовим замчищем — Пантьошин кулак. Стид, страм, очі на білий світ не дивилися б, а тут іще й діти: зирять на матір із печі, питають налякано:
— Мамо, а чого дядьки усі голі?...
Того ж ранку сказав Гайдук новим поліцаям:
— Погуляли, повеселилися — тепер за роботу! Щоб за тиждень всі до одного кожухи були тут!
— Будет іздєлано! — вигукнув весело Гоша (був серед
трьох наче за старшого) та й, підсмикнувши видану Гайдуком
гвинтівку, звернувся уже до своїх дружків: — Ну, фраєра, айда
шмонати! '
І покотився Тарасівкою стогін та плач. Поки Санько, сам на смерть наляканий (як що, то, гляди, ще й приріжуть!), доки Санько стояв у воротях на чатах, Гоша, Миша й Пантьоша перевертали всю хату вверх дном, а якщо у ній був хазяїн, то хазяїна били. І потім, скривавленого, на юшку потовченого, виводили в двір: пригадуй, душа з тебе вон, де твій кожух! Пригадуй, поки живий!..
Пригадували. Харкали кров'ю — пригадували.
За тиждень відправила Тарасівка до району дві повні підводи валянків, кожухів, шапок. Добровільна пожертва німецьким воякам. Тарасівці надіялися потай, що тими ж підводами й оці чорти з села заберуться,— вже й кожухів не жалко, тільки б спекатись,— так ні: Гайдук і не думав розлучатися з трьома блатняками. Призначив Гошу своїм заступником, і вони стали виробляти таке, що хоч живцем у петлю.
Найбільше боялися Пантьошу — з його кулаками пудовими. Ті двоє били, хоч причепившись до чого, а цей просто так, із нудьги "делав букет". Стоїть стовпом, сліпує очицями сонними, мов йому все на світі байдуже, і раптом — до першого стрічного:
— Топай сюда!.. Я тебе букет зараз іздєлаю! — І пудовим отим кулачищем з усього маху — в лице!..
Іван Приходько перейняв якось брата:
— Щось, брате, треба робити...
— А що я вдію! — сердито Васильович: самому оці поліцаї сиділи в печінці.
— Боюся: не накоїли б мої якої біди,— продовжував Іван, завжди веселе обличчя його було зараз похмуре й стурбоване.
Васильович одразу ж зрозумів, кого має на увазі брат. Синів. І в першу чергу Євгена. Ще й справді здумають стріляти у зайд — біди тоді не обратися. Гайдук того тільки й жде.
— Скажи, хай поки що не затівають нічого. Я сам спробую цих падлюк укоськати.
Як — не знав іще й сам. Знав тільки одне: треба-таки щось робити.
Про племінників же, синів Іванових, знав майже все. І про приймач, який досі мовчить, бо Грицько не ту лампу приніс, і про зброю. Іван, од брата секретів не мав — ділився усім. І про прапор червоний, що його збиралися весною над управою вивісити,— тоді ледь одмовив, і про намір спалити маєток, як тільки добудують. Хотіли спершу дошки запалити, ще в штабелях,— Васильович втрутився і тут: мав розмову з Євгеном. Зайшов до нього увечері, схиливсь над КОЛИСКОЮ:
— Як поживаєш, козаче? Бульки пускаємо? — Потикав пальцем у тугі, наче гумові, щічки, сказав до Катрі: — Ти, дочко, сходи до батьків: нам з Євгеном словом перекинутись треба.
Катря мовчки взяла сина з колиски, вийшла. Жінки після пологів у тілі наливаються, а на цій і спідниця не держиться. Та й з якого добра того тіла нагулювати, коли люди забули, як хліб справжній і пахне! Село вже давно сиділо на картоплі, на буряках, а якщо й удавалося потай змолоти якусь жменю зерна, то з чим тільки те борошенце не перемішували! Щоб більше наїдку було.
Васильович сів до столу, і Євген навпроти сидів: теж схуднув, самі маслаки. На дядька насторожено дивиться. Хоч знає ж, добре вже знає, хто дядько насправді: розкрився йому одного вечора Васильович, усю душу змучену вивернув "Отакі, плем'яшо, діла. А ти — староста, посіпака німецький!.." — "А я знав?!" — Євген аж сердито. По очах його бачив — вірить дядькові, а разом і не вірить. "А де зараз Ганжа?" — спитав по паузі. "Отож-то й біда, що не знаю! Все б оддав, аби взнати".— "Може, німці вже і вбили?" — "Може, і вбили",— глухо Васильович. І таке в нього тоді було, мабуть, обличчя, що Євген взявся його утішати. Мовляв, аби впіймали чи вбили, у селі обов'язково дізналися б. Ганжа ж — із Тарасівки, звідси і в партизани пішов, то щоб німці упустили нагоду похвастатись? Та ніколи у світі! Він, Євген, уже німців знає...
Того вечора прийшов додому Васильович — мов душу омив. І потім не раз до Євгена навідувався...
— Ви от що, Євгене, з маєтком не кваптеся.
— Боїтесь?
— Боюся,— признався Васильович.— За село наше боюся.
— Знайшли чим тривожитись: вогонь до села не дістане!
— Вогонь-то ні, а німці... Тебе ж першого візьмуть. Як командира колишнього.
— Хай беруть! — Аж вилиці запалахкотіли в Євгена.— Аніж отак скніти.
— Якби ж то тільки тебе,— продовжував Васильович.— Чув, скількох у сусідньому районі розстріляли заложників? За молотарку попсовану. То, думаєш, із нами церемонитись будуть? Та вони за кожну спалену дошку по людині вішатимуть!
— То що нам робити? Так сидіти по шпарках? Прапор хотіли вивісити — розстріляють; не можна. Дошки спалити — те ж саме. Чого ви од нас хочете?
— Хочу, щоб людська кров не лилася даремно... От ви на дошки націлились. А ти знаєш, скількох вони врятували од Німеччини?
— Як врятували?
— А отак. По сусідніх селах скільки вже молоді вигребли? А з нашого села жодного. А мали ж двадцять душ одіслати. І відправили б, ніде не поділися б, аби не маєток. Я сам до коменданта ходив, доказував, що руки робочі нам он як потрібні. Лаявся комендант, кричав, а погодився. Мусив погодитись, бо йому теж діватися нікуди: не збудуємо вчасно — з нього ж у першу чергу й спитають. А маєток — він нікуди од нас не дінеться. Німці його в торбу не вкинуть, як утікатимуть. Та й толку від тих дощок Ну, спалите. Так вони ж іще більше навезуть. На наших же спинах. Ні, Євгене, вже як замахуватися на німця, то по-серйозному. А без толку, аби лишень подратувати...
— То вже як зуміємо,— аж образився Євген. Образитись образився і з дядьком попрощався холодно,
а дощок не зачепили.
Васильович же, повернувшись після тієї розмови додому, сам не знав, на чиєму боці правда. На Євгеновому, який аж горить хоч чимось німцям насолити, чи на його, що племінника за руку притримує? Згадував революцію, а тоді й громадянську, коли був отакий, як Євген,— чи багато зробили б вони, аби старих та обережніших слухалися?.. А з другого боку: хіба тоді було отаке — півсела за молотарку? Чи весь хутір — за одного вбитого німця? Зігнали у клуню й спалили.