, вона розгубилась у цій каскаді, поводі світла, слів, вражень. Вона тихо позойкувала. Божок відвернувся, він пильно розглядав картину на стіні. Професор же обхопивши обома руками чарку — закляк. Від вина, де купався промін лямпи, на його обличчя впала злототінь і снувалась — вино в чарці коливалось. Це надавало йому наївної хижости, але я бачив, що й він не в сих не в тих. Втім у двері хтось застукав. Вдруге.
— Entrez, крикнула Ганна Олексіївна, бо з нас ніхто не завважив стуку.
Тоді в кімнату ввійшов Ірин. —
XXI
Графиня відняла льорнет, її брова тремтіла:
Non, quand meme... une fleure d'esperance. Sur mon chemin pourrait encore germer ... тихо посміхнувся Ірин. "Альфред де Мюссе, га?" — Обернувся до мене професор, хитрувато моргнувши з-за коліс окулярів. Я відмахнувся від нього, як від оси.
Цей Ірин, цей сутулуватий, ведмедюватий Казанова висовгувався мені досі слизьким в'юном. Що знав я про нього, що тямив я у ньому? Я так звик до цих насмішкуватооких русявих бестій, до їхнього повстання за ці роки. Вони прибивали свої байдаки з ґриф'ястими носами, з барвистими просмоленими вітрилами, вони легко зіскакували на берег, ішли в чуже місто, в гавань, де швидкий сміх вужооких дівчат, янтарні озера розлитого вина по тафлях таверн, плачливий грамофон, я знав їх і відходив геть. Це були сини прикрої доби погноблення ratio. Це були корсари. І я міг тоді, над Дунаєм, клепнути його по плечі — я співчував їхній невичерпній енергії, я ще в 3... після пяти років уважав Ірина фільмовим героєм. Не більше. Не зважаючи на те, що я переборював далеке — далеке почуття ревнощів, а воно скрадалось, мов леопард у хащі моєї душі. І мені було соромно. Я не міг себе знизити до рівня первісности. Я хотів бути homo sapiens. І тільки тепер я збагнув його зміст: він був лицарем сумного образу.
В краківському ресторані п'яний вояк хотів вистрелити в розп'яття. Юрба нишкла, ждучи чуда. Ірин підвівся, пройшов через синій туман диму й вдарив вояка по перегині руки так, що револьвер випав. Я чекав розправи. Але всі люди в уніформах, що пили й свинячо верещали, протверезіли. Вони забрали свого товариша й вийшли. Ірин вразив їх, як бичем, своєю особистістю. Я знав теж, що колись, на двірці в Р..., оточений людьми з автоматами, що хрипло кричали йому "Hande hoch!" — він посміхнувся, і очі його потемніли від раптової блакиті, що спалахнула. Спрокволу сягаючи рукою у кишеню, щоб витягнути документ, він вихопив пістоля й, мов блискавиця, застав себе серією пострілів, на мить — далі, вже він мигтів між вагонами й зникав у віддалі. Я знав теж, що він єдиний, хоч і пошукуваний давно, пішов до установи, довідуватись про недавно заарештованого товариша. Це могла бути примха й напевно була гра зо смертю. Він довідався, вийшов, і урядовець, додумавшись хто це міг бути, телефонував униз, щоб його взяли. Ірин пішов через подвір'я, бічною брамою, без перепустки, узяв по дорозі дошку, що лежала без потреби й вдивляючись в очі вартовому, сказав: "Так, я несу цю дошку", й вартовий отетерів. Я знаю: тоді теж в Іринових очах спалахнула темна, непокірна блакить. Я довідався теж, що Ірина везли вже в табір смерти. В вагоні було так багато в'язнів, голод був такий, що сильніші придавлювали слабіших, хворі й кволі вмирали, а про їх смерть ніхто не зголошував, бо труп ще мав цінність: на нього брали пайку. Й Ірин, сливе за плечима вартового, ножиком прорізав діру, просовгнувся на буфери й зіскочив у ніч, у рівнини Вестфалії й звідти, в в'язничному одягу, без шматка хліба подався, за зорями, на схід. І ще вдруге й втретє тікав Ірин від смерти й сам гнав смерть перед собою, і темніла блакить в його очах і з десятком не своїх імен ішов він елеґантним по Куфюрстендамі, й студентом по Йозефштадті, й робітником у Підзамчі, й мішочником по Подолі, й шахтарем по Макіївці, й техніком з організації Тодт по Запоріжжі, й кольпортером газет по Дерибасівській в Одесі, й вантажником в Чітаті-Альба... І з'являвся разом з десятком своїх інших облич і щезав у голубіні рейок, що вмирали сталевим мовчанням у снігах, і щезав у мерехтінні вокзалів сірих, як вошва, й засипав сьогодні в затхлій норі на львівському Личакові, щоб завтра прокинутись, майнути променем у вікні перемиського поїзду, щоб післязавтра з бабиним літом зловісного вересня сріблити, як і кучер на його скроні, в полуденній тиші над Бугом, завмираючи з луною далекого пострілу в отаві, де сокотять стрибунці і мандрує з травинки на травинку жук-різан. А дрозди в гаю ще співають, ще не знають, що десь недалеко тут смерть, і блескае лезом смерть, і в лезі стинається відсвіт другого леза, бо на смерть іде смерть і смерть лиш смерть поправ. І коли я зважив це все й ще інше й те, що я бачив сам, я збагнув: це людина, що має шалену снагу зламати межі свого існування...
Лариса дивилась на кубловище землисто-сірих облич. Це було Сомбателлі, яке німецьким ешельонам проголошували — Штайнаманґер.
— Він не любив мене. Та й її він не любив, тієї. Ми були лиш засоби його боротьби з людською рокованістю. Ви того ніколи не збагнете, бо ви романтик. Але для жінок треба мати милосердя: вони люблять тільки для себе, для своєї безталанности.
— Це в ґрунті речі трагедійне, відповів я, не бачити страждання інших. Адже ви його любили?... Це ознака скрайньої самотности й приречености.
— Це просто визволення, зідхнула Лариса, він перейшов ті межі, які нас ще в'язнять. Я знаю жінок, що пишались цілковитим визволенням, любов, пхе — це звичайна гра інстинктів, зректись любови й насолоджуватись, зберігаючи крижану рівновагу, без найменшого тремту так званої душі — це ж визвіл.
Я засміявся. В Штайнаманґері оголосили військовий стан.
— І я сміюсь, продовжувала Лариса, бо це брехня. Я не знаю жінки, що б могла перейти межі існування. Себто оминути свою істоту. Приборкотати волю до любови. Це ж таке природне. А він міг.
— Він протиставив волю до любови волі до влади.
— Гадаю більше — волі до свободи.
Я подивився тоді на цю жінку. В її обличчі, в її очах уже світилась благодать майбутнього материнства. В хаосі цих днів і годин, в грозі цього безглуздого клекотіння інстинктів, вона несла коштовний спокій. Як свічіння примор'я, як цвітіння весінньої левади,
Сирена завила, могло бути глибинне атакування, й ми подались з юрбою, що метнулась, як мишва, в жовту ніч.
Але Лариса збагнула Ірина. Він був одержимий волею до свободи.
Я знав, як він сюди прийшов. За клином Пассав, обполоскуваним трьома річками малиновіли ранньою зорею узгір'я. За узгір'ями ішов, не поспішаючи, ліс, шумів-ліс. Від автостради обабіч червоніли над темними коронами каштанів дімки статечних господ. Дедалі бігли стежини в загороддя, в зеленополонь. Цвів молочай. Збивались під низькі хмари ластівки, жайвори. Посеред поля стояло дерево, стара баварська груша з таблицею. На таблиці "Borderline". Лежачи в житі, можна бачити, як місяць нижеться на кільці дротяної засіки. Може це границя. Може це земля, а там вирій. Може це ніч, може світання. Може це все тільки насмішкуватість долі. Я знав про те, як Ірин сюди прийшов.
Він сидів проти мене, й кістяки руїн, безокі, безвіконні доми збирались громадою біля мого вікна. На перехресті поправляли рейки, іскрилась металотонна машина (робітники в окулярах), неспокійна, ріжуча світлість обдавала пустелю вулиць. На мить осяювала екскаватор, що як птеродактиль, зняв свою пащеку д'горі й так заснув почварою з заліззя і ланцюгів проти тихого неба.
— Я можу виїхати до Америки; він витрусив попіл з люльки; консулят не робить перешкод, Гарвардський університет хоче знов відновити розкопи в Старчеві й на Словаччині...
— Ну і що ж? ...
— Не знаю.
В його очах вже не темніла блакить. Мерехт їх видався мені тихим, промінно-тихим.
— Може я краще подумаю. Мені не хочеться їхати за море. Я просто не можу перебороти автоматизму мислення. Аджеж подорож до Америки при сьогоднішніх умовинах це жарт. Ми їздили недавно зі Львова до Києва втроє довше, ніж звідси до Нью-Йорку. Але справа зовсім не в тому. Мені видалось в Америці неймовірно нудно. Так було принаймні перед війною. Може тепер змінилось. Я спостеріг у ньому деяку елегійність. Ірин розгорнув мою останню книжку, перекинув кілька листків і відклав.
— Я не знаю, чи ви зрозумієте мене. Мені постійно здасться, що я комусь щось винен. Це, звичайно, метафора. Річ у тому, що я не повинен був пережити цієї війни й багатьох людей. Знайомих, друзів. Тому таке почуття, що живеш у кредит, вірніше понад кредит... Я хотів би бачити Галочку... Він це сказав зовсім тихо і замовк.
Я подумав і про рівнину з самотнім деревом з таблицею "Border-line" і з людьми, що тихо віддихають на животах у житі. Я подумав про кручу над Дністром, де скот, білоодежні жінки й Буковинська далечінь. І ще про П'янгородські асфальти, сині від синього палахкотіння підпаленого спирту.
— Мені здається, Ірине, що вам треба відпочити. Ви прожили роки, що здадуться іншим за ціле життя.
— Всі ми прожили чимало, але я зовсім не чую втоми. Я тільки чую деякий неспокій, такий далекий, підземний рокіт.
І в цю мить я зрозумів, що ця людина стоїть переді мною вже зовсім чітко. Мряковиння лагідно опало. На асфальти, левади, шерех хвиль. Місто — ця німа фльотилія кам'яних кораблів, навіщених несамовитою хуртовиною, що поламала їм реї, щогли, комини, поруччя, виплило в ясність. Фарватер був чистий, прозорий, як зелене скло. Салатні прапори обріїв бадьоро залопотіли над ваготою хмар, що відходили. За салатними — билась їх жовть, їх кармазиновість.
— Ірине, промовив я; чи не можна вже визначити доби, мені здається, ми з вами опинились в однакових, вражаючо тотожних зонах мислі. Старайтесь тільки відірватись від того, що було.
— Я ладен погодитись з вами. Було — повстання бестії. Тепер почнеться повстання людини. Він важко, в своїх чоботях, підійшов до вікна.
XXII
Це вже була пізня година. І в напруженість усього становища, в німовність, що могла розпанахатись котроїсь несподіваної миті неймовірним криком, вкрай несамовитою дебатою, ввірвались краплі дощу. Вони кропітко тарабанили в шиби, громохкі, великі, часті.