Заклопотаний військовими справами й щасливий своєю перемогою він тільки в вечері згадав про тих, хто так рішуче спріяв тій перемозі: про козаків Цимбалюка й Галагана, і звелів як найпильніше розпитувати про них поляків і розшукувати поміж трупами й пораненими, що рясно засіяли своїм різноколіровим убранням увесь ліс по-над Крутим Байраком.
ХІV
Лишившись з примусу в Млієві, Пріся й на хвилину не мала сили заспокоїтися. Вона не, нарікала на чоловіка й батька за те, що покинули її, бо знала, що вони пішли здобувати волю рідній каїні; вона розуміла, що й батько й чоловік її повинні були йти до війська Хмельницького, бо до нього йшли всі — і не тільки козаки, а навіть міщани й посполиті люди, але вона чула, як чоловік і батько, ідучи до Млієва, змовлялися помститись на поляках і за матір, і за неї, Прісю, й за всю Україну, й тепер, хвилюючись, не мала си сидіти спокійно під той час, коли ті, для кого тільки й годиться їй тепер жити, пішли, щоб пролити за рідний край свою кров.
Переночувавши в тітки, Пріся пішла ранком на гору за село і побачивши звідтіля, що повз Мліїв прямує на Корсунь багато козацького війська, намислила йти слідом за ним. З такою думкою вона повернулася до тітки й почала з нею прощатися.
— Куди, доню? — здивувалася та. — Адже твій батько лишив тебе, щоб жити в Мене, поки вони з твоїм чоловіком повернуться!
Пріся припала тітці до плеча й заплакала. — Не можу, тітонько, я сидіти тут, коли чоловік мій і батько намислили вчинити щось дуже для себе небезпечне. Нема чого мені у вас робити піду я з військом слідом.
— Куди ж, серце, ти підеш, коли вони, може, пожецуть ляхів аж на Волинь! — Ні, я знаю, що ляхи стоять тепер за Корсунем. Певно, там і буде бій сьогодні або завтра.
Бровариха була чесна й правдива вдова. Вона пригадала, як колись її чоловік пішов у похід тай не вернувся, які вона мучилася, що не відала, де лежить його тіло. Поплакавши разом з Прісею, вона поблагословила її на дорогу й дала торбу з харчами.
Почепивши торбу на плечі та низенько вклонившись тітці, Пріся пішла на гору і вийшла на Корсунський шлях. Там ішло військо полк за полком, витягшись довгою смугою по степу. Повз Прісю проїхали на добрих конях лицарі-запорожці в кармазинових жупанах, за ними повезли гармати, прироблені до колес возів, а за гарматами пішли повстанці: лівобережні, здебільшого, в сивих шапках, і правобережні в чорних та рудих. Зброя у повстанців була різноманітна: в кого мушкет, у кого спис, а в кого просто коса, тільки прив'язана до кісея не так, як звичайно в'яжуть на косовицю, а так, що нею можна колоти ворога, мов списом.
Далі знову наблизилося комонне, гарно вбране в сині чумарки військо, й Пріся ще здалеку пізнала, що то були реєстрові козаки. Вони вийшли з Черкас піші, але тепер були всі комонні, бо чимало захопили польських коней під Жовтими Водами та й після того назбирали по селах.
Придивляючись до реєстрових, Пріся пізнала між ними свого брата Василя.
— Василечку! Василю! — гукала Пріся й махала братові рукою.
Почувши голос сестри, козак виїхав з строю на бік і наблизився до Прісі, але, не пізнавши, спинився й здивовано почав до неї придивлятись.
— Та я ж Пріся — сестра твоя! — з одчаем скрикнула молодиця, зрозумівши, чому не пізнає її брат: саме минав шостий день з того, як вона понівечила собі обличчя, й хоч рани тепер уже не так горіли їй, як зразу, за те поверх них чорніли струпи, й обличчя молодиці здавалося розмальованим вугіллям.
— Сестро, голубко! — скрикнув Василь і, зскочивши з коня, обняв сестру. — Хоч і чув я від батька про твоє нещастя, а всетаки такого не сподівався!
— Чи не знаєш, братику, в якому війську Микита й батько!
— Ой, голубонько! Мабуть, уже тобі не побачити ні батька нашого, ні чоловіка свого!.. Вони пішли на таке діло, що вже, певно, живі не повернуться!
— Але де-ж саме вони? Ти скажи мені...
— Не шукай їх, сестро, по війську: вони тепер обоє в польському таборі. От що. А чого вони туди пішли, про те не можу тобі повідати, бо то є таємна військова справа самого гетьмана.
З тим Василь поцілував сестру, скочив на коня й почав доганяти свою сотню.
Лишившися біля шляху самітня, Пріся почала обмірковувати, що їй тепер робити й чим стати чоловікові в пригоді. Ще годин зо дві повз неї йшло військо й обоз, а вона все сиділа край дороги. Нарешті вона рішила, що піде за військом, бо мала надію, що, як почнеться бойовище, то Микита знову повернеться до козацького війська.
Взявши свою торбу на плечі, Пріся пішла слідом за військом до Корсуня. На шляху її догнали скільканадцять татарів і почали до неї чеплятись, а проте, як тільки вона повернулася до них обличчям, татари з сміхом побігли від неї. Хоч молодиця й рада була тому, що татари відчепилися від неї, проте їй і тяжко було почувати, що така вже вона бридка на виду, що навіть поганці з огидою від неї одскочили.
Пропустивши й татарів уперед себе, Пріся пішла далі й скоро побачила з гори Рось, за Россю руїни Корсуня, далі козацьке військо, а ще далі шанці польського війська. Подекуди по-над шанцями по повітрю стелився дим від пострілів з мушкетів і від вибухів товстоголосих гармат.
Поки Пріся дійшла до Росі, сонце почало вже схилятися на захід, і козацьке військо відступало від польських шанців назад. Молодиці треба було десь перебути ніч, і вона пішла в Корсунь до свого садочку. Там було тихо й спокійно. Корсунь тепер не приваблював до себе ні козацького, ні польського війська, бо в ньому неможливо було знайти ні харчів, ні захисту.
— Втомлена довгою ходою, Пріся сіла під черешнею біля могилки матері, й полинула своїми думками в недавні щасливі часи.
Як недавно було те щастя, і що тепер від нього лишилося? Як ще недавно вона була красунею, а яка стала тепер? Мала захистну хату й повні скрині добра, тепер же має тільки торбу, мов старець; мала матір, батька й любого чоловіка, тепер стала самотньою.
Все минуло й зникло, мов би вихор його по полю розвіяв. І на чому воно спиниться, те лихо?... Серце молодої жінки защеміло... Чи живий ще Микита, чи може... Пріся не знала, по що пішов Микита у ворожий стан, у саму пащу звіря — й мучилася догадками, уявляючи собі чоловіка на катуванні. На дворі почало сутеніти, й молодиці стало моторошно: вона була цілком беззахистна серед руїн, хижого звіря й розпечених війною людей. Тут, наче навмисне, поміж кущами щось зашаруділо й Пріся здрігнулася, наміряючись тікати... Проте її жах зразу перейшов на радість, бо з-за куща до неї кинувся їх кудлатий собака, Боско. Бідна тварина вже два дні нічого не їла, але не відходила від руїн оселі свого хазяїна й тепер, почувши Прісю здалеку, кинулася до неї, лижучи їй руки й обличчя.
Тепер Прісі стало легше на серці, й вона не почувала себе такою одинокою. Милуючи собаку рукою, Пріся вломила й дала Боскові добрий окраєць паляницї, й голодний пес, поглядаючи на хазяйку з подякою, почав хутко їсти хліб.
Тим часом ніч спустилася на землю й заховала молодицю від людського ока. Пріся перехрестилася, поклала торбу під толову й, зтомлена, заснула.
Прокинулася вона світом від співу соловейка, й той спів засмутив душу молодиці.
— Мені тепер не буде свого кубелечка, не почую я співу подружжя й не діждусь своїх діточок, бо чоловік мій, якщо й вернеться живий, то не любитиме мене, бридку!
Через такі думки Пріся зустріла день сльозами. Проте згодом, поплакавши та помолившись Богу, вона трохи заспокоїлася й пішла до Росі вмитись, хоч, умиваючись і не дивилась у воду, щоб не побачити свого каліцтва. Місце, де вона вмивалася, було те саме, що на ньому вона вперше побачила Микиту.
— Як любо було тут у ті часи — подумала Пріся. — Як весело й гучно цокотали й співали дівчата, й яка сумна тиша тепер!
У цей час на горі за Россю почулися рясні постріли з мушкетів. Пріся зрозуміла, що починається бій, і пішла від Росі через леваду та руїни своєї оселі на вулицю, а далі, повернувши в той бік, звідкіля вчувалися постріли, скоро вийшла на степ. Боско йшов поруч неї й це надавало жінці бадьорости.
Глянувши з гори в бік Стебліва, Пріся побачила над Россю обоз козацького війська, від котрого що разу бігали вершники нагору в ліс, а від лісу до обозу козаки носили на ношах поранених. Через якийсь час вона дійшла до шанців. Там у безладді покидана була всяка зброя й військове знаряддя, але ні вбитих, ні поранених не було. Зрозумівши, що біля шанців бойовища не було, Пріся пішла далі.
Тут Боско, оббігавши понавколо, почув, що вчора по цьому степу ходили його хазяїни й махаючи хвостом та нюхачи землю, добіг уперед; що далі, він біг усе швидче, покинувши Прісю далеко позаду, а через скілька хвилин вона почула його жалісне виття.
Те виття болісно відбилося в серці молодиці, бо віщувало не добре. Не тямлючи себе, Пріся побігла до собаки й ще здалеку побачила, що та виє над тілом людини. Прісі забило дух і похололо в серці.
— Або батько, або Микита! — подумала вона й хитаючись з хвилювання, мов п'яна, бігла до тіла.
Труп, що біля нього вив Боско, був без голови, проте Пріся зразу пізнала батькову постать і одежу. Біля плеч трупу була велика пляма крови. З жахом в очах Пріся впала навколішки й припала до батькової руки, але крижаний холод мерця примусив її відкинутись назад, і вона з плачем сіла осторонь батькового тіла, що було покинуте тут серед зеленого поля на поталу звірю й птиці.
Пріся сиділа довго, міркуючи, як би поховати батька, далі ж враз схопилася.
— А другий же як? А може той лежить десь поранений і стікає кров'ю?
Не тямлючи себе, вона побігла до лісу, звідкіля вчувалися постріли. Побіг за нею, хоч і не зразу, й Боско.
Біля лісу Пріся побачила чимало козаків, що вишукували поранених і односили їх у той бік, де стояв козацький обоз. Трупу біля лісу було рясно. Здебільшого то були поляки в панцирях, що, лежучи серед зеленого поля, поблискували на сонці; траплялися тут і червоні жупани запорожців і білі сорочки селян.
Поміж убитими поляками чимало було й поранених, і вони в тяжких муках дожидали своєї останньої хвилини, бо козаки збірали по полю тільки своїх, поляки ж лишалися безпорадні.
Розшукуючи по-між трупом Микиту, Пріся почула ледве чутний стогін.
То молодий русявий польський хорунжий, поранений у шию, звертався до неї з благанням.
Пріся нахилилася до скаліченого й пізнала Бляся, того самого, що живосилом узяв її з хати до замку.