Всюди сіро, каламутно. Так можна й заблудитися серед поля. Але мужній дух не зраджував Григорія. Адже не раз він натрапляв на буяння людських пристрастей, але ніколи не впадав у зневіру. Завжди лишався самим собою.
Довго не міг добратися до хутора. Почував уже втому, важніла голова. Починала маритись сотниківна в дивному білому вбранні. Наче простягала до нього руки, щоб пригорнути в обійми. Ні, то не обійми, а плетені невидимою рукою сіті. Не раз він обривав тс плетиво, що обгортало його, наче куширем на тихому плесі. Завжди перемагала мужність, бо твердо завчив істину волелюб-ства і завжди міг сказати: "Мир ловив мене, але не піймав"...
Ставало моторошно. Раптом перед ним заколихалася сіра пляма. Може, голодний вовк вибіг з лісу пошукати здобичі? А може, привид бродить серед хуртовини? Сіра пляма наблизилась, відчув удари лапами в груди, а в лице— теплий подих. Пізнав знайомого пса, який заскавучав, висловлюючи собачою мовою бажання допомогти за-блудлій людині. Слідом за псом з'явився й Вася. Він тримав у руці Григорієву шапку й ревно плакав. Пес то біг уперед, вказуючи шлях, то повертався до Григорія, лизав йому руки, ніби хотів зігріти їх.
Вже обзивалися треті півні, коли прибилися до хутора. Але Григорій Савич не пішов у будинок господаря, а попростував до своїх хутірських приятелів. За ним слідом пішов Вася і похилитав дворовий пес.
ХИМЕРНО ПЛЕТЕНІ СІТІ
Дочекавшись до весни, Григорій Савич залишив Ковраї. У Переяславі зустрівся він з своїми колишніми слухачами в колегіумі, які жадібно слухали ного розповіді. Радо привітав свого друга старий сотник і запросив оселитися в його домі, відвівши чепурну кімнату, уквітчану вишиваними приймачкою рушниками. Свіжою калиною та чорнобривцями пашіли ті вишивки, викликаючи химерні почуття. А скатерка, помережана візерунками дубового листя, здавалося, обзивалась гомоном зеленого гаю.
Сходилися до сотника друзі послухати про походи та мандрівні пригоди Сковороди. Уважно сприймала ті розповіді приймачка-сотииківна. Не раз Григорій відчував на собі погляд її задумливих добрих очей. Щось голубливе пізнавав у її смуткові. Ставало від того тепліше й затишніше в домі. Наверталась у Сковороди тривожна думка— чи не переподарувати сердечній дівчині дукатик, що його на щастя заповіла мати? Але вагався, не міг зробити такого кроку без глибокої перевірки самого себе. Найкраще можна вчинити це в далеких мандрах...
Трапилась така нагода. Обізвався колишній спудей-академіст, з яким разом навчалися в Києві. То був голос з прославленої Троїце-Сергіевої лаври під Москвою. Подав його давній друг Кирило Ляшевецький, що став одним з наставників Лаври та префектом і ректором Сергієвого колегіуму. Викладачами він набрав вихованців Київської Академії. Завів навіть внутрішній розпорядок на зразок шкільних правил Заборовського.
З Переяслава відбував на посаду в Троїце-Сергієву лавру спритний та схильний до пригод Каліграф. У той час він перебував під великим впливом філософії Лейб-ніпа, напам'ять зачитував цілі уривки з його "Монадології" — про самосуші духовні субстанції "монади" та про безперервний зв'язок матерії й руху, про взаємини всіх живих істот з неорганічною природою. Сковороду приваблювали раціональні зерна цих розмов. Тому він охоче погодився разом з Каліграфом подорожувати до Москви, а звідти — до Троїце-Сергієвої лаври.
Подорожуючи, пригадували навчання в Києві, Щекавицю й Аскольдову могилу, веселі бурсацькі прогулянки по Житньому базарі. Завзятим був у цих прогулянках Кирило Ляшевецький. що належав у хорі до кращих співаків. Не хотілось вірити, що розважливий, схильний до гумору Кирило потрапив тепер до знатних "отців" Лаври, прибравши до рук пасторський жезл.
Приваблювала Григорія Савича не тільки зустріч з Кирилом, а й можливість ще раз побувати в стінах історією прославленої обителі. Багато вражень принесла ця подорож. Говіркий Каліграф не давав занудьгувати в дорозі.
Послалися на північ верстові шляхи від станції до станції, на яких фурмани перепрягали коней. Не поспішали. Зупинялися в містах, заходили на торжища. Часом у церкві зустрічали служителем якогось прибулого київського академіста. Вразив мандрівників стародавній козацький Глухів. Тепер він став резиденцією гетьмана Кирила Розумовського. Імператриця Єлизавета дотримала свого слова, даного під час подорожі на Україну, і повернула скасовані Петром Першим права гетьманства. 1750 року було наставлено гетьманом Кирила Розумовського. Але від його гетьманування не видно було в Глухові ніяких змін. Хіба що розпочалося будівництво нового палацу в Батурині на місці зруйнованої колишньої резиденції гетьманів. На будівництві працювали пригнані з Росії кріпаки та українські селяни, до яких гетьман теж застосовував кріпацькі порядки.
Розумовський по-графському обставив себе служниками. Колишній дух демократизму в Глухові вивітрювався з кожним днем. Жодного універсалу не підписував гетьман без погодження з імператрицею. Рідко звучала тепер при гетьманському дворі і козацька пісня...
Не козацьких пісень співали й на будівництві, а сумних, породжених невільною працею:
Гей, колись була розкіш — воля, а теперенька — недоленька, а теперенька — недоленька, Та болить серце п головонька.
Нова пісня — і в серці Григорія нова струна смутком озвалася. Здавалось отруйливою гнилицею це будівництво палацу невільницькими руками. Довго ще під час подорожі вчувалась та пісня і лягала тугою на задумливому лиці мандрівника.
Минуло десять літ відтоді, як цими шляхами повертався Григорій Савич з столиці на Україну. Тепер придорожні села здавалися ще похмурішими, люди ще понурішими. Видно, з кожним роком давалася взнаки кріпацька праця.
Від самої Москви до Троїце-Сергієвої лаври розкинулись монастирські володіння, де працювали закріпа-чені, що їх нараховувалось понад сто тисяч чоловічої статі. Вони обробляли понад двісті тисяч орної землі, доглядали ліси та сіножаті, працювали в пасіках, дерево-розробках та монастирських підприємствах. Біля трьох тисяч сіл були підлеглими своєму феодалу — Лаврі.
Догадався Григорій, для чого закликали сюди красномовних проповідників, бо монастирські ченці не стільки були "божими слугами", як наглядачами та збирачами чиншу з підлеглих. Великі багатства скупчувались в руках наставників Лаври. Це все вражало Григорія Савича.
При зустрічі з колишнім приятелем Кирилом він стримано слухав оповіді про численність прочан, яким щоденно відправляли тут церковні служби, обіцяючи, замість земного, царство небесне.
Знаючи світлий розум, високу освіту й мистецький хист Сковороди, Кирило всілякими засобами намагався обплутати його химерно плетеними сітями, залучити до своєї братії. То він поселяв гостя в багатій келії, то давав йому змогу жити самотньо, то запрошував послухати капелу.
Найбільший інтерес Григорія Савича викликали живописні оздоби церков та соборів Лаври. В численних спорудах, в архітектурному мистецтві читав сторінки історії. Сюди тікали люди від татарської навали, озброювались на подвиги. Але всюди сягала ненависна орда — на початку XV століття татарський емір Едигей захопив монастир, піддавши його вогню й руїнам. А через два століття монастир витримував шістнадцятимісяч-ну облогу польських інтервентів під командуванням зухвалого Сапєги. Не раз підіймалася з руїн Лавра і творча рука квітчала її новими оздобами.
Подовгу розглядав Григорії Савич живопис Рубльо-ва, який своїм пензлем залишив безсмертні творіння на стінах, коли монастир відбудовувався після татарського нападу. Ось його знаменита "Трійця" — гармонія кольорів, ліній, майстерність композиції. Три постаті круг столу, на якому стоїть чаша. Похилі голови, вбрання — зелені, блакитні, жовто-золотаві — гармонійно відповідають скромному, задумливому виглядові "Трійці". Живописець наче поєднав духовну і земну красу, яку з усією гостротою сприймав Григорій Савич, будучи сам прихильником такого поєднання та знаходячи в цьому живе підтвердження своїх естетичних поглядів.
Живописні твори учнів Рубльова — майстрів пензля Діонісія та Ушакова — викликали нові роздуми. Зачаровано розглядав стінні розписи, іконостаси. Від гостя не відступав Кирило, намагаючись полонити вразливе ного серпе і завербувати до Лаври. Він запрошував Григорія Савича в колегіум. Тут була добре впорядкована бібліотека, в якій знаходив Сковорода багато цікавого. Виникала думка — чи не залишитись справді тут навча-телем, продовжити розпочаті в Переяславі виклади піїтики? Але для цього Ляшевецький ставив одну вимогу — постригтися в ченці й прибрати чернече ім'я.
Після цієї розмови Ляшевецький повів Григорія оглянути величну ікону засновника монастиря Сергія Радо-незького. Майстерною рукою була виконана ця ікона. Багато хисту віддав живописець, щоб відтворити аскетичний образ. Ляшевецький пояснював, що святий благословляє своїми перстами на подвиги проти татарської та польсько-шляхетської навали.
Його твердження були переконливими, але Григорій відчував і якусь недомовленість. Мабуть, не на ратні подвиги тепер благословляє святий засновник монастиря, а на кріпацьку працю. Не раз так бувало в історії людства, що визвольні змагання проповідників з часом набували протилежного значення. Пильно приглядався допитливий мандрівник до намальованого Сергія Радоиезько-го, що підніс руку для благословення. Перед його образом падають ниць сотні прочан, що зазнали тяжкої кріпацької праці.
Від допитливого розуму Сковороди не приховати пороки, прикриті оболонкою святості та чудовими витворами мистецтва. Часто залишався він для роздумів самотньо, днями блукав у пущі. Прибився до хижі в лісі біля пасіки. Сюди сходились закріпачені селяни, слухали старого пасічника. Багато він розповідав, про що чув та бачив у своєму житті. А коли згадував про Степана Разіна, то виринала тиха пісня про роздолля його ватаги. У тій пісні пізнавав Григорій душу людей, зодягнених у дрантя і грубезні сіряки, та й сам приєднував свій голос до пісні.
Поблукавши кілька днів у пущі, Григорій повернувся до Ляшевепького, повідомив про своє прозріння. Думаючи, що Сковорода нарешті прийняв рішення залишитись у монастирі, Ляшевецький улаштував багату їством та напоями трапезу, на яку були запрошені "отці" Лаври.