Свято скінчилося чудовою вечерею в Українському Клубі, де було виголошено знамениті промови!
От, щасливий В’ячеслав В’ячеславович! Навіть Кость Іванович йому заздрить, а про нас з Ярком — вже й не казати!..
— — —
Прочитав "Хіба воли ревуть, як ясла повні" й "Під тихими вербами". Хороші книги!..
Вчора цікаво пройшов день. Кость Іванович дістав з пошти нових метеликів і, позаяк була неділя, то він покликав мене та Ярка помагати йому їх розправляти. Ніколи я не думав, що їх можна посилати поштою та ще аж з Бразилії. Вчора він їх поклав на тарілки з мокрим піском і понакривав мисочками. Сьогодні вони стали зовсім м’які, наче тільки що впіймані. Ми помагали Костю Івановичу, який їх розправляв і деяким підклеював ніжки, вусики, а декому латав і крильця. Навіть з двох попсованих метеликів він зробив одного величезного з породи "морфів". Надзвичайно цікаво, що в кожнім краю живуть свої осібні метелики. Власне, вони ті ж самі, тільки в кожному краю мають інші барви й різний розмір. Наприклад, є такі метелики, що трапляються лише в околицях Києва, а ніде більше по всій Україні їх нема. А є такі, як "ліцени", що в Київщині мають вигляд непомітний, блідо-блакитного кольору, а на Кавказі ті ж самі "ліцени" — далеко більші й доціла сині та блискучі.
У Костя Івановича всі метелики складено в особливі шабатурки, де їх наколото на пробку та на торф й розложено так, що одразу видко, які метелики водяться в тій, чи іншій губернії України. А побіч з нашими поставлено їхніх родичів з чужих сторін. Щодалі на південь, ближче до екватора (рівноденника),— то метелики все більші й більші, й їх все яскравіше пофарбовано. Найбільші метелики водяться в Колумбії та Бразилії, а найчепурніщі — в Індокитаї та на о. Борнео. Мене особливо зацікавив "Антимахус" — з пустині Сахари. Це, здається, найдорожчий з метеликів і дуже рідко в якій колекції він трапляється, але він не дуже чепурний. Кость Іванович заплатив за нього 100 німецьких марок, тобто 50 карбованців, як за добре теля! Він подібний трохи до нашого "Махаона", але далеко більший. "Антимахус" такий дорогий через те, що його страшенно трудно вловити, бо він живе й сідає на самій вершині пальм, а на землю злітає лише тоді, коли в Сахарі не буває сухого повітря, що трапляється дуже рідко. В цей час на влови "Антимахусів" виїздять в Сахару особливі експедиції.
Опріч метеликів у Скибенка ще багато жучків, але виключно з України. Мені хотілося було бачити того "Золотого Жука", що про нього пише Едгар По, але Кость Іванович сміявся, сказавши, що то був не живий жук, а справжній золотий. Але ж він сам вже розповів про "Залізного Жука", який водиться лише в одному місці на цілому світі — на Залізній Горі, в Залізноводському на Кавказі. Той, справді, такий твердий, як залізо, й проколоти йому крила можна хіба гвіздком. Про жуків та метеликів є ціла особлива наука, яка зветься ентомологія. В Німеччині виходить навіть особливий часопис, присвячений цій науці, зветься він "Іріс". Дивна річ! Стільки є цікавих речей на землі, а ми в семінарії все вчимо тільки про душу та про небо й нічогісінько не знаємо про землю та про матерію!
— — —
Ярко достав в перекладі на українську мову "Ткачів" Гауптмана. Цю п’єсу до 1905 року було заборонено в Росії. Я прочитав також: страшне враження! Це п’єса — революційна!.. Через те нікому не можна признаватись, що ми її читали...
Ми з Ярком почали складати спільну українську книгозбірню. На гроші, що нам дають на трамвай та сніданок, купуємо книжки. Вже маємо з тими, що раніш було, 136 томів. Завели каталог і будемо видавати товаришам. Вчора прийшла Яркові в голову добра думка, заснувати з середнешкільників товариство "Січ" і розпочати спільне видавання часопису...
* * *
Гнітять мене думи про наших. Особливо сумно мені стало, як я прочитав допис у "Раді" з Омського про пересильні в’язниці, про біду засланців, про бунти їхні й жорстокі розправи жандармів. Ми порадились з Старушком і він посилає сьогодні депеші з плаченими відповідями в різні місця, щоб нарешті довідатись, що саме трапилось з моїми?
Так мене вимучила ця непевність та невідомість!..
— — —
Сьогодні — 1-го грудня 1913-го року — історичний день для нашого товариства: ми випустили перше число нашого часопису — "Волосожар". Ну, й попоморочилися, поки видали! Насамперед було дуже багато суперечок про назву: "січовики" все хотіли назвати "Січ", але потім цю назву відкинули, бо могла б бути плутанина, коли б однаково звалося й товариство й журнал. Майданюк все пропонував: "Україна", або "Наша Рада", але ж, позаяк такі вже видання є, то й це не пройшло. Тоді спинилися на Ярковій пропозиції — "Зоря",— а потім згадали, що такий журнал виходив раніш в Галичині. І коли я запропонував "Волосожар",— то майже всі враз на тому погодились. Мені ж доручили намалювати обкладинку, а на дальших зборах вибрали редакцію: мене в редактори, бо я можу дуже розбірно переписати, Ярослава — скарбником, щоб він збирав передплату й провадив скарбницю, а Майданюка рознощиком і друкарем. Це через те, що він один знав, як варити гектографа.
Але ж Майданюк оскандалився, і через нього перше число вийшло неповним і в ньому дуже мало малюнків. А сталося це тому, що, коли додрукували половину, то вже в бляшанці майже не зосталося гектографа, бо Майданюк поклав дуже мало желатину, а переборщив гліцерину. Отож гектограф вийшов занадто м’який і від вимивання гарячою водою, розпустився.
Тепер уже ми знаємо новий і далеко дешевший рецепт: варити не з желатину, а з клею-карюку та гліцерину. І вже сподіваємося випустити друге, "Різдвяне" число так, що не буде сором показати, кому завгодно!
Але, по правді кажучи, й перше вийшло дуже добре. Принаймні нам — редакції — воно незвичайно подобалось. Хвалили також і Скибенки, й Старушок. Ну, звичайно, деякі "критики", зоїли — так ті гудили. Але ж ніхто з них не схотів стати за друкаря замість Майданюка. Ну, та вже ми на другому числі свого докажемо!
Як буде добра передплата — а це можливо, бо дехто дав більш, як по 10 копійок за прочитання, і шість чисел ми вже продали у вічність по 50 коп.! — то ми, може, замовимо переписку на машинці. Буде так, як лекції!..
Сьогодні Яркові прийшла геніальна думка: поширити передплату по гімназійних земляцтвах, а я хочу відтіль же запросити нових співробітників. Ми чули, що там є добрячі поети й гарні малярі! Ну, годі. Треба готовити статті та малюнки на Різдвяне число...
— — —
На цих днях буде цікава вечірка в Українському Клубі й Кость Іванович обіцяв узяти мене та Ярка. Тільки доведеться понашивати чорні ґудзі на тужурки, бо учням там бути не можна.
Нас найбільше цікавить не сама вечірка, а те, що ми побачимо в клубі найзнаменитіших наших людей: і Лисенка, й Олену Пчілку, й Старицьку-Черняхівську, ту саму, що написала "Гетьмана Дорошенка". Можливо, що будуть і артисти та поети: Олесь, Чупринка, Вороний...
Просто не можемо діждатись неділі...
На концерті буде грати й Людмила Петрівна. Цікаво!..
— — —
От, так штука! Сьогодні мене покликав ректор семінарії в учительську й допитував: хто мені писав "сочиненіє", яке тиждень тому я подав? Це, власне, було не "сочиненіє", а випис з моїх записок на тему, як пройшло в кого літо. Я взагалі дуже легко пишу "сочиненія" й маю завжди добру одмітку. А цей раз не було часу, то я скорочено подав дещо з своєї подорожі по Ворсклі. Отже ректор сказав, що моє "сочиненіє" передасть на учительську раду, й навряд чи після цього мені можна буде зоставатися в семінарії. Це мені за те, що мої згадки занадто "українофільські" й там — каже він — глум та "блюзнірство" над церквою та властями. Це — випадок в Писаревщині, коли Самзнай гарчав у церкві на черниць! А особливо, згадка про те, що жаби навчились від черниць співати церковних пісень! Ну, начувайся, Максиме! Буде тобі халепа!..
Найбільше мені не подобалося, що він допитував мене про моїх рідних, про Шульца, а коли я сказав, що мій тато на засланні й мама з ним,— він дуже насупився. Здається, що влетить мені за все це й тут так, як почало було в Полтаві!
Страшенно тривожусь і боюся признатися Скибенкам... Ну, почекаємо трошки, чим це все скінчиться, а тим часом насамперед скажу В’ячеславу В’ячеславовичу: цей нічого не злякається!..
— — —
Зовсім кепсько! Мені запропоновано забрати свої папери з семінарії. Старушок говорить, що скрізь на Україні такі христопродавці та іроди! Ходив він до ректора, лаявся, але тільки того й добився, що мене виключають "по проханню" та поставлять 5 за поведінку.
Добра справа, нема чого казати!
Мусив я признатися у всьому Людмилі Петрівні та Костеві Івановичу. І,—дивна річ,— вони навіть на мене не розгнівалися. Що ж це було б у "дядюшки"! — й уявити собі не можна, дарма що це теж його "не касаєтся"! І через те, що Скибенки та Старушок так спокійно до цього поставилися — у мене й самого перейшов переляк. А приключись це у дяді, то я мабуть би повісився з одчаю!
Кость Іванович каже:
— Не тільки світа, що в вікні! Вигнали з семінарії — перейдеш до гімназії; в Києві гімназій багато! Якби,— каже,— я не хотів учитись або робив якісь паскудства,— ну, то було б інше діло; а це ж тільки дитяча необережність. А нічого ганебного я не сказав, коли говорив про Мазепу з повагою.
Звісно, мені шкода, що доведеться таки влізти до "паничів" в гімназію, але тепер я чогось цього не дуже боюся. Я звик уже до Києва й маю діло виключно з простими нашими людьми,— то "панів" наче й не помічаю. До того ж я чув, що й в гімназіях є чимало українців і дехто вже пристав до нашого товариства "Січ".
Найбільше мені шкода тільки того, що муситиму неначе трохи розлучитися з Ярком: вже не буду сидіти з своїм побратимом на одній парті, не будемо разом ходити з школи і в школу! Ну, та все одно,— ми зостанемось з ним друзями. Ще ж за весь час, як ми зазнайомились, ми ні разу не посварилися, хоча він раз і мав право на мене розгніватись, бо я — ненавмисне, правда,— розбив його бінокль, який подарувала йому мама. Але він мені вибачив, а я подарую йому за те одну шпагу!
— — —
Здається, все виходить на добре: в гімназію мене приймуть після Різдва. А я навіть виграв, бо сьогодні тільки 11 грудня, а я вже можу поїхати в Полтаву й пробути там аж до 7-го січня! Буде час відпочинуть, та й можна буде багато зробити для "Волосожару".
Мій любий побратим теж приїде до мене в гості на 4-й день Різдва.