А польський шляхтич Чаплінський, маючи за собою такого —протектора, як староста Конєцпольський, може зайти високо... А до цього він католик. Не треба зміняти віри та на цих патлатих попів дивитися. Коли б тільки Чаплінський не здурив... Та на це Бог дав розумець і вроджений сприт.
Горпина була непримиренна. Скільки разів Богдан приїхав до Суботова, мусив вислухати від неї докорів.
— Богданку, дитино моя, отямся,— що ти робиш! Пам'ятай про своїх діток нещасних. Ця ман-тійка тебе опутала, запамозочила твій розум. Згадаєш колись моє слово, що вона стане причиною великого лиха, що впаде на нас всіх. Зрадить вона тебе колись, зрадить. Скажи, чого їй все так в Чигирин спішно? Бо там найшла своїх земляків. Вони разом із нею насміхаються з тебе, поки тебе не пошиють в дурні. Добре то говорив твій друг Сомко: рівняйся кінь з конем, а віл з волом. Не для тебе вона пара...
— Чому ви, няню, такі лихі на неї? Чи вона вас коли чим зневажила, зробила що злого?
— Нічого злого вона мені не зробила; вона біля мене, мов кіточка ласиться, боки обтирає, та я їй не вірю і ніколи не повірю, бо моя душа в ній чорта чує.
1, наче лякаючись дальшої розмови, стара відходила, хитаючи сивою головою.
Богдан не знав, що діяти. З одної сторони наче б хто нашіптував слова остороги старої няні, з другої сторони влюблене серце старшої людини домагалося не зважати на ніякі остороги і йти раз обраною дорогою.
Врешті подумав: одружуся, та й всі сплетні устануть; і люди перестануть у несвоє встрявати, й Горпина перестане воркотіти, як уже буде по всьому.
Умовився з місцевим попом. Одного дня пішли обидвоє до церкви і, поминаючи всі звичаї, повінчалися.
Ганна допняла свого: стала багатою сотничихою у багатому хуторі Хмельницького, жінкою оп'янілого любов'ю Богдана...
XXII
А тим часом підстароста Чаплінський не засипляв справи. Віддавна гострив зуби на Суботів, а тепер прибула нова спокуса: оця русява, струнка Ганя не сходила йому з думки. Влюбився в неї до безтями...
День і ніч передумував над способами, як би то одне й друге здобути — розуміється, найлегше. Першого не здобуде проти волі старости, бо наражуватися на його гнів небезпечно. Став годити старості, мов болячці, у всіх його забаганках, навіть сам піддавав йому дещо, щоб його собі з'єднати. Терпеливо вичікував пригожої хвилини... Врешті одного дня, коли розпещене панятко було дуже вдоволене його прислугою, промовив:
— Вже стільки літ служу вірно, мов цей пес, вашій милості і, правду кажучи, нічого не дослужився...
— Чого ж ти, Чаплісю, хотів би дослужитися, може мав би охоту стати старостою на моє місце?
— Ваша милосте, глузуєте з вірного слуги. Я не в тім сенсі говорю про заслуженину. Мені сама ласка вашої милості є найбільшою нагородою. Завдяки їй маю все, чого мені тільки треба. Мені тільки болить ця нерівномірність у розділюванні ласк: одному багато, а другому менше в порівнянні до його заслуг.
— Не розумію тебе, чого хочеш?
— Річ проста і я вірю, що як зверну увагу вашої милості на це, то певно буде інакше.
— Ще не розумію...
— Маю на думці сотника нашого полку, Хмельницького. Невірний він, зрадливий, вовком дише, а лисом все розуміє, є ворогом всього, що польське й шляхотське...
— Які маєш на це докази?
— Хіба ж отець вашої милості, блаженної пам'яті гетьман, не казав його в'язнити на зухвальство проти такого достойника Речі Посполитої? Відразу показав роги, який він приятель. Але це йому не перепиняє багатіти на Суботові, а я — худопахолок...
— Вибий собі з голови цей Суботів. Я не можу ламати волі мойого блаженної пам'яті родича й відбирати в Хмельницького те, що було дане його батькові.
— Може, його батько собі на це заслужив, але наш сотник — зовсім ні... Він не тільки собі не заслужив, але навіть не має до Суботова ніякого права.
Староста глянув на нього.
— Бо ніде в актах гродських право надання Суботова не записане. Суботів все ще належить до староства чигиринського. Покійний сотник Михайло Хмельницький обманув його милость покійного гетьмана, бо він не був шляхтичем і йому по польському праву не прислугувало надання. Кому надається, цей має право приймати осадчих, підданих, а це тільки шляхтичеві можна. Сотник таким не є. Надто наш пан сотник з татарами спілку заводить. Покійний гетьман не раз жалував, що не казав цьому панові голови з пліч зняти.
— Докажи мені, що він з ордою заводиться, а я зроблю з ним короткий процес. А щодо Суботова, то я вже раз сказав, що слово мойого родича ламати не буду...
— Зробім, ваша милосте, таке: я без відома вашої милості по нашому звичаю заїду на Суботів, а він хай собі потім відбирає судом...
— Хмельницький вложив же ж багато в Суботів, побудував будинки, млини, повисушував болота...
— Він вже це все давно відбив собі з баришем і кривди йому не буде.
Чаплінський нахилився до вуха панича й став йому щось шептати. Обличчя пана старости стало розпогоджуватися. Усміхнувся любенько і став хитати головою на знак згоди.
— Про мене, роби, як хочеш,— я нічого не знаю. Тільки вважай: Хмельницький не простий козак — щоб ти при цьому не попік пальців.
— Це вже моє діло... Я тільки не хотів нічого робити проти волі вашої милості, мого добродія і пана.
— Ну добре, я нічого про це не знаю. ...Чигиринський полк вийшов на переправу, кудою
мала йти орда. Цим разом вістка була правдива. Полк мав чимало праці й мусив довше забаритися. З полком пішов і Богдан. У Суботові остала тільки Горпина з домашньою челяддю, бо козаки пішли з своїм сотником. З Горпиною остав теж його найстарший син Остап.
Цю хвилину використав Коморовський, зять Чаплінського. Зібрав замовлених гільтаїв і пішов на Суботів у білісінький день.
В Суботові ніхто не прочував лиха. Челядь робила свою роботу. Горпина поралася в городі. Остапко їздив на свойому конику, що дістав від батька в дарунку. Анна вишивала в світлиці та приспівувала пісеньку, що навчилася від хуторяних дівчат.
Біля самого полудня увігналася у ворота озброєна юрба на конях, з великим криком і галайканням, та стала всіх стрічних бити нага ями й розганяти. Попереду їхав Коморовський. Він викрикував найбільше й лаяв Хмельницького на весь рот. Врешті зсів із коня й пішов у світлицю. Тут стрінула його
Анна. Вона ніраз не збентежилась — наче б вижидала цього.
— В імені пана підстарости Чалінського забираю в посідання і володіння неправно захоплену Хмельницьким посілість, що належить до чигиринського староства зо всім, що на ній находиться...
— Мене це не доторкає,— промовила Анна байдуже,— я тут ні при чому.
— збирайся, панночко, поїдеш з нами в Чигирин — такий вийшов приказ від пана підстарости.
Анна без спротиву стала складати в скриню все те, що коли-небудь дістала від Богдана.
А тим часом наїздники бушували по всіх усюдах і тягнули, що під руки попало. Виважували двері від комор і засіків, забирали все й вантажили на вози. Забрали все: одежу, постелю, посуду, зброю. Забрали верхові коні, що стояли в стайнях, пригнали з левади череду, табун коней, отару овець, та присилували чабанів гнати те все в Чигирин. Різали кури, гуси, качки, розлржили серед двору вогонь та стали те все варити й печи. Добралися до льоху, викотили бочки з медом і горілкою і пили, а решту набирали на вози.
Так само грабили й осадчих у селі.
На крик вибігла стара Горпина з огороду й тільки руки заломила:
— Господи! — кричала.— А це що таке? Чи не орда напала? Що ви, бузувіри, розбишаки, робите? Лиходії, злодюги...
Якийсь розбишака не дав їй далі кричати: вдарив прикладом мушкета в груди — й стара впала на землю без пам'яті.
В цій хвилині над'їхав на своїм конику чотирнадцятилітній Остап Хмельниченко. Побачивши таке, ввесь скипів. Заграла в ньому козацька кров. Влетів прожогом у ворота і першого стрічною гільтая кроп-нув кнутом по обличчі. На ґанку стояв Коморовський.
— Як смієш, розбишако, грабувати добро мого татуся? Як татусь поверне з походу, то шкуру з тебе здерти прикаже. Геть відсіля!
Коморовський аж зубами заскреготав із люті.
— Ну-те, хлопці, дайте цьому хамському щеню-кові доброго прочухана, щоб знав, як щляхтича зневажати.
Хлопчина й не стямився, як якийсь драбуга зловив його за в'язи й стягнув із коня. Хлопець пручався щосили, дряпав і кусав, та не вдіяв нічого. Його поклали на землю, придавили колінами й стали немилосердно бити. Хлопець втратив пам'ять, та Коморовський казав його облити водою і далі бити.
— Не жалійте вовченяти, бо як виросте, то нас усіх поїсть...
Хлопець обомлів знову та вже й від води не очуняв.
— Буде з нього!
В цей час сиділа Анна на возі, біля своєї скрині. Дивилась на те все байдуже, без співчуття, наче б не людину били, не сина її чоловіка, а мертву колоду.
Від'їхали врешті вози, від'їхав і Коморовський, оставляючи на хуторі економа й кількох гайдуків, бо польське право наказувало не покидати здобутого посідання.
На хуторі все заспокоїлося.
Горпина прочуняла, ще поки вони від'їхали. Бачила Анну, що водоволена, сиділа на возі, бачила, як били Остапка. Та була така ослаблена, що ні підвестися із землі, ні слова промовити не була в силі. Все те видавалося їй страшним сном. Врешті підвелася насилу й попленталася до Хмельниченка.
— Пробі! Води дайте! — крикнула, мов божевільна. Та не було кому її послухати — всі порозбігались та поховались, де хто міг.
Горпина з розкудовченим волоссям, без очіпка, ломила руки над мертвим тілом дитини.
Нарешті з'явилася заплакана молодиця із водою. Та не було вже кого тверезити. Дитина не жила... Всеньке тіло — одна велика, кривава рана. Надбігла ще одна дівчина.
— Біжи, Насте, за пасічником,— промовила молодиця, бо Горпина (була) не при пам'яті: вона тільки голосила божевільним голосом, що слова не можна було зрозуміти.
Пасічник не приходив. Врешті надійшла Настя та й сказала, що він лежить у пасіці з розбитою головою. Молодиця з Настею взяли мертву дитину на руки й занесли до хати, де було приміщення чабанів. До світлиці не важилися. Там сидів економ Кемеровського.
Тільки між осадчими крики не вгавали. Там далі грабили. Жінки голосили, скот ревів, собаки вили. Шляхотський заїзд не обходився без грабунку, пожару й каліцтв підданих ограблених. Не різнився нічим від набігу орди.
Вернув Хмельницький з походу.