Шкода обозу, але нічого не вдієш. Значить, денікінці,— і він зітхнув чомусь глибоко й сумовито.
— А я гадаю, червоні,— сказав ватажок безіменного загону, чорний, як жук. І прізвище мав він Жук.— Де тут узятися денікінцям?
— "Черные гусары"? їх можна ще наздогнати!
З'ясувалося все тільки вранці. Повернулося троє обозних, і в кожного вже посвідка на руках "Марківський полк. 2-й ескадрон. 1 вересня 1919 року. (Такий-то) відпускається додому з армії по демобілізації". А па словах наказ офіцера: "Більше не повертатися до своїх".
— Цілий ескадрон. Вони п самі не сподівалися здибатися з нами.
— Можна живцем забрати. Он у тому селі!
— Де? — поспішно запитав Жук.
Отаман Лизогуб мовчав. На ватажка загону він позирав скоса і недружелюбно. Його хлопці, як потривожений мурашник, уже сунули до них, наводячи страх диким виглядом навіть на розхристаних козаків. В цей час на шляху з'явився попереду сурмач з білим прапором. За ним, на білому коні, в супроводі двох, офіцер у чорному френчі з "адамовою головою" 105 на рукаві. Вони зупинилися на горі. Назустріч їм виїхали з лагідною усмішкою отаман Лизогуб і всі командири полків. Позаду їхав на пузатій кобилі ватажок повстанців з волосатими грудьми, що виглядали з розхристаної пазухи.
Капітан іронічно кривив губи.
— Наші вимоги короткі,— проказав він,— складіть зброю!
— А це бачив? — перебив його Жук, тикаючи рукою за передню луку.
Капітан ображено здвигнув плечима і розгорнув аркуш паперу:
— Вам відомий наказ генерала Денікіиа по Південній армії? Ні?
Отаман Лизогуб запитав:
— Припустимо, ми склали зброю, а далі? Не забувайте, тисячі наклали головами!
— А решта вступає до нашої армії. Хто не бажає — може розходитись по домівках.
— А Україна? — вигукнув сотник Тиша, який штовхався позаду командування.
— Україна? Про таку не чули. А Малоросія лишається собі на місці! — глузливо відказав капітан.
— Себто ніякої України?
;— А хіба ви бачили її до революції? Була матушка Росія.
— Единая неделимая! — проказав хтось визивно.
— Виявляється, і ви грамотні! — глузував капітан. Отаман Лизогуб скривився:
— Пане капітан, у вас завжди не вистачало клепок у голові чи тільки зараз?
Капітан почервонів і вже голосно викрикнув:
— Ще раз наказую — скласти зброюї
— А то що?—задерикувато гукнув ватажок на пузатій кобилі.
— Побачиш, мордо!
Тепер озлився ватажок "партизанів":
— Пустіть мене. Ось я з ним побалакаю. Хлопці! Його притримали за рукав розхристаної сорочки. Отаман
Лизогуб нахмурився,
— Чекайте, Жуче. Пане капітан, вам дається п'ять хвилин. А далі...— Він, не закінчивши, повернув коня й поскакав назад.
Парламентарі блиснули злими очима на Жука, крутнулися на конях і зникли в збитому копитами поросі. Волохатий Жук аж угнався за ними, як за звіриною, і ще й заревів:
— Лови їх!
Сотника Тиші це не стосувалось, але він перший вибіг наперед. Підбігли й "хлопці".
— Скидай чоботи! Собачою ристю!—загорлав Жук.-* Арря їх!
Сотня босих п'яток заблимала на стерні і хутко зникла за горбом.
Десь опівдні над селом з'явився аероплан.
— Більшовицький! — закричали козаки.
— Краще придивився — з царськими знаками! Під крилами були кола на три кольори.
Пілот чогось шукав, бо вже знизився так, що видно було чоловіка, який визирав із кабіни. На майдані біля церкви стояли селянські підводи з снарядами. По вуличках тинялися козаки. Зверху вони здавалися як стовпчики, але тінь на землі окреслювала людину. Пілот висунув руку, і з-під літака випала довга трубка. Вітром її задуло на городи.
В цей час до штабу прискакав гонець від безіменного за-' гону. Жук на видраному з бухгалтерської книги аркушику писав: "Півдня ганяю барбосів по кругу. Верстов двадцять зробив, а зараз жену до Дніпра. Тільки це, мабуть, червоні наділи погони: щось дуже прудкі. Ми вже поскидали й сорочки".
Спогади Лизогуба перервав брязкіт тарілок за дверима: господиня, певне, лаштувала обід. Пообідає і спокійно подрімає собі годинку, а він мусить думати про "чорну раду", яку готуються зараз вчинити козаки. Глянув на сотника Тишу. Що від нього лишилось? А був же повний снаги... Лизогуб знову пірнув у спогади.
Незабаром принесли трубку, яку викинув аероплан. У вимпелі був наказ: "Капітану Строганову. Київ уже в наших руках. Генерал Бредов 106 наказує вашому загонові теж поспішати на Київ".
Командир першого полку з стрілчатими вусами заскреготав зубами:
— Луснув, значить, Київ?
— Мабуть, нічого й не вивезли,— в роздумі сказав отаман дивізії.
— Такі вивезуть. Вони, кажуть, парад надумали робити, коли вже ворог був на мосту. Солдатиками бавились!— І він соковито вилаявся.
Бородатий командир другого полку, який ходив завжди з карабіном поперек широких грудей, блимнув на всіх білками з-під навислих брів:
— Бо, мабуть, так їм і хотілось. Тільки б не червоні. А ми за них головами накладаємо. Жука б на них напустити. Щоб знали, як бавитись у гетьманців. Всяка бездарність, а туди ж.
— Це ти про кого? Може, про отамана Петлюру?
— А хоч би й про нього. Крутиться, як те гайно в ополонці, і сам не знає, що він таке!
— А йому й не треба знати,— вставив отаман Лизогубг
— Правда ваша. Скачи, враже, як пан скаже. Що хочте майте, тільки мене не проганяйте! І менджує бідною Україною, як циган кіньми.
— В тобі, мабуть, сто чортів сидить,— сказав командир першого полку.
— Я б і одному був радий, так, каже, чорт тобою зайнятий.
Тим часом повернувся загін Жука. На плечах ватажка уже красувався капітанів френч. Під ним басував білий жеребець, а на пузатій кобилі їхав уже чубатий гевал, теж не в своїй шапці, а в кавалерійському кашкеті. Тільки сотник Тиша залишився в своєму вбранні, навіть був босий.
— Червоні! — недбайливо сказав Жук, од якого на верству тхнуло потом і самогоном.
— А ти що, взяв бранців? — запитав бородатий командир полку.
— Не вхопив. На дно пішли всі, як камінці.
Йому показали наказ генерала Бредова. Жук крякнув:
— Я так і думав, тільки воображеніє було інше.
Тої ж ночі хлопці Жука пограбували в селі кооператив. Козаки, які робили те саме, тільки під виглядом купівлі в набір, зчинили бучу: "Хай відіб'є у Бредова Київ і тоді грабує, скільки влізе!" На це вже образився Жук, не погодився з програмою Петлюри, оголосив себе "самостійником без програми" і повернув із своєю ватагою на Фастів.
Могилів лежить, мов жменя варених груш на дні череп'яної миски, в ярку біля самої річки. Це котить свої води до Чорного моря Дністер.
З протилежного берега дивиться сюди підсліпуватими вікнами містечко Атакі.
Проходячи головною вулицею до майдану, отаман Ли-зогуб в одному завулку, що збігав до води, побачив зсудомлену постать. Вона за чимсь стежила на другому березі. Підійшов ближче. Сотник Тиша!
— Що ви тут робите?
Тиша'здригнувся і вставився на отамана очима, повними невимовної туги:
— Дивлюсь, пане отаман! Он гляньте на той берег. Баба висипала за хату сміття. З підрешітки!
— Ну то й що?
— Гляньте ж, як спокійно. Мабуть, замела собі хату, винесла сміття за причілок і спокійно висипала на сніг. Вона не боїться за свою голову, за завтрашній день.
Отаман Лизогуб закусив кінчик вуса і зиркнув, але не через річку, а праворуч. Там, мов кит-риба з перебитим хребтом, лежав у воді ребристий міст, а вкінці з румунського боку рухалась якась постать,— певно, вартовий.
— Так вас зацікавило сміття? Тиша глибоко зітхнув:
— Пане отаман, скажіть... А, та що там казати.
— В чім справа?
— Ви будете сміятись. Але, по щирості, вам не хочеться завити вовком так, щоб у це завивання вилити весь розпач обдурених нами людей? Вони ж голі, босі і живляться тільки нашими обіцянками. І таких більше. А ми їм брешемо, аби тільки утримати біля себе. Це ж правда. А там баба висипала собі сміття, спокійно пішла до сусідки. Разом вони, мабуть, будуть дивуватись, чого не поділять їхні сусіди по цей бік Дністра.
— З такими думками, пане сотник, вам треба було йти в монастир, а не в армію.
— Нас, не питаючи, продають гамузом,— говорив далі Тиша,— всім, хто бажає, навіть цим... циганам.
— Ці "цигани" дають нам снаряди.
— Які їм стали не потрібні або попсуті. Половина їх не вибухає... Дивіться, дивіться, їхній офіцер!
— Ну й що з того?
— Ситий, обутий... Нас румуни не пропустять на той бік?
— До них ніхто й не збирається. А ви, пане сотник, як бачу, шкодуєте, що зірвано міст.
Сотник Тиша спалахнув, але враз і згас. Він втратив уже волю, став ганчіркою в руках цього пана отамана. Спочатку хоч гризся з цього, а далі збайдужів.
— Пане отаман, туга з нашого безталання ще. не є дезертирство! — відказав, ніби просячи.
— Як хто на це дивиться. Зайдіть до мене, побалакаємо. Повернув і твердо покрокував далі.
Однак Тиша вже знав, що і хода, і спокійна міна на обличчі — все це прибране, а про себе він теж гризеться якоюсь невідступною думою, тільки їхні думи далеко не подібні. От і зараз, з'явившись на виклик, Тиша помітив на його обличчі розгубленість, аж здивувався, але вже за хвилину перед ним стояв отаман, мов закутий у панцир.
— Скільки з вашого дивізіону втекло тоді в Чорному Острові?
— Козаків багато, а ще більше старшин. Ці до Польщі. Навіть державний інспектор.
Отаман надкусив кінець сигарети й виплюнув під ноги:
— А це говорить, що нам треба якнайскоріше пробитися на Полісся,
— Щоб ближче було тікати до Польщі? Отаман нахмурив брови, але тону не міняв:
— Зануримося в глухі кутки, а повесні — як сніг на голову... Червоним буде не до нас, а може, їх до того й зовсім порішать денікінці.
— А ми своїх і без денікінців потопимо в болотах.
— Чому? На Шепетівці поляки будуть і надалі тримати нейтралітет.
— Доки не перебіжить і решта наших командирів. Пробачте мені, пане отаман,— посміхнувся несміливо Тиша.— Ми вже порозумнішали. Все це така ж утопія, як і визнання Європою нашої самостійності, як сліпуче проміння, що ним заохочували немудрих. Така ж утопія, як і переговори з де-пікіицями, що й на поріг нас не пустили, як і сотні ще інших вигадок, що заставляли тисячі довірливих, нелукавих селюків накладати головами і від поляків, і від білих, і від червоних. А для чого? Щоб кінець кінцем опинитися десь у болотах і поволі вигибати від тифу? Ні, пане отаман, наша пісенька вже доспівана!
Отаман Лизогуб наморщив чоло, заклав руку за борт френча:
— З чийого ви голосу співаєте, пане сотник? Щось мені й Тур таке торочив.
Це був командир другого полку.