Тільки не з чоловічою головою, а з собачою. Про ікону склалася, як пояснював Дмитро Іванович, така легенда: козак Плакида був дуже вродливий, хвацький красень. Коли він Приходив до церкви, то жінки з нього очей не зводили, спокушали й до гріха доводили. Щоб позбавитися спокус, Плакида почав просити бога, щоб він начепив йому, замість чоловічої, собачу голову.
Бог, звісно, не вдовольнив його прохання, але ікона така з'явилася.
ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ
Як тільки Дмитро Іванович довідався, що в Петрограді з наказу В. І. Леніна охороняють усі пам'ятники культури, він одразу ж вжив заходів, щоб зберегти в Катеринославі Усе, що являє собою художню цінність.
У старому Катеринославі, напроти гірничого училища, до революції стояв пам'ятник Катерині II — бронзова статуя вагою двісті пудів.
Вона була встановлена на високому постаменті, чудово виготовленому з фінляндського граніту, спеціально привезеного звідти до Катеринослава.
На цій статуї був латинський напис: "Ліпив Мейєр, відлив Маукіш, обробив Мельцер". Висота статуї 4,5 аршина. Імператриця зображена на весь зріст, у невеличкій короні, з поясом для меча, в довгій широкій тозі, що звисала з лівого плеча.
Як художнє творіння, статуя являла собою неабияку цінність.
У Катеринославі подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити статую? Адже в ній більше трьох тонн бронзи!"
Чутки дійшли до Д. І. Яворницького і стурбували його. Будучи директором крайового музею і справжнім збирачем народних скарбів, він не міг допустити, щоб цей художній витвір загинув, пішов на переплавлення.
— Ця статуя,— казав він,— витвір умілих рук добрих майстрів. Та хіба можна її переплавляти? Адже вона може бути чудовою школою для наших студентів, майстрів художнього литва, для скульпторів, митців.
Бронзова статуя цариці має свою історію, яка пов'язана з одруженням і сімейним життям великого російського поета О. С. Пушкіна. Ось як освітлює цю історію дослідник В. Я. Рогов
...Катерина II подорожувала по Росії. Коли у грудні 1775 року вона була в Мединському повіті, Калузької губернії, то відвідала полотняну фабрику, що належала Гончарову — прадідові дружини О. С. Пушкіна, і там дала згоду спорудити свій монумент на території фабрики. В 1781 році П. А. Гончаров склав контракт з берлінським скульптором Мейєром. Виготовлену ним статую в 1791 році привезено до Петербурга, а звідти — на полотняну фабрику, власником якої в той час став дід дружини О. С. Пушкіна — Панас Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, і вона лежала в одному з підвалів фабрики.
Під час сватання Пушкіна до Наталії Миколаївни виникла необхідність продати цю статую.
Виявилось, що дід Наталії Миколаївни Панас Гончаров, одержавши у спадщину полотняну фабрику поблизу Калуги й мільйонні кошти, нажиті жорстокою експлуатацією кріпаків, розтринькав майже все багатство.
Старий Гончаров робить Пушкіна прохачем у своїх майнових справах. У травні 1830 року поет звертається до шефа жандармів Бенкендорфа з проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись до Бенкендорфа, Пушкін мав на увазі царя. Дозвіл одержано, але "мідну бабусю" ніхто не купував на мідь, а казна не зрозуміла натяків Пушкіна, щоб придбати пам'ятник цариці державним коштом.
"Що поробляє "заводська бабуся" — бронзова, розуміється?", "Що дідусь з його "мідною бабусею"? Чи обоє живі й здорові?" — жартував Пушкін у листах до майбутньої дружини.
А дідусь Гончаров не заспокоювався, в кожному листі .нагадував майбутньому зятеві про свої доручення.
Життя в Петербурзі ставало для Пушкіна нестерпне: загострювалися відносини з урядом, реакційною пресою, "великим світом". Літературних заробітків не вистачало на утримання сім'ї, борги обплутували поета. Він хотів би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селі спокій.
8 червня 1832 року Пушкін змушений був удруге звернутися до Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я порадився і пошкодував знищувати її заради кількох тисяч карбованців... Я хотів би одержати за неї 25 тисяч карбованців, що становить четверту частину того, що витрачено на неї". Комісія Академії мистецтв визнала статую твором мистецтва, хоч з деякими хибами. Ціна була помірна, але міністр двору князь М. Н. Волконський, від якого залежала ця купівля, не належав до друзів Пушкіна. Поетові дали зрозуміти, що він не може сподіватися на співчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
"Мідна бабуся" переселилася в Петербург і знаходилася у дворі Алімова на Фурштадській вулиці, де 1832 року поселилися Пушкіни. Поет утретє звертається до уряду, цього разу від імені дружини. У лютому 1833 року в листі до того ж М. Н. Волконського Наталя Миколаївна нагадує про своє бажання продати статую. Але вороже ставилися вельможні царедворці до поета. Посилаючись на "нестатки", вони остаточно відмовились купити цю статую.
Подальша доля "мідної бабусі" така. Після продажу У 1836 році вона попала на ливарний завод Берда, де її випадково знайшов катеринославський поміщик Коростовцев, що служив тоді в Петербурзі. Він повідомив про свою знахідку новоросійського генерал-губернатора князя Воронцова допомогою якого статую Катерини придбали катеринославські дворяни за 9818 карбованців 95 копійок. Щоб перевезти статую з півночі на південь, знадобилось виготовити спеціального лафета, до якого впрягали три пари коней. За добу вони рухались 15 — 20 верст, і 24 вересня 1846 року на Соборному майдані (нині Жовтневий) встановлено пам'ятник цариці. Пізніше цю статую перенесли до будинку гірничого інституту.
У буремні роки громадянської війни музей для огляду було зачинено. Але його директор Д. І. Яворницький не міг всидіти дома. Він часто заходив до музею, замикався зсередини і довго просиджував над зібраними скарбами.
Одного разу до його слуху долетіли дружні вигуки. Яворницький глянув у вікно, що було навхрест перетнуте гратами, й побачив, що біля статуї Катерини II зібрався натовп. Його зацікавило, що ж буде далі. Довго не довелося чекати: якісь зайди накинули на голову цариці петлю і з реготом та солоними слівцями звалили імператрицю з постаменту. Не обійшлося там і без глумління.
Не всидів Яворницький в музеї. Схопив ціпок та й туди.
— Що це ви, хлопці, затіваєте?
— Як що? Ось зачепимо височайшу повію зашию та в Дніпро.
— Ні, не в Дніпро. Якщо вона була така погана баба, то давайте її виставимо біля музею на позорище всім людям. Нехай усі дивляться й сміються з цієї вражої баби. Оце буде для неї найбільша кара.
І звалена статуя залишилась біля постаменту. Вона чекала свого господаря.
Десь навесні 1920 року катеринославці помітили, що статуя Катерини загадково зникла. В сквері біля гірничого інституту лишився тільки високий постамент.
— В чому річ? Де поділася статуя? — питали люди. Загадкове зникнення статуї турбувало їх. Та було тоді не до Катерини. Під час громадянської війни місто часто переходило з рук до рук: то білобандити в ньому господарюють, то махновці, то григор'євці, то петлюрівці. Тільки після того, як прийшли до міста червоні, став налагоджуватися порядок і почалося нормальне життя.
— А де ж усе-таки статуя Катерини? — турбувалися городяни. Та тільки одиниці знали, що зникнення пам'ятника — діло рук Дмитра Івановича Яворницького.
Закінчивши читати лекцію в інституті народної освіти, професор Яворницький відібрав гурт студентів істориків і сказав їм:
— Сьогодні о дванадцятій годині ночі всім зібратися біля музею!
Стрілка годинника показувала вже одинадцяту годину. Дмитро Іванович стояв біля музею і чекав своїх помічників.
Нарешті й вони прийшли.
— Ану, козаки, беріть оці мотузки, ломи, кругляки, дошки, що я приготував, та й гайда за мною!
Студенти взяли знаряддя.
— Все забрали? — спитав Дмитро Іванович.
— Усе! —дружно відгукнулися студенти.
— Пішли!
Йти від музею довелося небагато — метрів сто. Біля постаменту студенти побачили постать Катерини.
— От що, хлопці, підкладімо круглячки під оці дошки, а поверх них покладемо статую та гуртом відкотимо її туди куди я вкажу.
Дебелі руки студентів підклали ломи, і вмить статуя зрушила з місця. Дмитро Іванович уважно оглянув її і побачив: вказівного пальця вже не було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився і зник.
— А тепер, хлопці, беріть оту найгрубішу мотузку,— командував Яворницькнй,— чіпляйте за шию статую і за мною.
По команді Дмитра Івановича студенти дружно взялися за мотузки й потягли царицю на кругляках до нового, недобудованого приміщення музею. Там заздалегідь, обрано для неї місце.
— От і добре, відпочиньмо,— сказав Дмитро Іванович.
Згодом студенти взялися за лопати, викопали яму біля стіни музею і обережно опустили туди свій скарб. Пролежала вона там 2 роки.
Дмитро Іванович був спокійний і задоволений. Він зберіг статую.
Прийшов час виставити статую для огляду.
"Де ж її притулити? — думав Дмитро Іванович.— У музеї вона багато місця займе. Ні. треба підшукати інше місце".
Вирішили поставити статую Катерини II на подвір'ї музею, серед цілої армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'єктом для порівняння еволюції мистецтва людини давніх часів з високим творінням людини пізнішої доби.
Отож "цариця" знову з'явилася на світ, тільки цього разу не в оточенні своїх фаворитів, а в оточенні кам'яних баб сивої давнини.
"А де ж усе-таки подівся вказівний палець Катерини II, як його знайти?" — ця думка весь час непокоїла збирача скарбів. Про це він часто казав у музеї, розпитував місцевих людей, не раз ходив на старе місце, до постаменту. Та Даремно — пальця не було.
Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин і спитав Дмитра Івановича:
— Я тільки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?
— Не знаю.
— А я знаю.
— Де? — схопився Дмитро Іванович.
— В однієї дами: вона ним горіхи лущить.
Через день палець уже лежав під склом у вітрині музею. Приніс його сюди Дмитро Іванович. Він довго клопотався, щоб знайти майстра і якось приварити його.
Знавці мистецтва дякували Дмитрові Івановичу за те, що зберіг пам'ятник.
Якось, жартуючи, Дмитро Іванович сказав:
— Цікаво, що зробив би з, нами Потьомкін, коли б побачив, як ми тягли царицю, накинувши петлю на шию.
Під час окупації України німецько-фашистськими загарбниками статуя Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: її вивезли в Німеччину і, за певними даними, переплавили.