Рушниці з багнетами тримали в руках, чекають команди до бою. Не дочекалися.
Вихором пронеслися гарібальдійці, наробивши бешкету. Потрапили під удари сусідні частини. Рота Федьковича не зазнала цього лиха.
На ранок розповідали про посічених на смерть австрійських воїнів. А ще тихцем ширились чутки: частина під командою офіцера-поляка склала зброю, перейшла на бік Гарібальді. Ці відомості бентежно вразили Федьковича.
* * *
Генерал Урбан поставив 40-тисячну армію на оборонні позиції, намагаючись зосередити в єдиний кулак частини, деморалізовані безнастанними нападами Гїрібальді.
Враховуючи підупалий дух австрійської армії, сардино-французькі союзники підготувалися до рішучого удару на південних підступах до Мілана під Маджентою.
Великий бій, що в ньому брали участь десятки тисяч з обох боків, закінчився кривавою поразкою австрійської армії.
На щастя, резервна частина, в якій служив Федькович, так і не була виведена на поле бою. Але він чув, як здвигалася земля від артилерійських обстрілів, спрямованих на австрійські позиції. Смертоносний гул потрясав повітря, освітлювались від вибухів околиці й палахкотіло небо. Довелося Федьковичу з своїми жовнірами кілька днів підбирати поранених та хоронити забитих.
Засіяне трупами та покаліченими вояками поле спускалося схилом до річки. На березі найбільше було поранених — мабуть, повзли до води тамувати жагу. Дехто востаннє в своєму житті напився з щедрого плину чужої річки. Місцями хвиля змивала з берега криваві плями. Чия то кров? Італійця, чи француза, чи, може, гуцульського бездольця?
Ось поруч людей конаючий кінь. Його наповнені сльозами очі наче увібрали в себе жахливе видовище бою. А обіч поранений офіцер пробує звестися, але не вистачає сили. Груди й лице геть закривавлені. Осип пізнає того, що погрожував йому в вагоні. Поруч шабля, якою він хизувався та нахвалявся рубати всіх. Лиха доля спіткала зухвальця.
— Врятуй, камраде, не дай загинути... — благав.
— Врятую, бо це мій обов'язок, — Осип узяв на свої плечі пораненого. Та ще й шаблю його підібрав.
Довелося підбирати загинулих воїнів і сардінсько-французької армії.
Ось французький гренадер лежить бездиханне впритул з австрійським жовніром. Наче побратала їх смерть на полі бою.
А ось молодий воїн у гарібальдінській червоній сорочці. Груди прострелені, лежить горілиць, наче гордість воїна з табору Джузеппе не залишила його і по смерті. Пізнав юнака і наказав Федькович поховати його з честю, а топірець з портретом Гарібальді віддав Михайлові Дучаку, наказавши зберігати його.
На ранок наступного дня Осип із своїми друзями садив кущ троянди поруч свіжої могили загиблих. Із-за узгір'їв підіймалося, наче кров'ю мите, сонце, поволі описуючи своє коло. Тріпотіло під його промінням листя пошарпаних набоями дерев, і десь обзивався кличним голосом приальпійський птах, може, збирав до гнізда розполоханих дітей.
Увечері до похідного намету з'явилася скорботна муза, народжувалась пісня "Під Маджентою". Простими словами поет висловлює вболівання за всіх загиблих, що їх австрійська вояччина поставила перед лицем смерті та ганьби. Не звеличує співець тупоголових генералів, не прославляє цісарське благоденствіє, не схиляє голову перед габсбургським троном. Бо полягли ж на полі бою гуцули, словени, чехи, батьківщину яких топче жандармський чобіт.
Сльозами і кров'ю скроплені слова народженої пісні:
Гей у полі, у полі
Там літають соколи;
Летя літають, сумненько гукають,
Аж мене серце болить.
Ой серденько, серденько,
Чого ж тобі тяженько?
Канони 49 грають, кулі заспівають,
Най ти буде раденько.
Буде, буде раденько:
Буде рано-раненько
Сонце сходити, перестанеш жити —
Гуляй, гуляй, серденько!
Ой сонечко сходило,
Туманами ся вкрило;
Канони грали, кровйов розливали,
Аби ся не дивило.
Подиви ж ти си, мати,
Та на наші кабати 50.
Вся кабачина — то кров, то калина, —
Ци-с мня годна пізнати?
49 Гармати (нім.).
50 Мундири, шинелі.
На поразку австрійської армії під Маджентою відгукнулися часописи багатьох країн. Братерським перекликом з віршем Федьковича пролунав у Петербурзі голос Чернишевського, який друкував відомості на сторінках "Современника": "4 июня (23 мая), в день битвы при Мадженте, совершенное торжество волонтеров: войска Урбана, разбитые и рассеянные, поспешно отступали в зтот день на юг, а Гарибальди, преследуя их, занимал уже Бергамо... Но если бы 20 000 человек, выбывшие из строя под Маджентою, были австрийцы; но австрийцы только командуют войсками, а эти войска, в которых солдат бьют десятками тысяч, состоят наполовину из единоплеменных нам славян"...
Це був голос революційної демократії, до якої належав тоді й Шевченко, що повернувся з заслання.
Не пощастило генералові Урбану в'їхати на білому коні в столицю П'ємонту. Заспотикався на всі чотири його білогривий. Насміялася доля над бравим прислужником габсбургського трону. А все той демонічний Гарібальді накоїв. Може, й добув би перемогу командуючий австрійською армією, виступаючи як на параді під час сутички з Кавуром і Наполеоном III. Та взявся десь на біду той вояк з волонтерами, напоєними ідеями революційного визволення.
Довелося Урбану не тільки залишити землі П'ємонту, а й відійти з поля бою на закривавленій Ломбардії. На венеціанській землі, в районі Верони, знову згрупувалися недобиті австрійські полки. А 41-й полк увійшов у саму Верону.
Сходилися, як і раніше, біля казарми побратими. Якою рідною тепер здавалася їм гуцульська пісня! Співали й плакали. Плакали й співали. Добирав мотив Осип і до створеної ним співанки "У Вероні", її завчили побратими. Сумним гуцульським стогоном озивалася казарма:
У Вероні, гей на брамі каменії,
Там стояли три жовняри молодії.
Оден спер си на поручу, задумав си,
Дрібненькими сльозочками заплакав си;
Другий його до серденька пригортає
Та й до нього ізтихонька промовляє:
"Ей не тужи, брате милий, не жури си!
Красно, мило в Італії, подиви си!
Землю трави шовковії укривають,
Соловії голосні не втихають".
"Добре тобі, любий брате, говорити,
Коли ж мені в чужім краю горе жити
Горе ж мені в чужім краю пробувати,
Прийде з жалю великого погибати.
Бо хоть красно в Італії, лиш би бути,
Таки годі краю свого ба й забути..."
Подає голос і третій жовнір, слухаючи розмову своїх земляків:
Не жури си, брате милий, брате любий!
Бо сли ми в Італії не помремо,
То ще ми си в наші краї повернемо.
За гуцульським звичаєм ставали колом жовніри, кладучи руки на плечі братів. Приєднувалися до цього кола словенці, що теж входили до команди Федьковича. Він був дуже схвильований, поглядав на годинник.
— Велено цю ніч не роздягатися й бути готовими до бою! — повідомив.
Наче закам'яніли жовніри в зімкнутому колі. Запанувала тиша, здавалося, чути було биття сердець під забрудненими кабатами. То грізна тиша, грізніша від гарматних пострілів. Жовніри почали обійматися й прощатися, загомоніли разом.
— Коли живий будеш, брате, то передай рідним...
— Не забудь навістити...
— Сли загину, то здійми з мене оцей хрестик і передай...
— Живим будеш, зустрінь мою дівчину...
— Прощай...
— Не пом'яни лихом...
Наче загальну присягу висловлювали жовніри його співанкою:
Горе ж мені в чужім краю пробувати,
Прийде з жалю великого погибати...
Не доспівали, бо раптово потрясли вибухи повітря. Розігрався бій. Минали хвилини в чеканні несподіванок. Відблиски бою осявали принишкле в нічному мороці місто.
* * *
У бою під Сольферіном 24 червня союзники остаточно розгромили австрійську армію. Тут полягло 2198 жовнірів і 94 офіцери; поранених нараховувалось 10307 жовнірів та 500 офіцерів. Небагато залишилося знамен австрійської армії, а ті, які збереглися, мали жалюгідний вигляд, а поруч з'явилися білі прапорці — ознака перемир'я.
Армія союзників увійшла в столицю звільненої Ломбардії
Мілан. Поразка австрійських військ викликала піднесення у всіх феодальне роздрібнених землях, навіть сягнула до Папської незалежної держави. Гарібальді не складав зброю, до нього приєднувалися італійські повстанці, виступаючи проти королів та герцогів. Тому Кавур і Наполеон III поспішили заключити мир з Австрією. 11 липня 1859 року підписано мирну угоду в Віллафранке, за якою австрійський імператор передав французькому Ломбардію. А той у свою чергу подарував її П'ємонту. Ніцца і Савойя відійшли під владу французів, а Венеція залишилась за Австрією.
Гарібальді, назвавши цей мир ганебним, поспішив на допомогу повсталим у Флоренції, що була столицею окремої клаптикової держави Тоскани. Розгорнувся визвольний рух, очолений Гарібальді. Відібравши найхоробріших у славетну "тисячу червоних сорочок", він всюди з'являвся на допомогу повстанцям, здійснюючи свою давню мету об'єднання Італії.
Залишки недобитої армії Урбана поверталися до Австрії. Пішли ешелони на схід. В одному з них поїхав до Відня в складі 41-го полку підпоручик Осип Федькович. Байдуже йому до підупалого австрійського патріотизму, бо свідомий був того, що під його оболонкою криється національне гноблення народів, підвладних короні Габсбургів. Стогнала під їхньою всевладною рукою й рідна Буковина, незважаючи на запроваджену Францом-Йосифом конституцію.
Всіма помислами линув Осип до поневоленої своєї батьківщини:
В місті Гумані на золоті бані
Сидить сокіл сивесенький:
— Куди ж ти їдеш, поручику пане,
Федьковичу молоденький?
— Їду я, їду з гори Чорногори
За бистрії за річеньки;
Гей на день добрий, жовнярський суборе,
Ви славнії козаченьки!
— Бог дай здорове, поручику пане,
Федьковичу молоденький;
Просимо тебе, ой просим тя з нами,
Сідай на мед солоденький.
— Ой не прийшов я до вашого двору
На меду си пити,
Але-м приїхав славному субору
Співаночку заспівати.
Бо моя мати мене породила
Та де вірли воду пили,
Та й співаночок мене научила…
Розгулювала думка й на Чорногорі, і в Довбушеві печери зазирала, линула й за дністрові хвилі. А там —
Дівча квапить до керниці, думку си співає,
І вівчар там молоденький білі вівці кличе...
Уявляв себе мандрівним лірником, що ходить від села до села, провіщаючи піснею народне визволення.
Скинути б оцю набридлу зелено-сіру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнірську неволю.
Зупинився ешелон у Відні.