Колись кілька туркменських племен помандрували, шукали кращих пасовиськ аж до твого Дніпра. Кажуть, що київські князі дали їм землю й городи. Мабуть, вони були там щасливі, але не збереглися, злилися з твоїм народом, і немає про них ніякої згадки, тільки в старих книгах. А ті, що лишилися в цій пустелі, ніколи нікому не покорялися, були вільні, незалежні, горді. Ніхто не мав таких скакунів, як туркмени, ні в кого не було килимів такої краси, як у туркменів. Ти повинен усе це побачити тут, бо тут збирається вся Туркменія.
Карналь не впізнавав у цій мові малої Айгюль. Дівчина мовби подорослішала за одну тільки ніч, а може, то говорила й не вона, а її дивна й стародавня земля?
У досвітньому мороці Карналь ще нічого не добирав. Колотнеча тварин і людей, пил стародавності, запах овечої вовни, сморід од верблюдів, тіснява й безлад. Та ось Айгюль прив'язала коней до конов'язі, і саме тоді несподівано зійшло сонце, вдарило білою яскравістю з-над пустельного пругу, висвітило цілі кілометри барвистих килимів, червоний одяг на дивно вродливих туркменках у срібних прикрасах з голубим поблиском бірюзи і золотистими краплинами сердоліків, у нескінченних базарних рядах, простелені просто на бурій, топтаній упродовж тисячоліть землі, яріли барвисті вовняні й шовкові тканини, якісь вузькі й довгі, різнокольорові мотки вовняних ниток, товстих і тонких, лежали м'якими стіжками посеред румовища чорних і сивих овечих шкур, сріблястих і золотистих каракулевих смуш-ків, цілих скирт отих величезних туркменських папах, а між тим усім сушені фрукти, червоні гранати, чарджуйські дині в рогожаних кошичках, задимлені мангали, на яких смажилася баранина, котли, в яких варився плов і плямисто клекотів "шир-чай", туркменський тигриний чай з баранячим лоєм і червоним палючим перцем. Карналь з дитинства пам'ятав строкатість ярмарків, здавалося, всі вони на світі однакові, але тут вразило його передусім оте майже несамовите багатство барв на килимах, здивували високі чорняві жінки, всі якісь схожі, ніби сестри, люди суворі й прекрасні — не відривав би від них очей. Мимоволі він кидав погляд на Айгюль. Невже з цього маленького тоненького дівчиська теж колись виросте отака жінка? І ставало кривдно, що такі жінки лишаються назавжди в пустелі, а мали б вони роз'їздитися по всіх світах, пишатися своєю вродою, показувати: ось які ми! На червоному вбранні в жінок видзвонювали великі срібні монети. Зображені на них були леви з занесеними в правій лапі шаблями, султани й шахи у важких тюрбанах, з коштовними плюмажами, врунисті рядки куфічних письмен. Усе загадкове, як краса цих людей, як їхня мовчазність і задума. Зате промовляли за них їхні килими. Шорстке плетиво нитей, шовковиста поверхня, спокійний полиск, притлумлені барви, мов передсвітанкова пустеля або передвечірній сад, а з них то там, то там несподівано рветься барва яскрава, різуча, несамовита, ніби крик крізь віки: жовте, пунцове, пронизливо-біле. Але знову вловлюються бунтівливі кольори кольором чорним і притемнено-червоним, і килим струменить у безконечності своїх спокійних ритмів, у гармонійній врівноваженості, з якою може зрівнятися хіба що течія небесних світил і спокійна краса зелених садів у оазисах.
— Невже килими ткали й під час війни? — спитав Карналь.
— У сорок друґому році, коли в Сталінграді йшли найтяжчі бої, в Кизил-Арваті наші жінки сплели найбільший-килим у світі. Його назвали килимом Перемоги. А всі ці килими — це килими віри. Ми не знали, чи наші батьки повернуться з війни, але вірили, що вони переможуть. Туркмени живуть тисячі років на цій землі й житимуть вічно. Дивися, ти ніде не побачиш такого, як тут.
Старі туркмени, розсівшись між килимами й овечими шкурами, запускали руки у витерті шкіряні або килимові міхи, діставали звідти цілі жмені старовинних прикрас, привезених не знати й звідки. Витягали наосліп. Складалося враження, ніби вони й не знають самі, що у тих міхах,— може, позбирали скарби цілих родів і племен, привезли сюди те, що зберігалося цілі тисячоліття, привезли й не для продажу, а щоб показати людям, помилуватися самим при білому ранковому сонці, серед яскравості й кипіння барв цього незвичайного і неповторного базару.
Карналь хотів щось купити для Айгюль на згадку, але вона ніяк не згоджувалася. Нарешті після тривалих сперечань сама вибрала в одного старого серед купи монет, бус, нагрудників, браслетів, щось мало схоже на прикраси. Срібна рурочка, до неї на срібних ланцюжках прикріплено дев'ять срібних кульок, які від найменшого поруху мелодійно дзвеніли. Айгюль узяла дві таких рурки, одну віддала Карналеві, другу для себе. Карналь подав старому туркменові довгу червонясту тридцятку, той кивнув головою на знак того, що грошей досить. Купівлю здійснено, але що воно й навіщо? Карналь подзвонював бубонцями, так ніби змалився, Айгюль сховала свою рурочку в кишеню, блиснула на Карналя великими своїми очима, сказала з незвичною серйозністю:
— Коли хочеш, то збережи цю річ. Бачиш — там дев'ять кульок. У тебе дев'ять і в мене теж дев'ять.
— Це щось має означати?
— Що може означати метал, навіть коли це срібло? Але все залежить від людей.
— А навіщо ці бубонці?
— їх нашивають на одяг малим дітям. У пустині легко загубитися. Вітер умить замітає сліди і відносить людський крик. Буває, що дитина опиняється з одного боку бархана, а мати — з другого. Мати не чує плачу дитини, дитина не чує гукання матері. Вітер розносить голоси, а пустеля безмежна, можна розійтися навіки. Туркмени приречені кликати один одного все життя. В нас навіть немає такого слова, як "шепіт", бо ми знаємо тільки крик, але й крик губиться на вітрі. Лише отаке невгавне дзвеніння може все-таки долинути до твого слуху.
— Ти боїшся загубитися, Айгюль? Хочеш, щоб я тобі подзвонював аж з України, а ти мені з Туркменії? Але ж я й так обіцяв вам з матір'ю писати листи. Бо ніколи не забуду Капітана Гайлі.
— У тебе дев'ять бубонців, і в мене дев'ять,— не слухаючи його, вела своєї Айгюль.— Колись ми ще раз зустрінемося і складемо ці бубонці, і мені буде стільки років, як срібних бубонців у наших руках.
— Коли ж це буде?
— Через чотири роки.
— Ціла вічність!
-Сонце било просто в обличчя Карналеві, але він не відвертався, бо несподівано зрозумів, що на маленьку Айгюль треба дивитися саме при такому яскравому туркменському сонці. Мовби вперше побачив її довгасті чорні очі й дивно високу шию, ніжну й беззахисну. Відчув себе поруч з цією дівчинкою теж дитиною, забулося все, що було за плечима. Може, дитинство його вже й закінчилося, але юність ще не починалась.
7
Анастасія востаннє глянула на себе в дзеркало і з задоволенням відзначила, що в неї довга і красива шия. Така шия додає жінці впевненості. Блиски радості в чорних очах щоразу, коли дивишся на себе в дзеркало. Самозакоханість? Чом би й ні? Кожна жінка повинна бути закохана в себе. Більше або менше, залежно від обставин. Коли закоханість ні на кого спрямувати, спрямовуєш її на себе.
Сусіди по купе тактовно вийшли в коридор, щоб дати Анастасы змогу причепуритися. На полицях лишилися їхні портфелі. Однаково потерті, однаково напхані, типові портфелі людей, які кращу половину свого життя марнують по відрядженнях. Анастасія не любила відряджень. У чужому місті відчуваєш себе безпорадною, нікому не потрібною, а це для жінки найне-стерпніше.
У Придніпровську Анастасію ніхто не зустрічав. Як і мало бути. Бо не заплановано. Не той рівень. У готелі "Україна" (здається, в. кожному місті є готель з такою назвою) Анастасію зустріли (як і скрізь в обласних містах) без ентузіазму.
— Місце в гуртожитку,— запропонувала чергова.
— Не в чоловічому, сподіваюся? Чергова жартів не розуміла.
— Берете?
— Доведеться.
До металургійного заводу треба'було добиратися трамваєм. Другий номер. Перший, як пояснили Анастасії, йшов до вузів, а вузів у Придніпровську більше, ніж у столиці. Прекрасно! Завжди приємно довідуватися про щось тобі не відоме. Трамвай ішов довго-довго. З одного боку було місто, з другого — заводи. Задимлені, чорні, могутні кілометри товстезних трубопроводів, якісь естакади, мостові переходи, химерне переплетення металевих конструкцій, вагони, машини, рух видимий і прихований, кінець світу й народження світу. Враження не для молодої ніжної жінки — дух твій пригнічується й возноситься, лякаєшся огрому й заплутаності і водночас шкодуєш, що досі не знала про існування оцього життя, з яким ніщо не може зрівнятися, перед яким дрібніють не тільки твої власні клопоти, а й усе, що досі вважала важливим і сповненим високого змісту.
У заводському комітеті комсомолу металургійного заводу Анастасію зустріли так, ніби вона була принаймні шахиня Ірану. Посвідчення редакції республіканської молодіжної газети справляло тут враження вірчої грамоти. Якісь дівчата кинулися розшукувати секретаря, ще одне дівча добровільно прикоман-дирувалося до Анастасії і зробило позачергову заяву про те, що готове тим часом слугувати високошановній відвідувачці у всьому.
— Власне, я й не на завод,— сказала Анастасія,— а в зв'язку з приїздом до вас академіка Карналя.
— Це того славетного кібернетика?
Дівча знало, виявляється, більше, ніж сама Анастасія.
— Приблизно можна б сказати, до кого він має приїхати? — спитала вона дівчину.
— Не приблизно, а точно. До Совинського. До кого ж іще? — Дівча не мало ніяких сумнівів.
— Хто це? Начальник якогось цеху? Головний інженер? Директор?
— Просто Совинський. Ніякий не начальник. Та ми його можемо викликати сюди.
— Навіщо ж? Коли можна, то я б хотіла пройти до нього. Де він? На заводі?
Дівча некліпно дивилося на Анастасію, аж вона занепокоїлася.
— Чому ти так дивишся? Що сталося?
— Ви живете в столиці?
— Очевидно.
— І завжди там жили?
— Ну, не зовсім. Яке це має значення^
— А там що — вже "міні" не носять? Анастасія засміялася.
— Хто хоче — носить. А я завжди носила на півлитки. Мені так подобається. Може, тому, що маю худі ноги.
— Але ж ви така струнка.
— Це, мабуть, тому, що любила кататися на конях і на ковзанах. Ще змалечку.
— На ковзанах я теж.
— Маєш гарні ноги. Тобі личить "міні". А цей Совинський.., він у вас давно?.
— Я не знаю. В нас багато людей. Самих комсомольців дві з половиною тисячі.