Олюнька

Цілість, та ще з такою декорацією, уявлялася добре.

Люди, що їздили туди до міста, знімали перед каплицею шапки і хрестили­ся, та хоч лютилися на те, що й перед чортом мусять шапку знімати, мали ве­ликий острах перед тою каплицею, і ніхто ні за яку ціну не наблизився б вночі до неї.

Але повінь не була така боязлива й зайшла до каплиці. Святий Михайло, як фігура стояча, був прикріплений до задньої стіни залізним прутом і тому остав­ся. Та чортові при допомозі води удалося вислизнути з-під ніг святого воїна і попливти світами.

Михась Ясів добрався й собі до хати і став робити порядки. Вигорнув болото з хати, застелив долівку соломою і став поратися коло печі. Засунув коцюбу досередини і наткнувся на щось тверде. Спочатку гадав, що жінка забула в печі горщик зі стравою, але то було щось не те. Він зачепив коцюбою та й став тяг­ти... і витягнув на припічок чорта. Чорт вилазив з печі пащею наперед. Здавало­ся, що роззявив її просто на Михася, начеб хотів з'їсти. Михась настрашився, кинув коцюбу і вибіг як несамовитий надвір та став брести в болоті по обійстю, не в силі з переляку промовити слова.

Побачив його сусід.

— А що таке, панє Міхасє, танцюєте по болоті? Михась тепер отямився.

— Ой, сусіде, я ледве живий... Ходіть сюди й подивіться... я сам боюся до хати ввійти.

Зацікавлений сусід переліз через перелаз і зайшов до сіней Михася.

— Йдіть ви, бо я, бігме, боюся! — каже Михась.

Сусід не знав, що про те думати. Гадав, чи не гадина запливла до хати Миха­ся. Для безпечності взяв у руку залізний рискаль, що стояв коло дверей у сінях.

Михась відчинив обережно хату. Сусід подивився уважно, переступив поріг, а далі підступив до печі, схопив чорта за руку й витягнув посеред хати.

— Ха-ха-ха! Та то, бігме, з-під святого Михайла з каплиці... Ха-ха! А то небо­рака з-під одного Михайла визволився, а другому до печі вліз... ха-ха-ха! І го­ворять, що чорт має бути дуже розумний... ха-ха-ха!

Сусід лишив Михася з чортом у хаті, а сам побіг розповідати сусідам новину, що Михасеві чорт до печі заліз.

Назбігалося багато людей. Оглядали диво на всі боки, бо поки чорт був у кап­лиці на своїм місці, ніхто не наважувався приглянутися до нього ближче. Але тепер лежав він немічний і вимазаний болотом. Шляхта перевертала чорта на всі боки, поки хтось не відломив йому хвіст.

— Що я з ним зроблю? — радився Михась людей.— Якась біда напосілася на мене!

— Занесіть його до двора до пана, бо то його каплиця, а він вас за труд певно винагородить.

— А де ж би я його ніс? Господи! — відпекувався Михась. — З мене би люди сміялися... Та то біда така велика, як телиця...

— То візьміть на фіру й завезіть, — радив інший. Другої днини Михась запріг коні, положив чорта на віз, прикрив соломою й повіз до двора.

Пан сміявся, аж за боки брався, угостив шляхтича в канцелярії й дав йому за те фіру сіна й ринського.

XI

По смерті Луця Олюнька ходила ще ту зиму до школи. Коли настала весна, вуйна й слухати не хотіла про школу.

— Хіба ж вона в школі і шлюб буде брати? — говорила Ганна до Андрія.— Таж то гріх, щоб така дівка дармувала над книжкою. Коли ж вона навчиться господарської роботи?

Андрій не перечив жінці, але, знаючи, що покійний Луць поставив над ним контролера, пішов тихцем, потай від жінки, до Шевка порадитися, що робити.

— То, видите, пане Якуб'є, покійний тато хотів, щоб вона ходила до школи, тому й я би не хотів його волі не виповнити (він соромився признатися, що таки боїться Шевка, щоб йому не відібрав опікунства), а моя Ганна й говорити не хо­че про те.

— Ваша жінка має рацію, що так робить, — каже Шевко.

Андрій аж рот роззявив, почувши таке слово. Він не міг зразу зрозуміти, чи Шевко каже правду, чи жартує. Та Шевко повторив і те раз, що Ганна має рацію.

Андрій привик дотепер чути на свою жінку самі докори. Ніхто і ні в чім не при­знавав їй рації, а він сам ніколи б її говорення не слухав, якби не те, що боявся її як вогню.

— Так гадаєте? — питає недовірливо Андрій.

— Авжеж. Дівчині вже п'ятнадцять літ. Читати навчилася. Або вона буде книжки писати, чи буде ксьондзом? Нехай буде доброю шляхтянкою, а до то­го треба не самого читання й писання, але ще чогось: ознайомитися з госпо­дарством, навчитися кожної роботи — от що! А то якби її так усе посилав до школи, то далі забуде, на чому біб родиться, та й не буде знати, як вареха нази­вається.

Андрій аж зрадів, що хоч раз його жінку розумні люди похвалили.

— Та, правду кажучи, пане Якуб'є, і я так собі мислив, але я, властиво, вас не хотів розгнівити... Тато так вас просили й бажали собі, щоб Олюнька ходила до школи.

— Який же ви чудний чоловік! Гадаєте, що покійний ваш тато бажав собі, щоб Олюнька до сивої коси ходила до школи? За що ж я мав би на вас гнівати­ся? Коли ви й ваша жінка, а особливо ваша жінка, не будете Олюньці кривди робити, то я вам прикрого слова не скажу.

— А яку ж би я їй кривду робив? — оборонявся Андрій, зраділий тим, що не буде мати потреби перечити жінчиній волі.

— Ну, яку? Ви не знаєте, що значить кривда? Та ви як ви, ви добрий чоловік, але вибачайте, пане Єнджею, за слово, ви баба, і я на вашім місці, якби мені

так жінка їздила по носі, то я би її за косу та так випарив, що пити просила б. Андрій, маючи на гадці те, що він дуже підлеститься до Ганни, коли їй скаже, що Шевко її похвалив, не думав сперечатися з Шевком і пішов додому.

— Знаєш, Ганно, я також собі так розгадав, що Олюньку нема чого до школи посилати... Нехай уже буде дома та й навчиться чогось робити коло господар­ства.

— А я хотіла б видіти, що б з того було, якби ти інакше розгадав, ніж я го­рю? — спитала Ганна і взялася попід боки та стала проти чоловіка.— Як то може бути інакше? Га? Хіба я розуму не маю чи що?

Андрія мов водою зілляв. Він відчув своє безсилля перед волею жінки.

"От іще щастя,— подумав Андрій,— що Шевко не сперечався... Що ж би я був тоді, нещасний, зробив?"

— Чого ти ходив до Шевка? — спитала Ганна гостро.

— А ти звідки знаєш, що я до Шевка ходив? Я не ходив.

— А от брешеш, бо ходив! Я виділа з комірки.

Годі було дальше заперечувати.

— Та видиш, Ганю, покійні тато установили його нібито наглядачем за Олюнькою, тому я хотів порадитися щодо тої школи.

— То ти, паскуднику, будеш із чужими людьми на мене змовлятися? А ти, поганий, уважай, бо як візьму макогона, то тобі голову твою дурну розчереплю!

—Та Шевко цілком так говорив, як ти. Казав, що Олюнька вже завелика до школи,— заговорював Андрій, щоб задобрити розлючену жінку.

— А ти гадав, що Шевко буде тримати сторону такого дурня, як ти?

Андрій не мав уже способу вкоськати жінку, то й, не роздумуючи довго, ви­біг з хати.

Ганна ще довго буркотіла сама до себе.

Олюньки тоді не було дома. Коли показалася на порозі, вуйна каже;

— Поженеш завтра корови пасти!.. Розумієш?

Олюнька не відповіла ні слова, не гадала заперечувати, хоч усе ще мала дотепер надію, що буде далі вчитися, та в тій хвилі надія її розвіялася як дим.

Олюнька стала пастушкою, як і давніше була. Але тепер трохи інакше ди­вилася на світ, і зовсім не цікавили її пустощі та вигадки інших пастушків. Олюнька хотіла виконувати свої обов'язки серйозно — не сміхом та жартами, як інші.

Першої днини забрала Олюнька з собою книжку на пасовище. Гадала, що де-небудь присяде осторонь та прочитає дещо, а може, й котре з дітей буде ці­каве послухати, то буде читати вголос.

Але як тільки Олюнька сіла під вербою і розкрила книжку, товариші підня­ли страшний сміх, стали її дражнити, бігати коло неї й називати її вченим рабином. Вона спочатку не зважала на те й робила вперто своє. Тоді видерли у неї книжку з рук, кинули в болото, а її саму потягли за руки поміж себе. Не помог­ли ні просьби, ні плач. Олюнька витягнула з болота книжку, пообтирала травою й сховала за пазуху. Треба було читання занехаяти. Але до гурту Олюнька не прилучалася. Через те її не злюбили всі і прозивали "панею", "попадею". Дійшло до того, що Олюнька вилучила свою худобу з череди й пасла окремо, далеко від гурту.

Найрадше пасла вона свою худобу коло цвинтаря. Тут була трава добра, і інші діти якось сюди не пхалися. Може, тому, що соромилися коло місця вічного супочинку кричати та сміятися. А Олюньці те місце найбільш припало до вподоби. Тут і під час найбільшої спеки був такий милий холодок, а то не було близько дерев, то вся пташня збиралася на деревах цвинтаря і проводила від раннього ранку до пізньої ночі свої веселі співи. Коли в полудень худоба збиралася в хо-лодку під цвинтарними вербами, Олюнька заходила на цвинтар і сідала на мо-гилі дідуся, під хрестом. Задумавшись тут, вона забувала про цілий світ і лину­ла думкою кудись у не знайому собі країну... ген до дідуся. Так просиджувала вона цілими годинами.

Олюнька мала ще одно місце, куди заходила нас від часу. Був це холерний цвинтар. Він стояв на другому кінці пишнівецької оболоні, ген під самою греб­лею. Але тут не було так мило. На тім цвинтарі — ні однісінького дерева. Одним-єдиним стояв чорний високий дубовий хрест, а більше нічого, крім бур'яну між низькими могилками. Всі люди з острахом обминали той цвинтар. Але Олюнька заходила сюди, щоб помолитися за своїх.

Так минуло літо. Олюнька гонила пасти худобу вуйкову до пізньої осені — до снігу. Вона втратила півроку, не навчившись ніякої господарської роботи. Хіба що пасти корови вміла. За той час подерлось усе, що їй дідусь справив, і ходила, як жебрацька дочка.

Розпочалася зимова робота. Вуйна не давала їй нічого робити, хіба прясти. До іншої роботи — до шиття та до кухні — відправляла своїх доньок. Олюнька не сміла ні до чого доторкнутися.

— Не руш того, ти, бовване, нездаро, бо стовчеш! — кричала вуйна, коли Олюнька хотіла їй дещо помогти при варінні.

У хаті Андріїв звичайно всі мовчали. Ніхто не смів відізватися, хіба Ганна кричала, коди їй ішло не в лад. Всі навчилися сидіти, як коло хворого.

Олюнька була обдерта й боса. В брудній подертій сорочці сиділа на печі з кужелем і пряла, аж шкіра з пальців позлазила.

Андрії мешкали від часу повені в Олюньчиній хаті. Відібрали хату від Йогана й туди переселилися. Хата Олюньчина була далеченько від хати Шевка, тож Шевко не заходив туди ніколи.

Одного разу, коли Андрієва старша дочка пішла до сусідів, Ганні треба було миски, і вона наказала швиденько обмити миску.