Кров же!.. О Боже, скільки крові!
— Слухай, — гаряче зашепотів Козак. — Там же, під берегом. Будник і Планкін з кіньми. Збігай скажи, хай запряжуть і вихоплять звідси гармату!
— Потрощене там усе, люди побиті, а тобі залізо...
— А Надя? Ти її сховала?
— Вона нікуди не хоче. Каже: вмру у своїй хаті.
— Які дурниці! Ти повинна їй... Чуєш? Саню, ти... Яке вона має право так казати! Вмирати — чи бачили таке?
— А що ж нам робити?
Краще б вона його вбила, ніж казала таке! Тепер Козак знав: Санька побачила його боягузтво. І весь світ побачив! Який сором!
— Слухай! — зашепотів він. — Іди до неї! А я тут!.. Я вас... Скажи Наді, що я тут! Чуєш?
— Заспокойся, Веню.
Вона знову поцілувала йому очі, підклала йому під груди скатку шинелі, біль мовби відступив перед доторками її прохолодних рук.
— Саню, — попросив Козак ледь чутно, — дай мені руку... Ні, поправ автомат... Настав його туди... Щоб, коли ті з балки...
— Ти ще в мене стрілятимеш!
— Я почую, коли ти йтимеш, не бійся. А тепер отак... Спасибі... Дай руку!..
Вона дала, але ненадовго, зірвалася бігти.
— Принесу рушників і води! Хлопців ваших знайду. В село тебе треба, до фельдшерки... Я миттю! Жди, Веню. Вір мені, мій хлопчику!..
Зашурхотіли по траві босі її ноги. Козак знав, що більше її не побачить. Чому вона сказала: "Вір мені"? А хіба можна без віри? Він вірив батькові, матері, вчителям, командирам, старшим, розумнішим, вірив усій своїй землі. Тепер лежав на цій землі, вмирав, а віра не зникла. Може, і жив ще тільки завдяки їй, і Санька навмисне нагадала, щоб зачепився за неї і тримався, тримався. Тепер шкодував, що відпустив її, посилав навздогін болісний, як стогін, заклик: "Вернись! Вернись!".
Кров з нього витікала, як щастя, що його не впіймаєш руками і не затримаєш ніякою силою. Тіло втратило звичну вагу і мовби зависло в просторі, біль теж став ніби чужий. Боліло не йому. Козакові, а комусь сторонньому. Гаряче повітря, густе, перлисте, мов дзеркало, обтікало його, струменіло перед обличчям, і він спостерігав за собою збоку, в тому дзеркальному повітрі, чи що. Не маючи очей, бачив. Чи не чудо? І хто з них живий — він чи отой, що в дзеркалі? Дзеркало напливало з глибин минулого, в уяві, в спомині, поєднувало Козака з тим житіям, з якого його викинуто, і тепер він ось тут стікає кров'ю, і тіло його поволі холоне, попри спеку, а там, в мінливих площинах дзеркал, він — давній, ще малий, безжурний, але стривожено втуплюється в цього, вмираючого, і питає:
— Хочеться жити?
— Хочеться.
— Дуже?
— Дуже.
А може, він давно вже мертвий і воскрес тільки для того, щоб довідатися, що з товаришами, і ще раз побачити Саньку, доторкнутися до її смаглявої щоки, потримати прохолодну її руку? Чому солдати не воскресають? Хоч на день, на годину, на мить! Вже й не зробити щось на землі, а хоч би поглянути, окинути оком, зітхнути, зрадіти — і знов умерти вже не в несподіваності, не в муках і болях, не в тяжкому незнанні, а в найвищій радості!
І ще: воскресаючи, могли б ставати бодай на мить єдину дітьми. Яка це була б краса і яке блаженство!
Але дорослі нікого не пускають назад у дитинство, лякаючись, що тоді нікому буде нести страшний тягар страждання і смерті.
Колись молодому Вені його дідусь Дійон розповідав безліч казок, і всі вони — тільки про те, як безстрашні герої переборюють смерть і страждання, страждання і смерть. Були там велетні, чарівники, дивовижні тварини, птаство і риби, сотворіння світу і кінець світу. Світ творився шість днів з нічого, з пітьми я поплутаності, поволі, послідовно, доцільно. Небеса і землю з усім воїнством їх докінчено на шостий день, і це найбільше дивувало малого.
— Чому на шостий день?
— Бо сьомий день — неділя, а в неділю треба спочивати.
— А навіщо воїнство, дідусю?
— Щоб захищати землю і небо.
Козак через силу загинав пальці на лівій руці. Один, два, три... Другого дня вони з Султановим були в... і четвертого теж були... паристі дні... сьогодні теж паристий... Шостий... А де Султанов?.. Іде все?.. Виходило, що сьогодні шостий день, як вони стали тут... Вони — воїнство. І він воїнство, і Султанов, і Боря Тетюєв, і Палярус, і Грановський, і Ардаб'єв...
А ті, в балці? Де вони і хто вони? Наповзли, ніби залізна сарана, і повзтимуть далі й далі, коли їх не зупинити... А він утікав од них! Як міг?
Чужі голоси почулися знизу з балки. Залізна хода, залізна мова, брязкіт чужого заліза... Ближче й ближче... Ось вони вже тут, затулили йому серце, тепло і світ. І лиця в них теж залізні... Що ж принесли? Смерть? А що таке смерть? Це останній крик людини. Чому його товариші вмирали мовчки? Тільки Султанов... Що він сказав, умираючи? Передав автомат... Автомат Султанова буде останнім його. Козаковим, криком. Заради життя, великого і вічного.
Останнім зусиллям він наставив автомат на темні залізні тіні і натиснув на спуск.