Стінка тонка, Одарка добре чула. Не треба було великої догадливості, щоб зрозуміти, що творяться тут речі не дуже-то чисті. Ховають награбоване добро і затирають сліди.
Кого ж вони грабують? А кого ж би? Тих, що до гетьмана за Десну перейшли, та ще, може, шведів, що відбилися від армії та заблудили в лісах.
Одарка ще в Гірках про таке чувала, і їй тепер робилося страшно. У чиї ж тоді руки вона попалася?
Та стара відьма може і з нею все зробити, чого тільки московський офіцер забажає, — для його грошей.
Одарка знала, що, покидаючи Веклу і втікаючи з молодим козаком, не вступає на рожами встелену доріжку, але й не сподівалася, що між таке терня ускочить. Як тут тепер вискочити з нього?
За стіною ставало гамірніше. Чоломкалися чарками, мабуть, запивали грабіж.
— Трапилося нам, як сліпій курці бобовеє зерно.
— Ціляли в ворону, а попали в корову.
— Лизнули ми патоки, і то не шилом, а варехою.
— Довго ловили, а все-таки піймали сома. Примовкам не було кінця. Мабуть, обловилися здорово. Дехто й співати брався, так стара не давала.
— Цитьте, бо збудите дівку.
— Жидівку?
— Чорт її зна, хто вона таке. Жида спізнаєш, а жидівку по чім?
— Хай говорить молитву.
— Молиться по-нащому.
— Гм. Тут щось не теє. Ви, матусю, провірили б діло.
— А мені що! Щоб москаль заплатив за неї.
Розв'язувалися язики.
Одарка підносилася і витягала шию, як журавель на чатах.
Гадала, що почує щось до речі, — але ні.
Нараз рипнули двері. Недужа впала горілиць і вдавала, що спить.
Яструбиний клюв, жаб'ячі очі і, як мітли, брови підсувалися до постелі.
По стіні плигала переломана тінь.
— Десь у тої дівки тільки сну набереться, що в кота, — скрипіло несмароване колесо. — Навіть до страви не спішиться. Щоби вже раз забрав собі москаль своє не знати що, — шимшикали беззубі губи. Стара похилювалася над нею і наслухувала, чи дише.
— Не задубіла. Лихий лихого не візьме. Мабуть, у коршмі дурний москаль таку цяцю надибав. Придзигльованка якась. Ні риба, ні м'ясо і в раки не годиться...
Одарка бачила, як відьма жмутки волосся під очіпок ховала, як рукою колесо над постеллю на відлів робила, спльовувала позад себе і, згорблена, подавалася назад. Біля дверей обкручувалася на лівій нозі тричі.
— Шерть, верть, шкереберть. Гупало ту, тупало гу, агу, агу, агу!
Одарці мороз пробігав по спині. Насилу здержувалася, щоб не дзвонити зубами... Відьма заговорювала її, мабуть, щоб без її відома не встала і не втекла вікном, що його тільки ногою переступити. А може, зачарувала, щоб ніхто не приступав до неї?
Пішла...
Хату на засув замкнула. Мабуть, на жир повіялася, а може, сяде на мітлу і — на Лису гору на вечорниці... Відьма!
Лишилася Одарка з своїми гадками.
Де він? Кілька літ життя віддала би, щоб побачити його, хоч на часок, хоч кілька слів промовити до нього. А то неначе в сні появився нараз і розвіявся, як недоснений сон. Ніби в казці, заплющивши очі, побачила його, а як розплющила — нема. Де він?
Чому серце не понесло його тими слідами, котрими незнайомий москаль привіз її з хутора Імжицького до хатки на курячій ніжці? Чи сліди снігами задуло, чи серце про неї забуло?
Де він?
— Тупало гу, гупало ту, гу-гу-гу!
Відьма з ловів вертає.
Одарка чує, як лісова доріжка стогне, як дерева дрижать і торкаються гілками, як ворони зриваються з своїх гнізд і крячуть.
Відьма з ловів вертає. Але ні. Це кінські копита по замерзлій землі дудонять.
Хтось конем чвалає-Причвалав. На подвір'я увігнався. Зіскочив, коня до паля прив'язав, у двері гримає.
Може, це він, її милий, Сидір? Зірвалася. Хотіла йти, аж нараз обімліла. Крізь тонку стінку почула грубу лайку.
— Єкій чорт! Нікаво нєт! Глупая баба, знаєш лі ти, што такоє кнут?!
Голос був низький, гугнявий, як з бочки. Коли по голосі можна собі уявити людину, то Одарка уявляла собі за стіною мужчину сорока літ, корінистого, з носом, як заморожена бульба, з варгами м'ясистими і з малими засаленими очима. До того борода неозначеної краски і щетинисті вуса.
Від того голосу горілкою віддавало.
Такий-то лицар товкся по хаті, як по гаврі ведмідь, гримав чобітьми, як довбнями, перевертав стільці, а коли і ці ознаки його сердитості оставалися без наслідків, почав воювати з горшками. Розбивав без пощади.
— Смород какой, хамскоє стєрво! — і шибка з вікна з бренькотом полетіла.
Одарка чула, як її душа сховалася в п'яти.
Москаль! Мало того, що москаль, а ще й сердитий.
Коли не станеться яке чудо, так він, звоювавши бабину світлицю, впаде до алькиря. І що тоді?..
Морозом обдало Одарку.
Одиноке спасенне вікно. Хоч воно мале, але й вона не така-то вже велика. Щоб голову уткнути, а там і ціла якось пересунеться.
Та на її лихо заскрипів мороз під полозами і якісь сани опинилися під хатою. Почувся людський гамір.
Утікати не було куди.
Одарка підсунула накривало до самих уст, зложила руки навхрест і — ждала.
Рипнули двері, і на порозі появився москаль. Зовсім інший, як вона собі уявляла, — і куди кращий! Навіть гарний собою, коли б не закоротка шия і не задовга борода.
На його устах, повних і смажних, сиділа усмішка пристрасно-добродушна.
Навіть поклонився, входячи, і промовив:
— Здравствуйтє!
І голос був зовсім інший, не той, що торощив горшки.
— Здравствуйтє! — повторив голосніше. Ніби чекав на відповідь.
Але Одарка не відповідала. Що б не було, рішилася мовчати. Хоч і він непоганий собою, не хоче його.
Нікого, крім Сидора, не хоче. Нікого більше! Згине, а не зрадить його.
Гість здивовано розглядався по алькирі. Чому ж це вона не відповідає йому? Спить, сердиться на його, що пірвав?
Нараз ще одно питання прийшло йому на гадку: "Чи не вмерла вона?"
Завдавши собі це питання, став, як уритий, широкими плечами підпираючи вузенькі двері.
За час війни мерців чимало бачив. Не одну душу і сам вигнав з тіла, але на гадку, що, може, та гарна дівчина вмерла з його причини і вмирала сама, не було кому навіть води подати, зробилося на серці моторошно. Щось давно забутого відізвалося в душі, щось доброго, людського, приголомшеного вояцьким ремеслом, виринало з невідомої глибини. Пригадалася мати, перша сповідь, перший поворот у страстний четвер з церкви.
Він не хотів, щоб тая дівчина вмирала.
Навшпиньках підступив до Дарчиної постелі.
Чула скрипіт його юхтових чобіт, чула, як він хвилювався, як віддихав голосно й скоро, але навіть не ворухнулася. Заціпила зуби, здержала віддих, лежала справді, як мертва.
Місячне сяєво, що падало крізь малі шибки і зеленуватими блесками обливало її бліде обличчя, робило її ще більш подібною до трупа.
Перехрестився тричі, змовив молитву і... вийшов з хати.
Одарка чула, як підійшов до саней і приказував своїм людям, щоб розходилися на всі сторони світа шукати "глупої баби", "колдуні старої". Де б вона не була, живою чи вмерлою, хай приведуть, бо він її покарати мусить. Як вона,"дєдьчеє стєрво", дівчини не доглядала!
— Або що? — спитався котрийсь.
— Умерла, — відповів офіцер. Поздіймали шапки:
— Хай з Богом спочиває. І гарна ж була, як ікона! Дарма, що не нашої віри.
Знали Одарку, бо привезли її сюди, а тепер мали в дальшу дорогу забирати.
Нерадо розходилися, впевнені, що стара дійсно чарівниця і що в лісі та ще коло півночі її, а не їх сила.
Офіцер вернув у хату.
Одарка чула, як хрупотіло череп'я товчених горшків під його ногами, як він то сердився, лаявся, кляв, то зітхав і хрестився,
— Вєчная память! — шепотів. — Вєчная память.
Значить, повірив, що вона вмерла. Значиться, її задум удався, хитрощі не завели. Коли б тільки москалі дійсно де старої в лісі не стрінули, бо тоді пропало б усе.
Але Одарка потішалася гадкою, то стара пішла в тім самім напрямі, звідкіля вони приїхали, побачить сліди на снігу, догадається, що за гість до неї поїхав, і не буде така глупа, щоб лізти сердитому москалеві в руки.
Він же їй наказував, щоб кроком від хати не відходила.
"Як те все скінчиться?" — питалася себе Одарка і дальше думала над своїм рятунком.
А між тим москаль товкся по хаті, як нечистий по пеклі. Шукав чогось по миснику, по полицях, по печі, перевертаючи все, що під руки попало. Аж кременем викресав огонь.
Крізь щілину дверей до алькиря впала смуга блідого світла. Значиться, знайшов і засвітив каганець. Мабуть, моторошно напотемки сидіти з мерцем. А може, увійде до неї, щоб при світлі впевнитися, чи вона справді не жиє.
Так воно і сталося.
Москаль з каганцем у руці непевним кроком підступав до постелі.
Одарка затаїла дух. Ані одна рисочка на її білому обличчі не дриґнула. Насилу здержалася, щоб не кліпнути очима, бо він каганець підніс мало що не до самого її обличчя і довго вдивлявся в неї.
— Вєчная память, — промовив ще раз, поставив каганець на скрині, сам сів на лавку і пальці запустив у волосся.
Мерзиз і дер його, не знати, чи з жалю, чи зі злості.
Каганець прискав і блимав, то конав, то оживав. Слабосилі блиски кидалися в сутіні, химерні тіні підплигували кругом, блиски з тінями пускалися в танець.
За вікном шумів ліс.
Йому пригадалося, як він хутір сотника Імжицького здобув приступом. Нікого живим не застав. Кругом самі трупи.
Аж в одній світлиці лежала вона, ранена, але жива. Такої краси не бачив ще у світі. І світ йому іншим зробився. Хотілося кинути шаблю, потоптати ногами мундир, посадити тую дівчину наперед себе на коня і летіти до своєї "вотчини.:". Сісти на ріллі і — жити разом з нею.
Мрії! Війні кінця не видно, а від царя офіцерові вирватися трудно. Тому й придумав таке. Хай дівчина подужає у старої відьми, а тоді він її забере і при найближчій нагоді відішле її додому з листом до мами: "Мілуй єйо бєдную мая ти мать радная, єто ж твая будушая нєвєстка".
Та замість до мами, повезе до ями.
На згадку про яму здригнувся увесь, як здригався колись, малою дитиною. Забув, що він вояк, що смерть для нього повсякчасне явище, що між мерцями доводилося не раз на полі бою цілими годинами лежати, думки його бігли колишніми шляхами.
Уявляв собі, як її, таку молоду й гарну, зариють у холодну могилу і вернуть додому. І може, щолиш тоді почує вена жаль до нього, що спричинився до її смерті, і страшна помста розігріє Її скостеніле серце. Зніметься і полетить шукати його слідів. Допаде самотнього на квартирі або в полі, присмоктається студеними устами і.