Це був рід сомнамбулізму, щаслива здатність одірватись від усього, щоб поринути в одне…
Що робити? Вер вагалась, бож це, кінець-кінцем, не зовсім звичайна річ прийти до малознаної людини, увійти без запросин у кімнату й поводитись тут, ніби в себе в хаті. До того ж іще зовсім невідомо, як поставиться Комаха, побачивши цілком для себе несподівано жінку, від якої він вранці раптово втік!
Вона відсунула фотель від столу, перетягла його до вікна й сіла. Через вікно видно сірі, жовті, червоні коробки кам'яниць, прямокутники дахів, що їх бляшані фарби зм'якшені сіро-попелястим серпанком далечини.
Вер могла добре роздивитись Серафікуса: його біле з жовтуватим відтінком м'яке, надто м'яке, ніби пух, ніби дитяче, волосся, гострий, трохи наприкінці червонуватий зі шкірою, що лупиться, ніс, стиснені губи й масивне підборіддя. Масивне підборіддя контрастувало з м'якістю білявого волосся й робило Комаху схожим на Ріхарда Ваґнера.
Може, піти? Вона піде так само непомітно, як і прийшла, і Комаха не знатиме зовсім, що до нього хтось приходив, сидів в його фотелі, переглядав корінці його книг, зазирав в його папери, слухав його музику. Була, ніби не була. Вер приваблювало химерне "ніби" її сьогоднішніх відвідин.
Вер уявляє, як вона згодом зустріне десь Комаху і як на відповідь Комаха здивовано заперечуватиме будь-що, але вона докладно опише його кабінет, його книжки, те, що він грає, дрібні подробиці того дня й тих годин. Вер ясно уявляє собі розгублену стурбованість Комахи, його невизначений напружений біль, коли немає жадних сподіванок відновити зв'язки загублених споминів. Він не може зв'язати кінці думок, загублених у якомусь іншому напівзабутті, і попри всі свої зусилля він не пізнає їх.
Він грав довго. Від хоралів Баха він перейшов до Ліста, після громових гуркотінь Лістових він повернувся до Баха, а тоді почав імпровізувати.
Минав час. Вер уже кілька разів повертала руку й дивилась на годинника. Комаха грав, не перериваючи музики. Візита тяглася, зростаючи в невизначеність. Коли він скінчить?
Комаха імпровізував. Набігали лоскотними хвилями думки, не думки навіть, а примарні мрії. Дрімливо з'являлися мрії й непомітно, танучи, зникали. Музика акомпаньювала цим хвилястим лоскотінням дрімливих думок. Думки сплітались у тканину звуків і розпливались у солодкому почутті заспокоєности.
Вер сперлася на долоні і стежила за пальцями Серафікуса. Ліворуч вікно!.. Голуба блакить лилась у вікно, сиві голуби змахували блакитними крилами й відлітали, танули в срібній блакиті. Десь іздалека над пальовими горбами полів дзвонили срібним сріблом дзвони. Вер бачила, вона чула блакитних голубів, срібний дзвін далеких на обрії за містом опалових горбів.
Тоді раптом Серафікус обірвав музику, закрив покришку і, не підводячись із стільця, повернувся до Вер. Він подивився на Вер крізь окуляри допитливо й уважно, і сказав:
— Я кінчив!
— Дякую!
Він дивився на Вер, ніби він не бачив її, ніби він не почув подяки, ніби він не сприйняв побаченого й чутого, ніби він був тільки сам і розмовляв тільки сам із собою, а та, проти нього, та була тільки хвилинною втіленістю уявленої музики, ніби це були звуки, що на мить, не одзвучавши, затримались луною в кімнаті і зараз розвіються.
Розділ 13
Одного чудового ранку вони сиділи в саду, і м'яке осіннє сонце грало на брунатній теракоті ваз, на білій фарбі лав, на квітах і на жовтій гальці доріжок. Ранок здавався особливо ясним і свіжим не тільки тому, що сяяло сонце, але що на лаві поруч із Комахою сиділа Вер. Комаха відчував особливу приємність сидіти поруч із вродливою жінкою, бачити її профіль і іноді обережно й нерішуче кінчиками пальців, ніби боячись, торкатись її руки.
На відкритій естраді відбувалась проба симфонічної оркестри. На ясному тихому прозорому повітрі скрипки звучали підкреслено чітко, як коштовні й рідкі страдіваріюси: немов земля, небо, дерева з золотим листям були декою скрипки, і загублену тайну медожовтого прозорого лаку, що звучанню страдіваріюсівських скрипок надає таємничої вишуканости, несподівано розгаданої й розлитої в густій прозорості насиченого лакованим розчином осіннього повітря.
Вони говорили про кохання! Вер розповідала про те, що вчора вона одержала листа від одного свого колишнього приятеля.
— Далебі! Вони всі пишуть однаково: люблю й бажаю! Вони певні, що наспівувати жінці "люблю й бажаю" — це зробити для неї найбільшу приємність, ніби на світі немає інших слів абож немає інших способів сказати жінці щось приємне!
— О! — відповів Серафікус, хитаючи головою й трохи обурений, — бажати жінку — це не поважати її. Жінка повинна бути недосяжна! І ви мені здаєтесь недосяжною, Вер! Молоді люди, недосвідчені в житті, у філософії і у своїх почуттях, звичайно не задовольняються з того, щоб споглядати жіночу вроду і находити втіху саме в цьому лише спогляданні. Вони віддають перевагу своїм низьким пристрастям. Вони поводяться з жінкою брутально й безсоромно. Ви, Вер, — додав він, хвилюючися і з тривогою, — повинні визнати, що моє до вас ставлення ніколи не було нечемним абож безсоромним?
Вер подивилась на Серафікуса, помітила його стурбованість і поспішила заспокоїти:
— О, ні! Ваше поводження було завжди чемним і стриманим! Ви стримана людина, Серафікусе!
Можливо, в її очах промайнула ледве помітна іронічна посмішка.
Комаха з задоволенням упевнився, що Вер поділяє його думки, й, несміливо торкнувшись її руки, сказав:
— Взагалі, — сказав Серафікус, — я не припускаю, щоб чемна людина могла наважитись образити жінку, виявивши свою до неї хіть. Це огидно й мерзотно! Про яку чемність абож повагу може говорити людина, яка робить це? Цим вона ображає її!
Вер згадала деякі епізоди зі свого власного життя і не згодилася з доктором. Вона не знаходила нічого образливого в тому, що викликало в Комасі почуття обурення. На слова Комахи, патосні, бурхливі й аскетично цнотливі, вона не сказала "так", але не сказала й "ні"! На відповідь вона воліла промовчати. Вона не згоджувалась і не заперечувала. Вона прислухалась до тонкого мелодичного співу скрипок в увертюрі ваґнерівського "Льоенґріна".
Музика обірвалась і дириґент різко й сухо постукав паличкою по дошці пюпітра. Вер звернулась до Комахи:
— Я слухаю вас, Серафікусе. Невже ж ви ставите стриманість вище кохання й любощів?
— О, ні, але мене дивує, чому припускають, що найзручніше становище, щоб милуватися з жіночої вроди, це коли чоловік приймає позу чотириногої тварини, а жінка лягає на спину?[1] Що є ганебніше й безсоромніше, як подібне поводження з вродливою жінкою?! Це все одно, що обікрасти злидаря, знущатися з дитини, зрадити приятеля.
І знов скрипки, фаґоти й флейти перервали Серафікуса. В теплому м'якому повітрі звуки флейти прозвучали особливо ніжно й непомітно розтанули за яром над блакитною річкою.
За яром, за кручею, за клубками осінніх темно-червоних квітів голубіла річка, голубіло небо. Голубіла, голубіла глибока блакитна далечінь. Осінь. Музика. Сонце! Тиша!
Доктор Серафікус промовляв далі:
— Розпуста й шлюб обтяжили й розклали почуття, що не має нічого спільного ані з тим, ані з тим, ніби споглядання вроди обов'язково сполучено з ліжком і розстібнутими ґудзиками.
Це були міркування безстатевої людини! Доктор Серафікус малював перспективи запереченої сексуальности й стриманих почуттів. Він боронив право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди. Коханню, звільненому від брутальности, він сподівався надати інтелектуального почуття. Він мріяв про те, щоб бажання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізоване, перетворене на естетичну цінність, піднесене на рівень такого розумового почуття, як і почуття від поезії, музики й малярства.
Вер сказала Комасі:
— Усе те, що ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якісь туманні схеми, плутані, розпливчасті абстракції! Кінець-кінцем ви, Серафікусе, заперечуєте все, щоб нічого не ствердити. Єдина конкретність, що нею ви оперуєте, це неґація, якщо в неґації може бути хоч якась конкретність. Це все якісь "ніби" й "над"! Невже ж ви гадаєте, що з вашими абстракціями й запереченнями може хтось погодитись?
Серафікус підхопив:
— О, Вер! Ви чудесно засвоїли істоту справи! Отже, саме так, як ви кажете. "Над" і "ніби" — єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втіха. І до цього блаженного й досконалого "над" і "ніби", як до останньої мети, змагається й прагне все. І шлях до нього — шлях абстракцій і неґатизацій. Одкинь усе…
— І в коханні?
— І в коханні! Кохання як абстракція й неґація, кохання, в якому "відкинь усе" буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тільки "над" і "ніби", тільки таке кохання й є справжнім коханням.
Вер з жалем подивилась на Комаху:
— Поза сумнівом, у вас є дані мати на увазі й самих себе, коли ви так говорите! Невже ж ви ніколи не прагнули кохання?
Комаха відповів одверто. Він не боявся бути відвертим. Хіба ж він не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як і він? Вона не перешкоджає милуватися з неї, і навіть любувати саму її, коли він, Комаха, несміливо торкається її руки.
— О, ні! Я знав усі хвилювання, що їх знає й кожен чоловік, кожен шістнадцятилітній хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розуміється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчинність. Жіноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 і в 36 років, але я ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки. До того ж я вибрав собі фах ученого. Стриманість є фахова здібність ученого. Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе. І я можу пишатись, я досяг своєї мети, я цілком спокійний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.
Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:
— Я мушу признатися вам, Вер! Раніш я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись — це було давно, дуже давно — зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.
— І ви?
З гонором доктор Серафікус відповів:
— Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе.