одобав тебе, хочу, щоб стала мені жоною. Чи, думаєш, так собі йшов до Борича, правдами і неправдами визволяв з неволі?
— То й я ж уразила не так, щоб дуже, я — аби угамувати лишень хіть.
— Добре мені не дуже. Кров цебенить, мов із вепра. Накинь вотолу та піди в мій намет, принеси кису шкіряну. Там є полотно, добудеш і перев'яжеш рану.
Послухалася і не зволікала. І грози, здавалось, не боялася вже — вона помітно відкотилася за лиман, лише блискавиці кресали раз у раз й освітлювали їй путь до намету, пошуки киси в наметі.
— Зніми, княже, сорочку, — звеліла, коли приготувала полотно.
— Знімай сама. Уразила так, що й рукою не годен поворухнути.
Мовчки погодилася, мовчки й знімала. Взялася за край рукава на здоровій руці й звеліла, аби князь допомагав їй звільнитися від своєї вдяганки. Потім підвелася, стала над Волотом і обережно скинула сорочку через голову. Ту, уражену, руку звільнила від неї останньою.
Наклала на рану шмат згорнутого в кілька полотна і знову попросила Волота потримати, аби не впало. Далі вже пеленала руку, а з рукою й плече сама й пеленала старанно, як здалося князеві, не без співчуття.
— Що скажу завтра лодочним, нарочитим мужам із Волина? — питався у неї, і важко було добрати, усе ще попрікає чи просто журиться. — Рану нанесла, твар подовбала. Це за те, що порятував від ганьби, вивіз із неволі ромейської?
— Чи князь на те вивозив, щоб порятувати з одної, а завдати іншої ганьби?
— Кажу ж, уподобав тебе, хочу, щоб стала мені жоною.
— У князя є жона, я бачила і знаю.
Умовк на мить, думає-гадає, як їй пояснити, такій зеленій і такій чистій.
— Ти не все знаєш про княгиню Малку. Коли довідаєшся, інакше мислитимеш.
— Інакше не можна, княже.
— Можна, Миловидко. І варто, — зважився сказати більше, аніж хотів би зараз. — То правда, я горю бажанням злюбу, ти така жадана, так до серця мені, як ніхто досі не був і не буде. А проте не лише тому хочу взяти тебе за жону. Малка не здатна більше народжувати дітей. Підвередила себе, коли народжувала найменшу, і не може тепер бути непраздною. А ти он яка ліпотна дівка. Ти народиш мені синів-красенів і станеш наймилішою з усіх жон, що є на світі.
— Князь говорить неподобні речі.
— Чом неподобні? Ніби не відаєш, зріла вже, не сьогодні, то завтра горітимеш бажанням злюбу. То ж і стань моєю. Богами нашими присягаюся: будеш першою жоною в Черні.
— У мене є ладо.
— Той, Божейко?
— Ано. Ми заприсяглися бути у парі з ним. Там, у біді, присягалися, князю.
— А Лада? Невже Миловидка не збагнула: богиня Лада пішла супроти вашого бажання. То з її волі об'явилися у Випалі ромеї, то вона вчинила так, аби вас роз'єднали і в ромеях. Ти зараз на своїй землі, на вольній волі, а Божейка повезли з Одесу на край світу, туди, звідки не буде вже вороття.
— Як це — повезли? Адже князь казав, ромеї не схочуть заїдатися з антами, ромеї повернуть полонених.
— Тоді казав, аби заспокоїти тебе, зараз кажу правду.
Хилилася під вагою видимого горя, й не знала, що їй діяти. Перечити? Кричати, що то лжа, князь хоче всього лиш обаяти? А звідки знає, звідки може знати тепер, де правда, а де лжа?
Затулила вид свій руками, хилилась та й хилилась на вимощене лодочними ложе. І плакала схиляючись. Тихо і жалісно, подитячому надривно.
Якийсь час Волот не зважувався наполягати на своєму. І заспокоювати не заспокоював.
— Я тому й прийшов до Миловидки, — заговорив, коли стишилася трохи, — тому, кажу, й прийшов, що вірю: вона достойна бути щасливою, бо має від мами-природи все, щоб робити щасливими інших.
— Де те щастя, князю?
— Вдумайся, дівчинко гожа, і збагнеш: воно поруч. Не Божейкові — мені судилася ти. Це богиня Лада повернула тебе до мене. То ж і кажу: приходь і будь княгинею Тивері. Я — муж при силі і здоров'ї, я зможу дати тобі все, чого захочеш. Дай мені одне — прихильність серця свого, взамін матимеш усе.
Помовчала і вже потім вирекла з освітленої блискавицею ночі:
— Ти не знаєш, княже, Божейка, не відаєш, яке велике у нас із ним бажання злюбу. Що ти і що твої обіцянки супроти того, що дали б мені позирки Божейкових очей, Божейкові пестощі та злюбні втіхи! — мало не крикнула у відчаї.
То було занадто, надміру занадто. Та князь не відповів на ту надмірність гнівом, у нього вистачило мудрості не прийняти образу за образу.
— Є й інші, дівчино, принади у мужів, окрім очей та пестощів. То похвально, що ти віриш, що умієш вірити. Та зважай і на те, що я кажу: Божейко твій, коли б він був не просто собі отроком чи .мужем — богом, і тоді не зможе повернутися звідтам, куди запроторить його Хільбудій. Чи Миловидка не чула: усіх наших поселян вивезено на далекі чужинські торги, туди, де продають на каторги, у рабство! А з рабства вороття нема. Божейка завдадуть у вериги, прикують до галери, примусять гребти стільки, скільки суджено йому жити.
— Тоді... тоді й мені не буде життя.
х
Такий пильний був воєвода Вепр після всього, що сталося у Тиверській землі, чи сторожа випадково нагледіла княжу лодію й застерегла його, — ті, що правилися з-над моря, ще й Стрибожого каменя не поминули, а до пристанища на Дністрі поспішала вже виряджена воєводою челядь, поспішав і сам воєвода в оточенні отроків.
— Князь Волот, нарочиті мужі повертаються з ромеїв, — казали тим, хто питався, що сталося, і не знати, чого було більше у тих казаннях-роз'ясненнях: сподіваної радості а чи передчуття тривожних несподіванок. Їздили ж не в гості до ромейського імператора, он яке лихо погнало за море і князя, і нарочитих мужів волинських. А що виїздили? Еге, чи то ж виїздили щось?
Вітрила майнали вже, лодія ішла на веслах, отож посувалася супроти бистрини, мовби рак по дну — на диво звільна.
— Чи є серед мужів князь? — питали старші молодших. — Бачите князя?
— Ніби є.
Тиверці пожвавлюються й помітно ясніють лицями.
— З добром прибувши, князю! З добром вас, мужі нарочиті, усі, хто повертається до рідної землі. Як плавалось?
— Хвала богам, вернулися здорові. А що земля? Що чувати в землі Тиверській?
— Окрім давніх, посіяних ромейськими татями скорбот ніякого іншого лиха чи урону землі Тиверській не завдано. Покора й спокій, княже.
— Спаси біг за добрі вісті.
Ратні люди дають князю й мужам коней, челядь іде до лодії й порядкує разом із воями, що були з князем, біля речей княжих.
— Тобі теж велено іти з нами, — кажуть Миловиді.
Дівчина не перечить, мовчки сходить на берег, мовчки й простує слідом за челяддю. Хода лишень не та, що в них. Ані радості, ані бадьорості не почувалося в ній. Такою печаллю світився вид, промовляла постава, ніби не її це визволили з полону й привезли в рідну землю, — вона стала полонянкою тиверського князя, а відтак і тиверців.
Стриманим був і князь Волот. Вепр помітив те й уловчився стати ближче до свого побратима й повелителя.
— Не вельми багато виїздили, бачу.
— Окрім обіцянки прислати слів і домовитися про відшкодування збитків, про добросусідство, нічого втішного не веземо з ромеїв.
— Від ромеїв чогось іншого годі було й сподіватися. — Вепр помовчав і вже потім додав: — А я теж не дуже втішу тебе, княже.
— Як то?
— В землі, у Черні справді усе гаразд, а вогнище твоє не обійшла обида.
— Щось сталося з Малкою?
— Та ні, Малка жива й здорова. З Богданком прилучилася біда.
Волот натягнув поводи й зупинив Вороного.
— Як то — з Богданком? Що могло статися з Богданком? Упав з коня, скалічився?
— Того, хвала богам, не сталося. З очима негаразд.
Дивився пильно і ждав.
— І дуже негаразд?
— Достеменно не знаю. Золотавиця нібито уразила їх.
Бачив, воєвода не все каже, та й самому не випадало допитуватися при людях. Тож торкнув коня і рушив. А серце, чув, заніміло і не відходить уже. Чи то ж жарти: Богданко, єдиний син, єдина надія, заслаб на очі! Що ж буде, коли слабість страшна, коли пересторога ця — натяк бути мужнім?
Такий, що приострожив би коня й погнав би вихором у город — до жони і сина. Та ба, не випадає князеві уподібнюватись поселянинові, тому, у кого чадо — вершина клопотів, всьому початок і всьому кінець. І терпів, поки доїхав до вогнища, і приїхав, найперше подбав, аби гостям було привітно й затишно у його вогнищі. Тоді аж, як позбувся тих турбот і зняв із себе всі вериги, постав перед Малкою й запитав тривожними очима Малку: "Що сталося і як сталося?"
Така знесилена була турботами його жона чи така перестрахана хворобою сина, тим, що не дотримала даної мужу обіцянки, упала перед ним на коліна й притиснулась, плачучи, до ніг.
— Не гоже княгині, — рішуче підвів її й поставив перед собою, — так низько падати. Кажи, що з Богданком?
— Нещастя, князю, — простогнала й захлинулася словами-стогоном. — Він... осліп!
— Що?! — крикнув не своїм голосом і так струсив Малку за плечі, що та стишилась нараз і видивилася на свого мужа повними сліз та перестраху очима.
Засоромився свого крику-відчаю а чи не знав, що робити в такому горі-відчаї, облишив жону саму на себе й подався туди, де лежав син. Певно, аж надто рвійний і лютий був, челядниця підвелася з стільця, на якому чатувала біля Богданкових дверей, і поспішила назустріч.
— До сина не можна, князю, він спить.
Не сподівався, що йому заступлять дорогу, і спохмурнів. Коли ж подумав, отямився і прохолонув, а прохолонувши, мовчки обернувся й пішов туди, де полишив Малку.
Не кричав уже й не допитувався, опустився знесилений на стілець, сидів і слухав, що оповідала про синову біду жона.
Чи вона хотіла того? Чи сподівалася, що таке може статися? Їздив хлопець верхи, як їздять усі, починаючи ратну науку. Теплінь-бо прийшла на землю, а з теплінню — ліпота і благодать. Хто ж утримається такої пори, не захоче відчути себе птахом, що міряє простори де хоче і як хоче? Не втримався й Богданко, навчившись сидіти в сідлі і правити конем. Їздив та й їздив, доки не стрінувся із злим повітрієм у аері і не нажив собі лиха: ячмінь вискочив на оці. Дядькові б завважити те й додому, під нагляд матері привезти отрока, а він махнув рукою: пусте, звідки прийшло, туди і піде. А ячмінь ріс, визрівати вже став і заважав, ясна річ, Богданкові. Те й робив, що протирав сльозоточиве око, доки не умудрився зірвати свою болячку. Отроча, що з нього візьмеш? Чи воно знало, чим то загрожує? Та й хто міг знати, що таке станеться? Вчепилася золотавиця і осліпила.
— Коли ж те сталося? — поцікавився, не підводячи голови, Волот.
— Ячмінь зірвав на тій седмиці, а осліпнув не далі як учора.
"Учора?! — пробудився Волот і ледве стримав себе, аби не подивуватися вголос. — Тоді,