Добігався, — вимовив він. — На цей раз не вирвався.
...Наче хто ножем провів Альоші по серцю. Він зблід і з жахом подивився на Матроса. Те, чого він давно боявся, сталося тепер, коли все готове, щоб їхати.
Матрос заскреготів зубами.
— Пропав! От чортові гицелі, — вилаявся і плюнув просто перед себе, ніби в вічі тим гицелям, а разом і в вічі своїй минувшині...
Товарний потяг ішов задумано, повагом, залишаючи позад себе зелені вогні. Роздоріжжя гриміли під колесами — відходили в безвість. А на платформі з пресованим сіном, зарившись між тугими пакунками, лежали Матрос і Альоша. Зігріті власним диханням, вони дивились на зорі, що не зникали з своїх високих чат, скільки не біг потяг.
Зорі кликали їх, намагнічували їм серця.
— Везу, вез-у-у-у! — гукав потяг.
— А на пінджаки таки маємо, — гордо промовив Матрос. — На, подивися.
Він вийняв з глибокої кишені білясту асигнацію і передав Альоші.
— Скільки ж це? — спитав Альоша, сумний від спогадів про Чорного.
— Десятка, — спокійно відповів Матрос. — Лікар не схотів віддати тих чортів, що ти наліпив. Значить, кажу, платіть десятку не менш, нам треба на пінджаки. Заплатив.
Матрос замовк.
Потяг проходив глухий півстанок.
Сяйво одинокого ліхтаря упало на Альошине обличчя. На ньому горіло двоє великих зеленкуватих очей, неймовірно розкритих. Здавалося, що вони дивляться в майбуття.
— Коли ми будемо там? — тихо спитав Альоша. Матрос відповів радісно, твердо:
— Завтра.
1927