"В любое время года и в любую погоду". Що він там, на своїй роботі, вкраде? Протокол? Чи, може, хулігана? Отого паразита з червоним носом. Що суспільство розкладає. Загорне його в целофан. Принесе жінці на день народження. Скаже: "На. Я тобі ось подарунок приніс…"
Хто я такий? Рядовий. Невидимого фронту. У мене тільки дві руки. Але до них тягнуться інші. У мене тільки десять пальців. Але від кожного з них тягнеться ниточка. Як ото в ляльковому театрі. Я смикаю за ниточку – і лялька танцює. Смикаю за ниточку – і лялька кланяється. Спробуй посади мене. Обріж оті ниточки. Скільки ляльок голих зостанеться?..
До речі, апендикс мені різали.
Приїхала "швидка". Я стогну. Лікар мацає рукою по животі, а очима – по кімнаті. Килими на стінах вивчає. Кришталеві вази у серванті розглядає. Ніби кінчик мого апендикса аж туди, в сервант, потягнувся. Ніби його хвостик отам, у другій кімнаті, під килимом.
– Докторе, – кажу, – я все розумію. Скільки треба – стільки буде…
Що ви думаєте? Через кілька тижнів на весіллі гопака витинав. А лежав зі мною якийсь правильний і рівний… Лікар йому натякає, що здоров’я людини зараз дуже дороге. Треба боротися за нього всіма наявними засобами. Нехай, мовляв, прийде жінка…
Розумна людина одразу ж допетрала б. Що, твоя жінка – Софі Лорен, що лікар без неї не може… А він почав допитуватися лікаря, скільки тому держава платить. Підрахував, що його трудовий день коштує сім карбованців і тридцять дві копійки… Ну, той йому і відчикрижив апендикс. Рівно на сім карбованців і тридцять дві копійки. А решту студентам зоставив. І ті дорізали. Безплатно.
А тепер вибирай: даси – посадять, не даси – понесуть. Ногами наперед. У квіточках. Який варіант тобі краще підходить?
"Хто бере, хто дає…"
Я вам скажу, розумний чоловік оце придумав: хто бере і хто дає. Раніше як було? Раніше було тільки тому, хто бере. А той, що дає, міг похвалитися на радощах. Або зі злості поскаржитися. А тепер дзуськи! Тепер коло замкнулося. І його голими руками не розірвеш. Бо там напруга. Як у високовольтній. Торкнешся тільки – шарахне так, що дві костомахи і черепок зостануться. Ось вам "хто бере і хто дає".
Русалка
Кажуть, що сон – це відображення дійсності. Брехня. Хіба в дійсності є жінки з риб’ячими хвостами? А мені снилася. Три ночі підряд. Знизу ніби русалка, а зверху – Феня з магазину "Риба-м’ясо".
Не до добра це.
Був у нас один. На весь район. Бог. Вседержитель. Пальцем кивне – покарають. Пальцем кивне – помилують. Гроза. Говорить – усе навколо вібрує. Шапки перед ним за кілометр знімали і за два кілометри після нього зодягали. І ось нібито йому також приснилася. Отака. З риб’ячим хвостом. Прокидається, а вона поруч. Тільки хвоста вже нема. Отакусінька. Не людина, а зав’язок. "Ха-ха-ха. Хі-хі-хі". Тірлі-мірлі. Залоскотала. Був чоловік – і нема чоловіка. Потонув. У власному ліжку. Волай на допомогу – все одно ніхто не почує. Жінка на курорті, діти – у баби… Мав усе, тепер нічого не має. Тільки аліменти. І жінці, і отій. З риб’ячим хвостом. Вона, кажуть, одне дитя народила, а від трьох аліменти отримує. Ось вам тірлі-мірлі. Таке мале. Пучка духу. А такій людині голову скрутила. От де сила! От вам зав’язок. Закинь кілька таких десантом – і будь-який дикторський режим розкладуть. За одну ніч…
Значить, коли третій раз приснилася мені ота іхтіозавра, я пішов у магазин. До Фені. Став собі збоку. Чого б це воно, думаю, плелося?
Жінка як жінка.
Тут Феня не витримала:
– Чого ти на мене витріщився, як голодний на ковбасу?
– На рибу, – кажу. – Рибою ти мені приснилася. Від кофточки донизу ніби хвіст. Риб’ячий.
– А у вигляді пляшки я тобі не приснилася? Женитися тобі треба. То хвости не будуть снитися…
Не можна мені одружуватись. Коли був жонатий, то мені чорти снилися. Щоночі. Лягаю спати з дружиною, а сниться чорт. Ніби штовхає мене в спину. І каже: "Петя! Посунься!" Я посуваюся. І падаю. На підлогу.
Носом донизу. Вже й на люди вийти не можу. "Ти що, – питають, – носом горіхи товчеш?"
Раз не витримав. Тільки-но задрімав, а вже рогата сатана перед очима. Не встигло сказати: "Петя, посунься", – як дам кулаком межи роги.
А жінка як зарепетує:
– Щоб тобі руки повикручувало! Налижеться, як худобина, ще й б’ється…
Більше не одружуюся…
Вийшов на вулицю з магазину. А тут Ваня. Молдаван. Розповідаю йому свій сон.
– Погано! – каже Ваня. – Якби тобі приснилася канарейка. Або хоч корова. Це добре. А риб’ячий хвіст – погано. Мені колись наснилося, ніби з Піночетом у колгоспі огірки крадемо. Так після цього у мене на пляжі штани поцупили.
Тут чуємо по тротуару: клац-клац, клац-клац. Повертаємо носи в один бік. І роти розкриваємо. Клацає дерев’яними підошвами. Прямо на нас. Донизу від талії усе рухоме і нерухоме туго обтягнуте джинсами. На плечах – тільки дві торочки, а решта – голе.
– Ось твоя риба! – каже Ваня. І розставив руки: – Тю! Тю! Тю!
Мої руки й собі розставилися.
І тут сталося таке, що й не снилося. Оте в джинсах підстрибнуло, як пружина. Дригнуло ногою. І Ваня Молдаван розпластався на тротуарі. Дригнуло другою. Я сів біля Вані. А оте з двома торочками на спині своїми дерев’янками далі. Як нічого не було. Тільки рукою нам помахало:
– Тю! Тю!
– Хуліганка! – крикнув їй услід Ваня. – Троглодита…
– І вже тихіше обурився: – Куди той комсомол дивиться?..
А я сиджу на тротуарі і розмірковую:
– Може, вона й не хуліганка. Але не мала рації… Бо колись дівчата ходили зодягнені від п’ят до голови. Ще й чадру носили. А ти, прецінь, повиставляла усе, що можна виставити. Повипинала усе, що можна випнути. Для кого це? Для тата? Чи для мами? А може, для свого чоловіка? Ні! Ти йдеш між люди. Ти йдеш повз мого друга Ваню Молдавана. Йдеш повз мене. І не просто йдеш, а вихитуєш тими джинсами. Мало перехожих з ніг не збиваєш. І моє око мимоволі за тобою косує. І мій ніс мимоволі за тобою повертається. І руки мимоволі…
Так що ж це виходить? Ти сама мене агітуєш і сама мене б’єш?
Тут Ваня Молдаван мої думки перебив:
– От тобі сон. От тобі з риб’ячим хвостом. Я б їх, крокодилів, у мішки зодягав, а не в джинси…
Впізнає чи не впізнає?
Стою під дверима. Читаю: "Слідчий прокуратури тов. Горобець". Аж в очах зарябіло. Невже той самий Горобець, що у студентські роки жив на моєму горищі? Худе, як налигач, і синє, як кабачок. Бороду носило, щоб не видно було, яке воно засмикане. І, дивися, вицвірінькалося. Слідчий прокуратури!
Скільки тих горобців через моє горище пролетіло. Інститут свій можна було б організувати. І нікого не ображав. До всіх по-людяному ставився. Господарство своє навіть довірив. Студент із сільськогосподарської академії за садом моїм дивився. Студент із зооветеринарного інституту нутрій доглядав. Філолог і математик з педагогічного сина Ванька натаскували. Постійно жив у мене студент із медичного інституту. Всяке може статися. У Клави поганий синдром. Ночами схоплюється. І по деревах лазить. Сусід казав, що це у неї спадкове. Від мавпи.
Жив у мене студент із інституту харчової промисловості. Майстер! З цукру гнав. З картоплі гнав. З абрикосів гнав. Казав, що навіть з каменю можна гнати. Якби тільки дріжджі відповідні знайти.
Студент із інституту фізкультури жив у мене. На довгі дистанції щоранку гасав. За місто. Тренуватися. Так я йому корзину за спину приладнав. Щоб він порожняком не ганяв. Туди різний непотріб з подвір’я виносив. А назад кролям траву. Чемпіоном став. Із плавання. Стилем "кроль".
А оце якось приходить. Горобець. Таке… Нижче трави і тихше води.
– Хазяїне, візьміть на квартиру…
– Куди я тебе візьму? У хаті й так ліжок, як у госпіталі під час холери.
– А я валетом із ким-небудь спатиму…
– На кого ж ти вчишся? – питаю.
– На прокурора.
– З тебе, – кажу, – прокурор, як із козячого хвоста віник. Ти хоч скарги писати вмієш?..
Тут у мене сусід – кровопивця. Цілими днями на саксофоні скиглить. А в кучі моїй порося. Тільки почує саксофон, стає на перегородку і співає. Хліба не накупишся… Нутрію якось мені підсунув. За червінець. З авітамінозом. Так я їй два місяці цибулю у хребет втирав. Щоб остаточно не полисіла. Потім синаша каже: "Тату, а вона ж інвалід. Вона рот розтулити не може. У неї верхній зуб за нижній заплівся". Так я взяв на квартиру студента із стоматологічного інституту. Такий бідовий хлопець. За кілька хвилин всі зуби й повисмикував. "Може, – питає, – і вам який заважає? То давайте, поки інструмент під руками…"
Поселився, значить, Горобець. А через тиждень якась мадмазель. Ледве у хвіртку просунулася.
– Хазяїне, візьміть на квартиру, не пожалієте. Я м’ясником працюю.
Хлопці як дізналися, кого я взяв, мало не цілували.
– Папашо, – кажуть, – ви нам кинули рятівне коло.
– Гаразд, – відповідаю. – Тільки не хапайтеся за нього всі одночасно…
Найміцніше схопився за неї Горобець. Шнурує поруч, як винищувач коло бомбовоза. Як супутник навколо матінки-землиці кружляє. Спочатку я думав, що його приваблює можливість на дурняк поправитися. Потім зауважив, що там діло сягнуло значно глибше. Любовна петрушка закрутилася.
Дивлюся не раз отак на них, і серце пронизує холод. Пропав ти, Васю, думаю. Не дай Бог, коли-небудь вона ненароком сяде на тебе. Розплющить, як океан камбалу. Мощі твої в музеї показувати будуть. Замість святого Онуфрія в Печерську лавру вмонтують. І чого воно так великих жінок до малих чоловіків тягне? Чи співчуття, може? Чи материнська турбота?..
Одружилися вони, значить. Ну, тут я й кажу:
– Забирайте, дорогі мої, манаття – і на іншу парафію. Я одружених не тримаю…
Горобець розцвірінькався:
– Ви безсовісні. У вас немає людяності…
– Досить, досить! Ти мені на совість не бий. Ви мені за кілька років стільки тієї людяності зробите, що всі студенти порозбігаються. А в мене ж хазяйство. І тільки дві руки. Ще й жінка з поганим синдромом…
Тепер ось стою під дверима з табличкою "Слідчий прокуратури тов. Горобець" і думаю: впізнає він мене чи не впізнає?
Хай думає кінь
Буланий схилив голову над лопухами. В лопухах лежав його господар.
Випив, думав Буланий. Тепер він сам у сідло не видряпається. Тверезого жінка завжди підсаджує.
Як же воно сталось?
Вранці, як завжди, я повіз його до чайної. Потім до того худого, що ходить із палицею.
Під яблунькою за столом сиділи худий і круглолиций.
Круглолиций сказав господареві:
– Мені треба машину дров.
Господар відповів:
– Поки я лісничий, бери хоч увесь ліс.
Втрутився худий:
– Ти, Макаре, різав би якось по-людськи.