Хіба що любов у неї до цього краю сильніша, ніж в інших... Це так. Любить вона Волинь. І що частіше доводиться покидати її, то глибше це почуття. От Шура та, й Старицькі — і Маня, і Люда — тим якось однаково, чи Київ, чи Гадяч, чи ще якесь місто. А вона Ійа що б не дивилася, де б не гуляла — всюди ввижаються їй дрімучі волинські праліси, голубоводі, оточені очеретами і рогозою озерця, тихі, як вечірня година, річечки, що плинуть собі широкими долинами між верб. Заклиналася ніколи не розлучатися, а от доводиться: лихо не свій брат, домовитися з ним неможливо. Тож і їде не доброю волею — знову тривожить рука, та й ноги чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тільки скупається в холодній воді, устає ранками з нестерпним болем у правім стегні. Але так уже звикла до свого лиха, до своєї муки, що часто й мовчала, батькам казала — пусте, а воно щораз сильніше й сильніше дає про себе знати. Вже скільки тих лікарів перебрали, а всі погоджуються на одному: хвороба серйозна, необхідна хірургія.
При згадці про операцію аж мороз по спині йде. Може, не така вже й болюча, як жахливі її наслідки: кілька місяців ні грати, ні вишивати. "То було з рукою, — роздумує Леся, — а це — нога... Все життя бути калікою, прикутою до ліжка... Не торкатися шовкових трав, не топтати стежечок, якими бігала змалку, не бачити, як розквітає природа — там, у темному гаю, у лузі, серед полів... Це ж справжня кара!"
Не забути останнього консиліуму в Києві, після якого оце три місяці лежма провалялася у ліжку. Грізним привидом досі стоїть перед нею професор Фаворський. А той, другий, — Яценко! Який він грубий, нетактовний! Навіть не вислухав — нехай уже її, а то ж навіть батьків. Оглядав, обмацував, ніби перед ним була не людина, не жінка... Модна борідка, золотий ланцюжок на півживота, надто ж — безапеляційний тон, яким розмовляв, підкреслюючи зверхність над хворим. Навіть тепер вчуваються пахощі його модних духів "їланг-іланг". Як неприємно, до нудоти бридко лоскочуть ніздрі ті пахощі!
А батько! Бідний татусь! Що вже він пережив за неї! Ні на хвилькУ не сів, поки там, за дверима, вирішувалася її доля. А потім ще й гроші мусив усім отим давати. Та як! Всовував непомітно в кишеню, а вони вдавали, що навіть не помічають... І за що ж? За одним одну порадоньку: або розпеченою голкою проти кати щомісяця хворій суглоб, або витягування. Погоди лись на витягуванні. Хоч не різатимуть, не штрикатимуть, мов у тому пеклі, голками... А після трьох місяців лікування, яке мало не затягло її на той світ, нога ніби трохи й заспокоїлась, але ж ступати, як і раніше, не можна — щось так і шпигає в стегні. Знову були консультації, поїздки до знавців. Оце недавно повернулася з мамою із Варшави, од професора медицини Леона Врублевського. І що ж? Витрати, огляд, співчування, — а порятунку ніякого. Добре хоч те, що Вруб-левський не запропонував операції, порадив загальне зміцнення організму та лікування грязями. Після цього, власне, й вирішили будь-що послати її до моря. Мова про це велася давно, але все впирається в гроші. Михайлик уже гімназист, дай йому і на одяг, і на помешкання у Хелмі, і — боже мій! — скільки тих ді рок знаходиться щоразу, як тільки починають говорити про витрати.
Та все-таки і тут знайшли вихід: тато списався зі своїм давнім приятелем. Комаровим, який із Умані переїхав до Одеси, і той запрошує неодмінно приїхати — коли не всім одразу, то хоч Лесі й Ользі Петрівні. Поки що їде одна, а там, можливо, прибуде й Михайлик, у нього незабаром вакації...
До Козятина Лесю проводжала Ольга Петрівна. Вона всю дорогу намагалася розвіяти доччин смуток, розповідала про цілющі властивості лиманських грязей, про благотворний вплив моря і про те, як їй, Лесі, поводитись між чужими людьми.
А та слухала і думала своє, жила іншими почуттями.
"Прощай, Волинь, прощай, рідний куточок. Недоля знов жене мене од тебе..."
Думки, думки... одна сумніша від одної. Мов осінній туман, застилали вони свідомість, неприємним холодком лягали на серце.
А як сіла в поїзд і попливли за Козятином ліси та переліски, аж лячно стало, щось здавило у грудях і гарячим клубком підкотило до горла.
Вона багато наслухалась про Поділля. Тут виростав Кармалюк, — он у тих, певне, дібровах гуляв він зі своїми славними хлопцями, наганяючи жах на панів.
Пригадався давній ярмарок у Луцьку, де вперше слухала від сліпого кобзаря пісню про Кармеля, і жандарм, що гримав тоді на старого. Тепер вона вже знає, за що погрожував жандарм запроторити перебендю в холодну.
...Садки вишневі, біленькі хатки, стрункі, мов сторожа, тополі — окраса й гордість рідного краю; знову бори, зелененькі ярочки, перевиті, мов стрічками, вузенькими стежинками... І все це в прозорому тумані — мареві, такому ж спокійному, тихому, як оті річки, що плинуть серед широких долин, поміж невисоких узгір'їв у невідомі краї, оті густі трави. Здається, ніколи не ходило тут горе, ніколи не схлипував сум, — завше співають соловейки весною, жайвори розсипають над полями дорогоцінні перли.
Проте — це вона вже знала добре — не бракувало тут ні сліз, ні нарікань. І оті біленькі, здалеку такі милі та любі хатиночки, коли глянути на них зблизька, світять злиднями, як і на їхній Волині, на Полтавщині, де вона вже побувала...
Величним видався не бачений досі степ. Він почався, мабуть, уночі, бо вранці, коли прокинулася, — погляд потонув у безкрайому голубуватому просторі. Степ і степ. Хіба десь далеко-далеко на виднокрузі заманячить самотній вітрячок. Сусіди по купе — низькоросла, у два обхвати дама і високий, неймовірно худий чоловік — спочатку пробували заговорити з Лесею, та потім більше не турбували її, пили чай, снідали, розповідали якісь історії. А Лесі хотілося спокою. Кілька разів, прарда, скупо відповіла настирливій дамі і знову поринула в роздуми.
...Одеса прокидається рано. Галасливим кигиканням ненажерливих чайок, цокотом кінських підків по погано забрукованих вулицях і голосами перекупок розпочинає вона свій звичайний трудовий день. З раннього ранку потоком пливуть на базар юрби приїжджих, набирають свої валізи, щоб потім на пляжах усе це пожерти з потроєним апетитом.
Це Одеса курортна. Є ще Одеса трудова — місто заводів і фабрик, численних майстерень, Одеса-порт. Ця не спочиває ні вдень ні вночі. Зміну за зміною виштовхують із своїх захаращених дворів заводи і фабрики, група за групою поспішають понурі й сердиті вантажники"
Хоч і втомилася Леся з дороги, але після обіду пішла з Маргаритою, старшою дочкою Комарових, гуляти містом.
— Воно навіть краще зараз, — згодилися Михайло Федорович і Ганна Петрівна, втративши найменшу надію укласти гостю відпочивати, — і спека вже не така, та й людей більше на вулиці.
Комарови мешкали на Ланжероні. Дівчата вийшли з дому й одразу ж потрапили в людський потік. Іти було важко, і Маргарита запропонувала, коли вже Лесі так забажалося неодмінно сьогодні оглянути місто, — найняти візника. Довелося пристати на це. Ходак з неї був нікудишній, та й нога, чи то з дороги, чи чого іншого, знову почала нити.
Маргарита зупинила однокінного візника, і ось вони, ніби якісь поважні панни, їдуть широкою Дерібасів-ською вулицею. А там, через один-два квартали, що губляться в зелені розлогих акацій і платанів, — море.
— Куди подамося? — питає Маргарита. — До моря?
— Ні, Маргариточко, неввічливо буде, коли ми спершу не поклонимось місцям, де бував Пушкін. Поїхали до його будиночка.
За півгодини зупинилися під високим платаном, коло чепурного триповерхового будинку.
— Гадаю, візник нам більше не потрібен, — звертається Леся до Маргарити, — тож хай собі їде, далі помандруємо пішки.
Підійшли до дверей, Леся навіть трохи прочинила їх, заглянула до коридора. Нічого особливого, але вже те, що цими ось сходами ступав великий поет, за ці ось ручки він брався, надавало будинкові якоїсь принадності.
— Може, й нас надихне на щось путнє, — жартувала Леся.
— В тебе й так гарні вірші, — зауважила Маргарита. — Тато кажуть, що твої поезії навіть Франко похвалив.
Леся раптом уявила собі, як це Михайло Федорович, пристрасний бібліограф і бібліофіл, вчитується у Франкові слова про неї, і їй стало якось не по собі.
— То, Маргарито, Іван Якович авансом, насправді ж муза моя ще надто слаба й безпомічна.
— Ну, це вже ти даремно. Те, що я читала, написано таки мистецьки.
— Мені зостається тільки подякувати тобі, посестро, за добре слово й прихильність.
— От і гаразд, Лесю, дорожи цією прихильністю, вона завжди щира.
— Ох, коли б ти тільки знала... — Леся зітхнула важко й ураз схопилася за металеве плетиво паркової огорожі, бо в стегні щось кольнуло так гостро, так боляче, що аж потемніло в очах.
— Що з тобою, Лесю? — злякалася Маргарита.
— Не хвилюйся... Мине... Все буде гаразд.
— От бачиш, відпустила візника...
Та за кілька хвилин Леся знову була така ж балакуча, ніби нічого й не трапилось.
Вийшли до Приморського бульвару, де на чорному гранітному постаменті бронзовіла постать засновника міста графа Ріщельє.
Широкими сходами спустилися до порту. Між штабелями ящиків, дощок, горами вугілля, мов сновиди, снували робітники.
— Яка різка одміна, — зауважила Леся. — І так, заміть собі, Маргарито, скрізь: одні п'яніють від багатства і шаленіють од неробства, а інші теж п'яніють, тільки від утоми та безсоння.
Зійшли аж на край набережної. Зеленаві брудні хвилі колихали на собі різні покидьки, лизали обсмолені палі, ніби намагалися перегризти їх і пробитись до міста. Неподалік погойдувалось велетенське — певне, не наське, як сказала Маргарита, — судно, а з берега, де на колії стояли ряди червоно-бурих вагонів, зігнуті, мов надломлені, постаті вантажили в його трюми лантухи.
— Напевне, хліб, — показала очима Леся. — От уже справді зрадлива доля — вантажити тисячі пудів пшениці, а самому бути голодному. Де ж тоді правда? В небі високо чи, може, отут, у морській глибині, шукати її?
Лесин настрій, певне, передався Маргариті, бо вона стояла задумана, мовчазна.
— Вечірні вогні... мерехтливі, манливі, — мрійно мовила Лбся. — Гарно, але зараз треба таких, щоб як блискавка різали темряву ночі і світили людям до волі шлях.
Маргарита зачудовано дивилася на подругу, дивуючись незнаним досі рисам її вдачі.
...Михайло Федорович Комаров був пристрасним цінителем старовини.