Все недаремно час іде... Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тоді сам чимсь делікатно і зачепиш її. А це кілька днів як смола кипить і не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, — і обличчя Івана знову взялося сміхотливими брижами. — Не розуміє, що велике життя в країні починається. І ніяк не втолкуєш, що свій клаптик землі їй сонце закриває. Сама від себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав із нею говорити — розтала спочатку моя стара, з усім погоджується: і що промисловість наша росте, і що куркулів не буде. А як тільки дійшло до созу — зразу на диби: "Хай хоч комунія настає, а я сама собі хочу бути господинею. Скільки мені того віку залишилося, щоб ламати життя". І зразу такою немічною прикинулася, стільки хвороб познаходила, що прямо тобі на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югині, а тоді стурбовано: "Чого це, Марійко, твої кури увесь огород обсіли?" З усіх ніг, проворніше молодої, кинулась баба із хати, і про хвороби забула. А потім зрозуміла, в чому справа, так ледве у бійку не полізла і зразу ж вигоду собі знайшла: "От такі всі в созах насмішники сидітимуть, тільки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод візьміть, бо я уже і дивитись на цього созівця не можу. То у революцію увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю і за своє і за його життя. Увесь вік нема мені з ним тихої та мирної години. Хоч би на Дніпробуд робити виїхав, як другі люди... І скоріше відсохне мені нога, аніж до того созу вступлю..." Добре настренчили, налякали її куркулі.
— Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.
— Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз — це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.
— З Савченком?.. Той, що на заводі робив?
— З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля... Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? — Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. — Чом в гості ніколи не зайдеш?
— За роботою все часу нема. Жнива.
— Багатіти хочеш?
— Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.
— Заходь, Докіє Петрівно, — прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.
"Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився", — пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.
— Добрий день, тітко, Докіє! — весело привітався Григорій Шевчик.
Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.
— Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?
— Аякже! — Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. — Виганяйте й Дмитра на вулицю.
— Хіба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?
— Та як — часом з квасом, порою з водою. На хату ніяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й літо відходить. Коли грошей чортма, то з тією хатою... Зарібками не нагосподарюєшся, а набідуєшся.
— Женитись думаєш, що будуватись починаєш?
— Та... — зам'явся парубок. — Ще й сам не знаю.
— В добру пору, Грицю. На весілля ж покличеш? — задумалась Докія.
— Як прийдеться, весільною матір'ю попрошу вас бути, — прощається Григорій.
Докія вже не чує останніх слів, заглиблюється в свої думи.
Чи ж давно вони з Марією, Грицьковою матір'ю, дівували разом? Навіть почула зітхання дівочих бинд на грудях і плечах.
Жили вони тоді на Вигнанці. Разом почали гусей пасти, разом пішли в строк до економії Колчака. З раннього ранку до самої ночі вклонялися сапці і густим рядкам буряка, аж криваві задірки болючими вінчиками нависали над нігтями. Увечері наспіх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона і зразу ж засипали, торкнувшись торішньої збитої мерви.
Тільки й радості тої — неділя одна. В суботу, як почне сутеніти, одна поперед другої поспішають додому, розсипають разки сміху, пісень. І серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечінь така синя, така привабна, така таємнича, ніби передвесіння ніч. І хто його знає, що майбутнє дівчині готує. Може, не тільки чоботи й катанку та простуду тяжку, — може, саме щастя зустрінеться з нею... Чи ж багато вбогій дівчині треба? Знайти собі вірного дружину, мати своє поле, свій клаптик города, не пухнути з голоду на переднівку. То багачка — інша мова. У них одні коралі за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожній руці по кілька десятин, а в тебе приданого — корова, що на горі гребе полову, та сапка в руці та мозолі на руці.
А вечір пригортається до дівочої краси, стелиться шовками і кличе до рідної хати, такої згорбленої, натомленої, як її старі господарі. Батько на призьбі сидить, попихкує люльку, вінок сивого волосу спадає на посічене, шорстке, мов кора, чоло, сиві брови підіймаються на лобі — її побачив, — і все обличчя тоне в хмарині голубого диму. Димить порохном старий поріг, порепаною печерицею вросла їхня хатинка у землю, почорніла стріха, залатана зеленими латками моху. Та хоч і стара хата, а на її гребені підіймається колос житній; в ній росте життя молоде; хворіє, мучиться в тісноті, вогкості, злиднях, одначе росте.
...Отака тепер хатина і в Грицька. Зруйнує її — розсиплеться порохном і зітруться останні згадки чийогось життя. У новій хаті оселиться молода господиня, і любе дитинча заколишеться в плетеній колисці, п'ючи тепле молоко і материну пісню.
"Тільки тобі, мій сину, про дружину не нагадуй. На чотири роки Грицько молодший, а вже, дивись, восени й ожениться. Що ж у тебе таке?.."
Коли вийшла до кооперації, побачила, як дрібно, по-пташиному, підстрибувало біля сельбуду велике коло молоді, а потім закрутилось вітровієм, здіймаючи вгору хмаринку пилу.
"Лише Дмитра мого нема на танцях. Сидить десь у хаті".
Одначе двері були засунені, і вона пішла у садок. Під розлогим саблуком лежав Дмитро, поклавши голову на ліву руку, поруч лежала книжка, і вітрець перебирав її сторінки. Видно, задрімав хлопець. Темнорусий чуб, світліший на кінці, затіняючи чоло, покрив широку чорну долоню, розкрились освітлені рожеві вуста, і засмагле обличчя було спокійнішим. У сні Дмитро був ближчий їй, не турбували тоді приховані невловимі риси, різкі, як іноді і той погляд чорних очей. Ота впертість прогляне крізь спокій настороженим блиском синюватих білків, затремтить трохи надрізаними посередині пелюстками горбатого носа. Сіла мати на траву, задивилась на сина.
Тихо навколо.
Дрімає садок, уклоняється господині, що садила його, доглядала, і кожне дерево дороге їй, бо ввійшло воно в її душу часткою життя. Вболівала, наче біля дитини, коли вітер розчахнув оцю рясну гілку пепинки; підперла її, замазала садівничим клеєм, перев'язала рукавом своєї сорочки, і загоїлась рука яблуні, обросла шершавою, поморщеною, як постіл, корою, заколивалася восковими грудочками яблук.
— Це ви, мамо? — Спросоння Дмитро ловить водночас поширеним поглядом шматок неба, навислого над плотом, сплетене галуззя з голубим просвітком і запнуте обличчя матері.
— Ходімо обідати, Дмитре.
Хлопець міцним рухом всього тіла підводиться з землі, і, пригинаючись, іде між деревами за матір'ю.
— Біля сельбуду дівчата, парубоцтво — наче хто рій висипав. Музика грає, танцюють. Гриць тебе питався.
— Шевчик?
— Шевчик. Казав, щоб вигнала тебе на вулицю. Прийдеться послухатись його: онишником тебе з подвір'я нагнати. — Ставить страву на стіл. — Підеш може?
— Чого я там не бачив? — Але не без подиву помічає, що приховане бажання непомітно привабливо окреслило майдан, де збиралася молодь.
"Що воно таке?" — запитав сам себе і не зміг відповісти, але відчував; щось непокоїло його, підштовхувало одягнутись і вийти на вулицю. Отак стати між парубоцтвом, слухати ущипливі, жартівливі слова, веселий сміх...
— Пішов би до товариства, — впрошує мати.
— І чого вам так заманулося? Чи я музик зроду не чув? — А сам себе ловить, що слова матері до вподоби, що справді тягне його щось із дому. "Там же і Гриць. Жодного танцю не пропустить. Еге ж, із нею". — І він бачить Марійку з білявою круглолицьою дочкою.
"Засміється — і на щоках ямки заколиваються".
І водночас ввижалась Марта такою, якою бачив її колись в Сафроновому дворі: застигла в просвіті між напіврозчиненою хвірткою і тесаним стовпом, вся в червоному, з русою косою на високих грудях. Тільки риси обличчя не міг вловити — розпливались, а натомість осміхалось лице Югини.
І щоб викинути спогади з голови, почав думати про завтрашню роботу. Вдосвіта треба виклепати косу, витесати нижній зуб для грабків і піти косити ячмінь. Піде рано-вранці, щоб налитий росою не одбивався крихкий колос, а там на полі вже ходить... Югина.
Встав з-за столу і підійшов до скрині.
— Яку тобі сорочку дістати? — запобігливо обізвалася мати.
Вбирався довго, ретельно і, накинувши піджак, поволі, ще вагаючись (іти на танці чи у сад під лісом), попрямував широкою вулицею. На майдані, то притихаючи, то гримлячи на все село, грала музика, і граційна полька, підстрибуючи, котилася над яблуневими садами, над хатами, що задрімали в розпарених вишняках.
— Дмитре! Агий на тебе! Здоров! — тиче короткі пальці приземкуватий червоний Варивон і регоче. — Чи не ушквариш гопака?
— Не хочу хліб тобі перебивати.
— Здрастуйте, Дмитре, — здоровкається Грицько, обтираючи хустиною піт з розіпрілого обличчя; він щойно вийшов з танцю, гарячий і радісний. Ластівкою пурхнула від нього Югина і, як в гніздо, легко влетіла в дівоче коло. Старші дівчата вибачливо покосились на неї: стрибає, мовляв, козеня, а вже й дівувати почала.
— Так я й кажу, хлопці: багач, коли б міг, сам себе поїдом їв, — закручує цигарку чорний носатий парубок Омелян Синиця.