Довкола нього струмував глибокий потік, до вузької брами вела вимощена чорними плитами дорога, а далі — міст на товстелезних ланцюгах.
— Ти підеш зі мною, — рівним голосом сказав провідник, зиркнувши на Зореслава. — Супутники твої хай зачекають тут.
Дуб хотів заперечити, та Зореслав глянув на нього осудливо, і побратим промовчав. Разом з Вітрограєм сіли вони над потоком, а провідник із яровитом пройшли по мосту до брами, що безшумно відчинилася. Довкола не було й душі: ні сторожі, ні тих, хто міг би відчинити.
Вузькими сходами провідник вів юнака у підземелля. Де-не-де в нішах сяяло примарне світло, ніби жар у ковальському горні. Чим нижче вони спускалися під землю, тим тривожніше ставало на душі у Зореслава. Нарешті вони ввійшли до великої зали, де височів бовван якоїсь богині. На шиї у неї біліло намисто з людських черепів, в одній руці вона тримала людину, в другій — кривавий ніж, яким збиралася відрізати голову приреченого. Богиня танцювала, стоячи однією ногою на грудях дужого юнака, його повіки були склеплені, ніби в глибокому сні. Зореслав так захопився вражаючою постаттю, що зупинився. Провідник зупинився теж, скупо промовив:
— Калі.
— Хто така? — запитав юнак.
— Найвища мати.
— Чому страшна? Навіщо черепи?
— Так її бачать люди, доки сплять, як отой бог, що на ньому вона танцює. Він спить і бачить сни, ніби мати Калі пожирає живі істоти. На перший погляд, це нібито й так: людина народжується, щоб умерти, — ось що таке намисто, надіте на шию богині…
— А насправді? — тривожно запитав Зореслав.
— Треба прокинутися…
— І що буде?
Незнайомець помовчав, лише гостро глянув на юнака. Зореслав зітхнув, похитав головою.
— У нас теж є Велика Матір. Ми її називаємо Жива, бо вона дає життя. У неї прегарне дівоче обличчя, добрі руки, квіти й колосся пашниці в долонях. Наша Жива каже, що смерті нема, що смерть є лише для того, хто її боїться…
— І ти віриш в ту казку?
— Мене так навчили.
— Чому ж прагнеш живої води? — посміхнувся провідник, і між бровами у нього залягла глибока зморшка.
— То не моє бажання, — відповів яровит.
Зненацька погасло світло. Юнака огорнула кромішня пітьма. Жодного звуку. Глуха всеохопна тиша.
Страх народився у серці, торкнувся тями: що це діється, куди він потрапив? Яровит ступив крок уперед, простягнув руку туди, де щойно стояв провідник. Там нікого не було.
Серед мороку сяйнула фіолетова блискавиця, гримнув оглушливий грім. Зореслава осліпило. Там, де була постать Калі, замерехтіло багряне сяйво: то на чолі боввана загорілося око, примарним світлом освітлюючи підземелля. Юнакові здалося, що перед ним розчахнувся простір, а з тієї тріщини виросла могутня постать чоловіка: довге темне волосся вихрилося, ніби степовий смерч, очі мінилися веселкою кольорів, довгасте обличчя було вольове, владне й привабливе. Він схопив Зореслава за плечі, зазирнув у в очі, в найпотаємнішу глибінь душі. Яровит відчув, ніби розпечений шворінь пропік його єство, сколихнув тіло до глибини.
— Кого шукаєш? — загримів гучний голос.
— Рода й Ладу, наших пращурів, — прошепотів хлопець.
— Глянь на мене, — почулося у відповідь. — Ти знайшов те, що шукав. Я — зоряний син, вічно юний і невмирущий. Чого жадаєш?
— Живої води…
— А що віддаси за неї? — прогуркотів голос, і Зореславові здалося, що в ньому були кпини. — Адже немалого шукаєш. Чи відаєш, що задарма нічого не дістається?
— Що в мене є? Лише я сам…
— Є душа, серце, — заперечив голос, а палаючі очі впилися в сумління хлопця. — Чи віддаєш їх мені?
— Бери! — втомлено мовив Зореслав, а за мить після того відчув тривожну засторогу. Проте було пізно. Перед внутрішнім зором майнуло докірливе обличчя Бояна, темні провалля його сліпих очей, почувся застережливий голос: "Ми лише те, що не можна віддати…"
Десь почувся сміх. Чи йому здалося? Хвиля безвольності підхопила яровита, а над ним у якомусь чаклунському ритмі лунали зловісні слова, присипляючи тяму:
— Віднині твоє життя належить мені.
— Належить тобі, — слухняно повторив Зореслав.
— Ти підеш далі, щоб добути живу воду…
— Я дістану живу воду…
— Ти повернешся сюди, повернешся сюди, сюди, сюди, сюди…
— Я повернуся сюди, — згодився Зореслав.
— І забудеш, де ти був, що бачив.
— Забуду! — схлипнув від страшної напруги яровит. — Забуду…
— Ти належиш мені, мені, мені! — гриміло в підземеллі, і байдужі стіни поглинали луну, а зловісна Калі, танцюючи на грудях юного сплячого бога, посміхалася глумливо й загадково…
Дума четверта
МАРА ВОВЧОЇ ДОЛИНИ
ВІДЬМА
Печерун вирішив довести свій задум до кінця. Темної ночі рушив він до Вовчої Долини. З собою нікого не брав, щоб навіть довірені дружинники не відали, куди він ходив.
Темні хмари закрили дивоколо. Дерева в долині гули вороже й грізно. Десь в гущавині вили вовки. Печерун, пересилюючи дрижаки, йшов поміж чагарями, ледве пересуваючи ноги. Інколи зупинявся, витираючи з чола рясний піт, і тоді в свідомості пробігала боягузлива думка: чи не вернутися? Цареві можна сказати, що відьма відмовилася. А потім… а що потім?
Знову схилятися перед нікчемним вередливим дідом. Знову каратися невтоленою жадобою влади. Царівну не схилиш до покори — це вже ясно. Ні, ні, треба пересилити себе. Хто прагне сягнути чогось великого, має йти на будь-що!
Так він пробирався далі й далі, намацуючи стежку між віковими деревами й бур’янами. Нарешті з-поміж непролазних тернів замиготів жовтий вогник, над головою у гіллі застогнав сич. Печерун постукав палицею в стовбур дуплистої верби, спаленої громом, що стояла біля стрімкої глинистої кручі. Почулося люте котяче шипіння, блиснули вогнисті очі. Радник сахнувся назад — ще, чого доброго, очі котище повидирає!
З глибини кручі пролунав замогильний голос:
— Хто там?
— Я, — одкашлявшись, промовив несміливо Печерун.
— Бачу. Коли є що сказати до пуття, зайди, — прогуло в горі.
Печерун, зігнувшись, розгорнув кущі, ступив у низеньке тісне житло. На нього дихнуло запахом рав і болота. В малесенькій печі між челюстями горів вогник, в горщику щось булькало, пирскало. Біля печі сиділа ветха баба в брудному рам’ї, закутана до самісіньких очей барвистою візантійською хусткою, з-під якої стирчав довжелезний гачкуватий ніс. Вона ворушила палицею дрова, не звертаючи уваги на гостя.
Печерун хотів розігнутися, але вперся тім’ям у стелю. Ступивши убік, зачепив кота. Шалений вереск підкинув його на місці, серце впало до п’ят, він хотів вилаятися, та вчасно прикусив язика. Відьма мовчки показала йому на обрубок пенька. Радник з полегшенням сів, пригладив бороду. Напруга минала, він з цікавістю оглянув душне й убоге житло. "Невже вона щось відає? Чому ж тоді живе в такій тісноті?" — подумалося Печерунові.
— То для тебе тіснота, — прошамкала відьма, блиснувши на нього більмастим оком, — а для мене — палац князівський. Не для людського ока мої хороми, Печеруне, і моя краса…
"Дивоглядна краса!" — ледь не засміявся радник, проте відьма так пропекла його поглядом, що він вирішив замкнути свої думки глибше, бо ж з усього видно, що читає проклятуща баба мислі, нікуди не дінешся. Треба йти навпростець, без жодної гри.
— Отепер добре мислиш, — кивнула відьма, знову ворушачи жар біля горщика. — Гомони ж, чого бажаєш?
— Цар тяжко хворий, — почав Печерун.
— Відаю…
— Хотів нареченого для доньки, щоб спадкоємця народила. Та норовиста дуже, не захотіла й мого сина…
— Чому б то? Еж боярська кров…
— Покохала пастуха, — злісно сказав Печерун. — Зореслава…
— Відаю, — оскальнулася відьма. — Кореня синок. Могутній юнак, є кого покохати…
— Вибити б з неї те кохання…
— Важко, — заперечила баба, — навіть мені кохання розладнати тяжко. Трави не поможуть. Та ти й сам можеш…
— Що?
— Пастуха… теє до Світовида… а царівна поплаче та й…
— Його вже нема… він ніколи не вернеться до Витича…
— Чому так?
— Рушив у далекі краї за живою водою для царя. Я надоумив…
— Хе-хе-хе, — закихкала відьма, похитуючись на стільчику. — Відьомський розум маєш. Як же це ти придумав?
— Цар не давав спокою: все невмирущості хоче. От я й…
— Гм. А від мене чого бажаєш? Може, й сам захотів безсмертя?
— Нащо мені тії забаганки, — махнув рукою радник. — Я пообіцяв цареві, що ти його зробиш невмирущим, що буцімто знаєш таке зілля, яке відвертає смерть…
— Гм. Ти правду сказав. Знаю таке зілля…
Печерун отетерів, не відаючи, жартує баба чи ні.
— Я гадав, що то пусте…
— Знаю, знаю, — глумливо озвалася відьма, — все на твоїм лиці видно. Хотів, щоб я потроху звела царя зі світу, а ти…
— Цсс! — злякався радник. — Хіба можна так…
— Тут ніхто не почує, — заспокоїла баба. — Кажу тобі, що маю зілля, аби відвернути смерть. І стане Горевій невмирущим. Проте буде вічно спати…
— Спати?
— Атож. Те, що народилося, — має вмерти. Хочеш бути вічним — спи, не живи…
— Ловко, — сказав Печерун. — Цар спить, а радник…
— А радник — царює! — злостиво засміялася відьма. — Хе-хе-хе! Цар хай сидить на престолі — цілісінький, невмирущий…
— Хі-хі, — вдоволено потер холодні долоні Печерун. — Мудра ти відьма. Це все одно, що мертвий на престолі. Руки у мене будуть розв’язані. А тільки царівна…
— Що?
— Тепер мені ні до чого. Краще 6 її не було. Порадь мені…
— Пораджу, а чого ж… Тільки ж і плати вимагатиму…
— Нічого не пожалію, — пообіцяв радник, з острахом поглядаючи на її гачкуватий ніс. — Озолочу…
— Тоді зробимо так… Схилися ближче, теє треба казати тихо, щоб духи півночі не почули завчасно…
Відьма прошепотіла на вухо Печерунові кілька слів. Той жахнувся і з острахом глянув на неї.
— Боїшся? — іронічно мовила баба. — Хто хоче вінця — хай іде до кінця. Як гадаєш, Горевій згодиться?
— Заради невмирущості на все піде. Тільки знайди підхід…
— Та вже знайду, хі-хі! Одним махом усіх позбудемося…
— Хо-хо! — підхопив моторошний сміх Печерун. — Золота в тебе голова. Якби не відьма, взяв би тебе радником, коли стану… Цс-с! Проклятий язик, сам себе видає завчасу. Чекаю тебе в покоях Горевійових завтра опівночі. Гляди, не забарися…
— Та вже не забарюся! Почну варити зілля невмирущості! Хі-хі! Темні духи саме в силі… Не забарюся, Печеруне!..
НЕВМИРУЩІСТЬ
Накочувалася ніч, моторошна, густа. З Словути дихав вологий вітер, стукав тужавим крилом у відчинене вікно. Де ж Печерун? Де відьма? Несила терпіти, серце калатає в грудях, як підбитий птах, інколи здається, що воно ось-ось зупиниться…
Чути кроки.