Вони, мабуть, вирішували, чи зважати якось на те підкреслення, чи ні. Та то була тільки; мить. Вирішили — не зважати. І вже наступної миті в обох: уста розпливлися медовими усмішками.
— Що ж ви нам не сказали, дорогий діду… Іване Івановичу, — почав Бобешко, — що ваша онука Галочка та виходить заміж? Негарно! Дід наморщив лоба:
— Як? Я, по-моєму, казав… От вам, — дід тицьнув пальцем на Бобешка.
— Ні! — категорично відрубав Бобешко.
— Ні-ні! — замотав головою Бобинець. — Не казали! Хлопці перезирнулись. Вони вперше бачили, щоб дорослі так дружно й так упевнено говорили неправду.
Як же дід не казав? Бобешко ж іще радив залишатися гоцати онуків! Що це ви, дядьки, хіба так можна?
Та Бобешко вів далі:
— Якби ви сказали, хіба б ми… То ж така радість.
— Така радість! — підхопив Бобинець.
— І не "викайте" на мене, діду. Ви ж мені як батько рідний. Я ж вашу Галочку ще отакою пам'ятаю. — Бобешко через силу нагнувся до землі, показуючи рукою. — Таке ж було дівча метке! Розумненьке — страх! Вона мене "дядя Пуз" називала…
— А мене Каланчею. Ах-ха-ха!
Бобинець узявся за живіт і склався вдвоє, сміючись.
— "Не лайтеся так, дядя Пуз, бо вас у міліцію заберуть…" Га-га-га! — Коли Бобешко сміявся, очі в нього ставали як щілини. — Я вже тоді казав, що вона далеко піде.
— А мені… а мені…— аж захлинався сміхом Бобинець, — якось співали, а я слів не знав, кажу: "В мене пам'ять на слова погана". А вона: "Зате у вас, дядьку, зорова пам'ять гарна. Що не побачите, все в кузов". Я на грузовику тоді робив. Ах-ха-
ха!.. Ах-ха-ха!..
— Да, — усміхнувся дід. — Онука в мене — гріх ображатися.
— Куди там ображатися, пишатися треба!
— Нема питань! — підхопив Бобинець.
— Я дуже-дуже радий за Галочку. Саме таким і жити в щасті, в достатку. Справжня радянська дівчина! Дуже за неї радий! Так їй і передайте!
Бобешко змахнув рукою, показуючи, мабуть, у бік Києва, куди слід передати привіт. І в цю мить його вкусила бджола.
— Ой! — Бобешко замахав руками, і його знову вкусила бджола. — Йо-йой!
Бобинець кинувся Бобешкові на допомогу і теж замахав руками, одганяючи від бригадира бджіл. Та кінчилося тим, що і його вкусило, і він заверещав теж.
— Та не махайте руками, стійте спокійно, і вони вас не чіпатимуть, — сказав дід.
Бобинець і Бобешко слухняно завмерли з перекошеними від болю обличчями (наче казковий Мить Митьович із хлоп'ячих снів вимкнув для них час).
Хлопці реготали за тином.
Дід ледве стримував усмішку:
— Ще мій батько казав: "На пасіці не розмахуй руками…" Бджоли того не люблять. Не люблять вони махунів, пустодзвонів. Вони люблять тих, хто мовчки працює.
Бобинець криво усміхнувся:
— Ох у вас язик!..
Враз опухлий Бобешко пролепетав:
— Як бритва!
Дідові, мабуть, стало їх шкода.
— Жала один одному повиколупуйте та сирої землі прикладіть, полегшає. І наступного разу пам'ятайте. То вам бджоли за липовий гай попередження зробили.
— Та хіба то ми?! Вказівка ж була… — за Бобешка відповів Бобинець.
— Роз'яснити треба було. Той, хто наказував, липового нашого гаю, либонь, і в очі не бачив.
— Тепер роз'яснять, я думаю… — багатозначно зиркнув у бік бригадира Бобинець. — Роз'яснять тепер… Нема питань!
Бобешко щось невиразно пробурмотів.
Під'їхали знову дві вантажні машини з людьми. Стало ще гамірніше.
Мирон Кандиба вже витинав на своєму баяні польки, вальси і кадрилі, та так хвацько й закаблучисто, що навіть ті, хто порався коло столу, пританцьовували на місці.
Приїзд нових машин і музика на якусь хвилю примусили хлопців обернутися, і, коли вони знову глянули на дідове подвір'я, Бобешка й Бобинця уже не було. Вони зникли так швидко й тихо, що хлопці й не помітили.
Дід Коцюба водив по землі граблями, згрібаючи скошену попід тином траву, і мружився чи то від сонця, чи то від прихованої у вуса усмішки.
Серед приїжджих побачили хлопці і своїх батьків. І одразу весь отой очікуваний "прийом" набрав характеру сімейного торжества.
А герої наші, як усі, мабуть, хлопці на світі, нічого так не любили, як сімейні свята. Та й що ж може бути радіснішого за свято! Коли розпашіла заклопотана мама, у фартушку поверх святкового плаття, порається біля столу, нарізаючи й розкладаючи по тарілках щось неймовірно смачне й духмяне!
А тато, у сніжно-білій сорочці з яскравим галстуком, крутить головою (бо святкова сорочка завжди трохи душить) і, переставляючи на столі пляшки, весь час усміхається.
А ти крутишся у них під ногами. І все в тобі нетерпляче смикається і підстрибує. І ти пританцьовуєш від нестримної радості.
Свято на те й свято, щоб радіти. І хлопці б таки, мабуть, раділи, якби… Не ота думка, яку кожен з них приховував від друзів, але яка кожному свербіла, муляла в голові і не давала радіти. Думка про Тайфун Марусю.
Майже все село зібралося вже біля столу. А Тайфун Марусі не було… Де ж це вона? Чи не трапилося з нею чогось лихого? Куди вона пропала?
Хлопці стурбовано позирали навколо, нишпорили очима. Та дарма.
От же ж! Сама була закапьорщиком, як каже Циганів тато, усієї оцієї петрушки і раптом так несподівано й таємно зникла. Може, у якусь катастрофу втрапила… Може, хтозна-
що з нею зараз… І ніхто нічого не знає, всі собі веселяться, танцюють під баян Мирона Кандиби і вже ондо зриваються співати…
Миллион, миллион, миллион алых роз…—
виводить тонкий дівчачий голос в одному кінці столу. А із другому чоловічий басок бубонить:
Червоні маки, квіти кохання…
А її, може, й справді рятувати треба. А тут горлопанівка якась.
Не було й нового голови.
І комсомольця Васі не було. Ну, для того, може, й добре, що його не було. Бо Клавка ондо біля Сергія-туриста так увивається, так очима пряде. Сергій і не дивиться. А вона все одно…
— О! Ти диви! Голова! На лисапеді!.. — вигукнув хтось. І справді. Дорогою, бадьоро накручуючи педалі, їхав на велосипеді новий голова колгоспу Максим Богданович Танасієнко.
Люди загомоніли:
— Овва! Може, й бричку відновить. Як Михайло Львович.
— А що? І правильно було б.
— Хай хоч на ракеті літає, хоч пішки ходить, аби господарство підняв.
— І то правда.
— Скільки можна у районі задніх пасти!
— Добре було б, якби… Так уже хочеться, щоб…
— Побачимо… Побачимо…
Голова підкотив до воріт діда Коцюби.
— День добрий, Іване Івановичу! Можна біля вас припаркуватися? — весело привітався він до діда.
— Паркуйся, — усміхнувся дід. — Тільки щось у тебе сьогодні транспорт благенький.
— А я цей транспорт з дитинства люблю. І їдеш, і без руху не сидиш. І швидко, й зручно, і для здоров'я корисно.
— Оце головне! — підняв палець догори дід Коцюба. — Бо скоро ходити розучаться. Крути педалі, ходи, поки ноги є. А як уже не той, то вибачайте, — дід розвів руками.
— Та ви що? Ви ще як дзвін!
— Е-е, то ти мене раніше не бачив. Хоча б років п'ять тому. Як моя ще жива була. Як я ще в колгоспі робив. Тоді… За роботою ніколи й старіти було.
— Золоті слова!
Наче з-під землі з'явилися біля голови Бобешко й Бобинець.
Затуляючи рукою опухлу щоку, Бобешко бадьоро відрапортував:
— Максиме Богдановичу, все готове! Можна хоч зараз починати.
— Почекаємо трохи, — голова глянув на годинник.
— Авжеж, авжеж, почекаємо, — розуміюче закивав Бобешко.
— Нема питань! — захоплено підхопив Бобинець.
— Я просто, щоб ви знали. Я знаю… авжеж, почекаємо. А скоро приїдуть? — Бобешко, питаючи, подивився на діда Коцюбу.
— Скоро, — сказав голова.
— А що тут у вас, вибачте, намічається, як не секрет? — несподівано спитав дід Коцюба.
Бобешко здивовано глянув на голову, потім на діда. Бобинець почервонів.
Хлопці перезирнулися. Лукавить дід, як завжди, чи, може…
Голова усміхнувся, але з відповіддю не поспішав.
— Я-то взагалі не люблю питати, не цікавий, рано чи пізно з'ясовується, але оскільки, бачу, все село зібралося, то, мабуть, щось таке… визначне, а я… Може, сорочку чисту вдягнути треба? — дід примружив одне око.
— Визначне, визначне! — засміявся голова. — А сорочку святкову таки вдягніть. Я вам саме хотів сказати. Та посоромився.
І, обнявши діда за плечі, Максим Богданович повів його до хати.
— Ох і хитрий народ ці діди! — покрутив головою Бобешко. — Наче нічого не знає, старий лис!
— Іменно! — кивнув Бобинець з якимось полегшенням. Хлопці ще раз перезирнулися.
Щось у дідовому голосі було таке… Ні, не схоже, щоб він лукавив.
— їдуть! їдуть! їдуть! — загукало одразу кілька голосів.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому розкривається нарешті секрет діда Коцюби, та й не лише діда… Свято в Гарбузянах
Дорогою, оповитою хмарою куряви, мчала машина. Дід уже зайшов у хату, і голова поспішив до воріт. Бобешко і Бобинець виструнчилися, як на параді.
"Ну, зараз усе з'ясується", — завмерли хлопці.
Вже видно було, що машина — то колгоспний "бобик".
"Тепер ясно, чого голова на велосипеді прикрутив. Свою машину послав зустрічати гостей. Але поважні гості навіть з району і то на "Волгах" приїздять. Невже ж з Києва на рейсовому автобусі прибули?"
"Бобик" різко загальмував біля дідових воріт.
Хлопці глянули й мало не скрикнули від радості.
За кермом сидів Вася. А біля нього на передньому сидінні — Тайфун Маруся.
Більше в машині не було нікого. Тайфун Маруся випурхнула з машини, наче метелик.
— Ну? — ступив крок їй назустріч голова.
— Порядок! — вигукнула вона, усміхаючись.
— Спасибі, комсомол! — голова поклав їй руку на плече, потім обернувся до столу й гукнув — Сідайте, будь ласка, товариші! Будемо починати!
Вася дістав з машини якийсь пакунок і поніс до столу. Бобешко гостро глянув на Бобинця.
— А де ж?.. — спитав Бобешко в голови.
— Хто? — спитав голова.
— Ну… як?.. Ми що — не будемо чекати? — знову спитав Бобешко.
— А кого? Ви когось іще чекаєте? Бобешко метнув на Бобинця гострий погляд.
— Та ні… то я просто так…
— Ну, тоді до столу! — голова зробив рукою широкий жест.
У цей час рипнули двері і з хати вийшов дід Коцюба у новій вишиванці, стрункий й помолоділий.
Голова швидко підійшов до нього, взяв під руку:
— Ходімте, дорогий Іване Івановичу! Ходімте.
Тайфун Маруся підбігла і вхопила діда під другу руку.
— Ходімте, дідусю!
Дід Коцюба заупрямився:
— О! Чого це ви мене, як… як папу римського.
— Що нам той папа римський! Ви — наш папа гарбузянський! — засміялася Тайфун Маруся.
— Правильно! — підтримав її голова. І, озирнувшись, побачив наших героїв, що причаїлися біля тину.
— О! І піонерія теж бігом з нами! Чого ховаєтесь? Ану сюди! — Проходячи, він іще раз обернувся і махнув їм рукою.