В його руці блиснув ніж.
— Котрий з вас хоче піти перший чортові в зуби? Виступай!
Помічники лікарські не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збігались з усіх усюдів. Інші повибігали зі школи. Кожний хапав, що під руки попало.
— Не дамо знущатися над нами, досить пролляли крові. Бийте напасників!
В цілій бурсі настало пекло. Лікар втік мерщій. Повтікали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:
— Що ви наробили? Подуріли? Що я тепер зроблю?
Ректор пішов сам до бурси. Його дуже всі поважали й любили.
— Діти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайлові зробилася кривда, і справа піде перед князя. Чого ви так?
— Петра хотіли бити...
— То не може бути. Без мого дозволу ніхто не смів нікого доторкнутися, але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що міг так різко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Він налякався свого вчинку.
— Прошу вашої милості, ми обидва були роздратовані тою кривдою, яка Маркові сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лікаря з пахолками.
— А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твій побратим ще більше терпів? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лікар, то ви обидва без опору зробите, що він прикаже. А ви, хлопці, — до школи, не робити мені галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.
Наче б олію налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопці розійшлися, а лікар міг в присутності ректора оглянути та перев'язати Маркові рани. Потім Марко твердо заснув.
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидіти, бо лікар приходив щоднини і доглядав його. За кілька днів — Марко став уже виходити та проходжуватися.
Однієї ночі Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Січ помандрують, не міг заснути пізно вніч. Ніч була ясна й морозна. Місяць світив крізь вікна та від дерев, що стояли перед вікнами, виписував різні фантастичні малюнки по долівці. В бурсі усі спали. Чути було спокійний віддих молодих грудей. За піччю цвіркотів цвіркун. На замковім годиннику вибила одинадцята година.
Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвір і полюбуватися чарівною ніччю. Він одягся, накинув на себе кожушину і вийшов потихеньку до сіней, а звідсіля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Білолиций плив спокійно по небесному просторі, мерехтіли зорі, а по замерзлім снігу блищали мільярди іскор, начеб хто діамантів насипав.
Марко відітхнув повною груддю свіжим морозним повітрям, і на душі в нього стало легше. Забув за злидні, що йому недавно лучились, забув заподіяну кривду. Йому стало весело, і він став проходжатись по огороді. Ходив так довшу хвилю і не помітив, що його хтось слідить. Із бурси вийшла за ним якась людина і стала за углом. У неї в сутіні світилися очі, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
"Тепер певно засну по тім проході". Зайшов аж під вікна ректора. Там було темно. Він завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустріч диякон Артемій. Вийшов із сутіні на світло місяця. Марко так налякався цієї нежданої появи, що трохи не крикнув.
— Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, і тепер випрешся, що заглядав у вікна пана ректора? Лише далі так. Пошукай добре каменюки. Дістанеш другу порцію, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемія його приводило до пам'яті. Тепер стало йому все минуле перед очі. Заболіла душу стара рана, нагадалася заподіяна кривда. Марко запалав страшним гнівом. Він чув, як кров у нього б'є до голови і заливає мозок. Охота помсти виступила з цілою силою.
— Але ти, кривоприсяжнику, більше на мене свідкувати не будеш, — засичав крізь зуби Марко і з усієї сили зацідив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче підтятий гострою косою комиш, присів і повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пізнав умить цілу вагу свого вчинку. Він вбив людину. Його напав великий жах. Пішло поза спину морозом, в очах почорніло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землі лежав вбитий чоловік. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побіг до спальні й припав до Петра:
— Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловіка вбив!
Він обняв Петра і дрижав як у пропасниці.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись від слів та обіймів Марка, не міг зразу прочуняти та нагадати, де він тепер є.
— Петре, ради Бога, прочуняйся і рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очі, а далі вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тоді по екзекуції.
— Марку, Бог з тобою, тобі щось погане сниться.
— Тихше, Петре, щоб товариші не чули. Я не з дуру говорю, то дійсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемій і знову підсунув мені думку, що я йшов ректорові вікна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а він й околів.
— Де ж він тепер?
— Лежить в огороді на стежці. Слухай, Петре, мені треба зараз, не гаючись, утікати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи мені одягтись і дай мені гроші, я втікаю у світ за очі, а ти за той час позатирай за мною сліди, як зможеш.
— Втікати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
— Ні, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозі заков'яну, та краще мені так, чим гнити в тюрмі або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш і боронити будеш моєї доброї слави.
— Марку! Ми — побратими. Ще під кульчицькою церквою не раз визнавали собі, що один одного в ніякій пригоді не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нічого говорити більше. Одягаймося, а я візьму в дорогу, чого нам буде потреба.
Петро став поспішно одягатися, а відтак вибирати зі скринчини різну мізерію. Петро взяв трохи білля, взяв гаманець із грішми, взяв лук, подарований князем, і стріли з сагайдаком. Загорнулись кожухами і вийшли на пальцях із спальні до огорода. Артемій лежав на стежці скулений, а при нім червонілась кров. Місяць освічував його. Хлопці аж задрижали на той вид, а Марко охнув і закрив долонею очі. Петро взяв мерця попід пахи і заволік під огорожу, де лежала купа снігу і тут загорнув його снігом. Відтак позасипував кров на стежці. Робив це з великою відразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слід, що тут зроблено. Поки сніг не стане, ніхто не буде знати, де подівся Артемій, а за той час вони будуть далеко від Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далі робити. Марко не в силі був що-небудь думати. Він плакав, і дрижав усім тілом, та дзвонив зубами. Як покінчив Петро роботу, каже до Марка:
— Ставай мені на плечі та перелазь через огорожу. Марко послухався і за хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мізерією і перескочив сам. Перейшли в тіні від місяця вулицю Замкову, перейшли ринок і подались у вулицю Татарську, до воріт города.
ХІ
Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.
Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.
Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість скла піхуровими оболонками, коли в хаті світилося, виглядали так, як очі якоїсь приземної потвори, що прилягла до землі й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.
Петро застукав у вікно раз і другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тікання великого годинника на вежі замку та хід по скрипучім снігу сторожних.
Хоч було вже около півночі, на Петрів стук зараз у хаті заметушилося. Заблисло світло, а згодом рипнули двері сіней. Вони відчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а відтак і ціла постать Аслана.
Аслан був худощавий невеликий чоловічок, пригорблений від старості. Зате голова в нього була незвичайно велика і не відповідала до його дрібної постаті. Дивишся та й міркуєш, чи той чоловік не заміняв голови з яким велетом, що дуби ламає. На голові довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода і великі брови. Не відбіг від цього ще великий ніс, яким старі вірмени дуже величалися. Довгі руки, що десь до колін сягали, вкриті синявими жилами, мов мотузками.
Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, ніколи не роздягався.
Стрінувши таку цяцю в лісі, можна було його взяти за лісовика або яку іншу нечисту силу.
Про Аслана ходила по городі недобра слава. Говорили, що за гроші він готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б і з города прогнали, коли б не те, що він був потрібний не лише людям, але й самому бургомістрові, який ним частенько послугувався.
— Добрий день, діду! — заговорив Петро.
— Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пізньою порою?
— Не питай багато, а пускай у хату, на морозі толкувати не будемо.
— Дуже просимо вашмосців, — і дід відчинив перед ними двері, пускаючи їх усередину.
В сінях було темно, що годі. Дід замкнув перше двері на засув, а відтак створив двері в хату, де вже світилося. В ту мить викараскався слуга із-за печі й прислонив вікна грубим сукном.
— Милості просимо, сідайте, панове, та розказуйте, яке діло?
Знеможений зворушенням Марко присів на лаві зараз. Він тяжко дихав і трясся цілим тілом. Петро розглядався довкруги.
Була це простора низька кімната з очаділими брудними стінами. Під однією стіною стояв довгий стіл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само — попід вікна. В куті — знову велика піч з кахлевою грубою для тепла. Під задньою стіною — лежанка з подушками та перинами. Між піччю і лежанкою — чорні грубі двері до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, ніхто не вгадав би, що в ній стільки поміститься. По хаті вештався брудний, мов кочерга, слуга.