Якщо нема близько курінного Луцького, що під час бою об’їжджає позаду верхи на коні свої три сотні й через нього можна покликати кулеметного сотника, то гукають по лаві сотника Мегедя до пошкодженого кулемета, де розгублений і схвильований кулеметник не може дати собі ради зі своїм замовклим "максимом". Мегедь біжить на весь свій високий зріст, не згинаючись і не звертаючи уваги на посвист куль, і одразу береться лагодити пошкодження. Тут він неперевершений майстер, бо знає систему Максима ліпше за свій власний організм. За кілька хвилин "максим" строчить, як добра швацька машина фабрики Зінгер, але Мегедь не може відмовити собі в приємності власноруч переконатись у доброякісних наслідках свого кваліфікованого ремонту. Треба бачити Мегедя, коли він, видовжившись ницьма на возі, повернутому задом до ворога, й розкинувши свої довгі ноги в старих чорних штанях навипуск, поливає вогнем ворожі лави або, пустивши дві кулеметні черги вгору й вниз "по молоко", третьою влучно строчить по ворожій кінноті й змушує її розсипатись і чимдуж мчати назад. Навіть якщо наші відступили вже й віз з Мегедем залишається один серед поля, а переляканий дядько, власник воза і коней, благає Мегедя дозволити шмагонути коней, щоб мерщій вискочити з біди, Мегедь тільки мовчки дригає на дядька ногою, мовляв, не заважай, і строчить далі з свого кулемета, поки не покладе ворожу піхоту на землю, а вершники метнуться навтьоки. Я так і не міг остаточно зрозуміти, що керує Мегедем у такі гострі хвилини небезпеки — чи скромна непоказна хоробрість, чи незвичайна флегматичність, яка зумовлює в нього байдужість до всього, окрім кулемета й… сала. Сало Мегедь любить над усе, надто свіже, і коли є вільний час, він бігає по хатах, напитуючи сало. У Бачкурині він запросив мене попоїсти сала щойно зарізаного кабана, але я не міг його їсти, бо, за браком солі в селі, воно було зовсім несолоне, і все ж Мегедь уминав його за обидві щоки. Чи не тоді я прозвав його подумки для самого себе — Кузьма Піднебесний. Наївшись, Мегедь задоволено потирав собі живіт розчепіреними пальцями обох долонь: "А все ж таки добре, хоч і без солі!.."
Такий самий жест повторив Мегедь, відповідаючи на моє запитання, що він почував, коли одного разу піхота, злякавшись кінної атаки мадярів, кинулась тікати й Мегедь залишився один із своїм кулеметом.
— Та нічого особливого не почував, хіба що тільки кошу їх своїм "максимчиком", а вони падають з коней, падають, а мені так приємно, так мило!.. — і Мегедь погладив розчепіреними пальцями себе по грудях і животу.
Що це — жорстокість бездушного вбивці? Ні, це не більше як насолода маестро від добре виконаного соло.
Ось і зараз стоїть Мегедь коло фури з кулеметом, здається, зовсім байдужий до того, що півсотенний Рябокляч, доповідаючи полковникові Панченку, наостанку каже:
— Якби не Мегедь зі своїм кулеметом, порубали б нас дончаки…
Панченко бере в значкового кобуру з наганом, підходить до
Мегедя й передає йому трофей, узятий у полоненого денікінського полковника:
— Сотнику Мегедь! Причепіть собі до пояса цей наган: ви його найбільше заслужили, а то ходите без усякої зброї, як якийсь шмаровоз…
Мегедь, удвоє тонший, але на цілу голову вищий за полковника
Панченка, флегматично дякує й без усякого піднесення чіпляє на свого тонкого паска важкувату кобуру з наганом. Здається, він охотніше прийняв би від Панченка добрячий шматок просоленого сала, бо навряд чи буде він коли користуватися цією зброєю, якщо в нього є три улюблені "максимки"…
Тим часом до Панченка підбігає зв’язковий старшина й каже, що отаман Тютюнник вимагає телефоном із Монастирища негайно приставити до нього полоненого денікінського полковника. Панченко оглядається, кого б послати супроводити полоненого, й спиняється на Рябоклячі:
— У вас, сотнику Рябокляч, було гарячіше, ніж у Комарницького, ви й по'ідете та розкажете в штабі групи, як там було. Ще б якогось козака треба…
І в цю мить підбігає до Панченка поранений, але вже веселий від випитого самогону козачок у французькій металевій касці:
— Пане полковнику! Дозвольте мені поїхати!
— Та ти ж поранений — куди там тобі їхати?
— Та ні, то мене тільки трохи дряпонуло, я можу й стріляти…
Ну як такому відмовити? І Панченко, усміхаючись, каже до Рябокляча:
— Візьміть його з собою, коли він такий герой.
Усі троє сідають на ту фуру, що привезла нас з Оратова, і за хвилину тільки курява знялась з-під її коліс на Монастирищенському шляху.
Увечері я прийшов до інспектора Години по вказівки.
— А того полковника, що ви полонили, вже нема… — сказав мені разючу новину Година.
— Як нема? А де ж він? — не пойняв віри я, вкрай здивований.
І Година розповів мені те, що разом із Панченком почув від Рябокляча, коли той повернувся з Монастирища.
Виявляється, що поранений верткий козачок, скоро виїхали вони з Бачкурина, почав виявляти нетерплячку: "І чого нам везти його кудись у Монастирище? Отут би розстріляти та й по всьому, щоб не морочитись по-дурному…"
Денікінський полковник, чуючи це все, зблід, але мовчав усю Дорогу. У штабі дивізії, де чекав на них командувач Київської групи отаман Тютюнник, поранений козачок не відставав ні на крок від полоненого полковника, тільки лишився стояти біля дверей у кімнаті, де Тютюнник запропонував полоненому сісти на стільця й мовчки вислухав виструиченого Рябокляча про розвідку й короткий бій під Оратовом.
Далі між Тютюнником і полоненим відбулась така розмова:
— Вы говорите, что вы украинец, — сказав Тютюнник по-російському.
— Да, украинец, из Полтавской губернии, где у меня осталось небольшое имение, — поспішив ствердити полонений і додав: — К тому же мы думали, что в районе Оратово действуют остатки большевистских банд, отступивших из Одессы. Я и представить себе не мог, что здесь оперируют уже украинцы…
— Скажите, полковник…
— Я — подполковник, — виправив полонений.
— Это безразлично. Скажите, полковник, как во время русско-германской войны отнеслось бы русское командованье, взяв в плен офицера русской службы, ставшего офицером вражеской германской армии?
Полковник зрозумів, куди гне білявий отаман, безперечно, теж колишній офіцер російської армії, і розвів руками:
— Но теперь же гражданская война, а не та…
— Не употребляйте, полковник, большевистские выражения. У нас, украинцев, идет не какая-то "гражданская война", а война национальная, за свободу Украины против всех ее врагов — поляков, красных и белых! Так как же считать нам, украинцам, взявшим вас, украинца, в плен, как офицера русской белой армии?
— Я понимаю вас: логически — изменником, но ведь ни я, ни другие не знали, что здесь передовые части украинской армии. Я вначале не имел представления, кто взял меня в плен…
— Значит, вы довольны, что вас захватила украинская часть, а не кто-то иной?
— Конечно!
— В таком случае, полковник Билокриницкий, я назначаю вас командиром батальона украинской армии и сегодня же ночью вы поведете свой батальон против войск русской белой армии генерала Деникина. Согласны?
Полковник засмикався на стільці й тихо відповів:
— Этого я сделать не могу…
— Почему?
— Я честный солдат.
— В таком случае вас расстреляют как изменника своей родины Украины!
Полковник засмутився, і в голосі його почулись жалісливі нотки:
— Господин атаман, у меня — жена и двое дочерей, войдите в мое положение…
— Нет, полковник, умрите "честным солдатом"! — Тютюнник підвівся і до Рябокляча: — Виведіть геть!
Тут підскочив до полоненого полковника, що спроквола надівав свого старорежимного кашкета з пружиною всередині, забинтований верткий козачок і, знімаючи з плеча ремінь рушниці, з якоюсь дикою радістю спитав Тютюнника:
— Так, значить, уже можна, пане отамане?
Тютюнник злегка кивнув головою і опустив на очі повіки…
Козачок повів полковника заднім ходом у садок і поставив під яблунею, а Рябокляч спинився на ганку. Козачок відступив на кілька кроків і, морщачись від болю в правому плечі, до якого притиснув кольбу рушниці, став цілитись полковникові в голову. Полковник зняв кашкета, перехрестився й тихо промовив:
— Я умираю за Русь.
Прогримів постріл, полковник хитнувся, опустився навколішки й упав ницьма нерухомий…
— Туди тобі й дорога з твоєю Руссю! — сердито буркнув козачок і спокійно почепив на здорове ліве плече ремінь рушниці.
Я слухав замислено розповідь інспектора Години, вражений сценою розстрілу полковника. Мені таки було жаль його, бо одна річ убити ворога в бою, і зовсім інше — вбивати беззбройного полоненого, що завжди викликало в мене відразу.
— А як ви думаєте, пане Борисе, відкіля в того пораненого козака така лють до полоненого денікінця, з якими ми тільки починаємо війну?
— Я певен, що це прояв соціальної ворожнечі українського селюка, для якого полковник був втіленням усього того панства, котре мало наших селян за робоче бидло.
Година подумав і по хвилині сказав:
— Мабуть, ви маєте рацію. Ніщо не є таке жорстоке й нещадне, як класова лють.
Година поінформував мене, що рівно о дванадцятій ночі почнеться наш наступ на район Оратова, щоб не дати змоги денікінцям сконцентрувати свої сили. У цій операції візьме участь наш полк, а на лівому фланзі нас підтримає Полк низових запорожців. Командувати наступом буде полковник Панченко, хоч із завтрашнього дня він надовго йде у відпустку на відпочинок. Замість нього буде якийсь Грох-Грохольський, що вже прибув до Бачкурина. Це колишній штабс-капітан російської армії. Що він за людина — не знаю, але зовні справляє непогане враження… Він привіз неприємну звістку: в районі Києва наші частини відступають до Фастова…
І раптом Година спантеличив мене несподіваним запитанням:
— Як ви гадаєте, пане Борисе: чи є в полку старшини, що можуть перебігти до денікінців?
Запитання застукало мене зненацька, і я завагався одразу відповісти на нього.
— Бачите, я мало знаю всіх старшин нашого полку, але щодо старшин першого куреня, то в мене склалось враження, що з них ніхто не зрадить. Навіть розжалуваний у рядові колишній штабник-болбачанівець, гадаю, не перекинеться до ворога, хоч і почуває, мабуть, образу.
— Треба буде згодом подумати, як полегшити його становище, — сказав замислено Година й додав: — А тепер ідіть поспіть трохи перед боєм.