Вихор, зірвавшись, несе з собою степову куряву, прибережний пісок, листя й квіти акацій і цілі хвилі пахощів. Він рве на жінці одяг, висмикує у неї з-під гребеня пасма волосся, і, якщо вона щось і каже до мене, то я не чую нічого.
Вона стає спиною до вітру, згинає голову й, притримуючи рукою волосся, кричить до мене:
— 3 вашого боку це зовсім недотепно, знаючи, хто я, підходити до мене й замість того, щоб назвати себе, так по-школярськи дражнити мене!
Я палко заперечую:
— Запевняю вас, що я ніколи не дозволив би собі такої пласкої гри. Я зовсім не знаю, хто ви.
Вихор пронісся, вона зводить голову, в її очах цілковита розгубленість. Вона не розуміє нічого. Нерішуче вона хоче спростовувати:
— Алеж...
Тоді вона стискує брови.
— Так що, зрештою, вам треба од мене?
— Мені хотілося б довідатися...
— Про що?
— Я казав: чи ви та жінка, якій присвячено Другу симфонію Шиманівського?..
Вона спалахує:
— Ви репортер?.. Вам хтось щонебудь казав?
— Найменше! Ні перше, ні друге! Я уже згадував: усе це прийшло до мене так само несподівано й незрозуміло, як і для вас.
Вона замислюється й висловлює здогад:
— Певно, ви особисто знайомі з композитором?
Вона називає його на ім'я та по батькові:
— Він казав вам про мене? Ви од нього?
— О, ні! Я знаю його речі, високо ціню його творчий геній, з мене один з найщиріших прихильників його обдаровання, але я досі не мав нагоди й приємности зазнайомитись з ним особисто.
Вітер хилить верхівки дерев, обсипає панчохи піском, рве волосся на голові. Вона стає боком до вітру й згинає голову. Тепер вона дивиться на мене знизу й скоса.
— Звідкіля ви знаєте мене?
— Нізвідкіля! Я ж казав вам: я вас не знаю! Вона по-дитячому безпомічно розводить руками:
— Як же це так?
Вона почуває себе розгубленою і тоді з щирою безпосередністю питає:
— Ви не тутешній?
— Ні, не тутешній. Я щойно вчора приїхав з Харкова!
Навряд чи їй самій ясно, чому вона звернулася до мене з цим запитанням, але, поза сумнівом, їй починає подобатись химерність нашої розмови. Поволі вона втягається в гру.
Ми дійшли до перехрестя, де алейку з кленами, що йде вздовж схилу гори, пересікає вулиця, що сходить згори, прокладена між двома порожніми, порослими бур'яном пустошами.
Я прохаю дозволу, якщо вона не заперечуватиме, пройти з нею далі.
— Прошу, тут недалеко!
І вона показує рукою на групу кам'яниць, розташованих на горі.
Ми повертаємо ліворуч вгору, і я прикриваю її своєю поставою од поривів вітру.
Я користаюсь з нагоди внести ясність в те, що сталося. Мені далеко не все зрозуміле в ході подій. Певне, намагаючись пояснити, я плутатимусь і заплутаюсь, і неясне не стане від того ясніше, але я кажу те, що кажу. Не без докторальности я починаю аналізувати подробиці.
— Дозвольте, — кажу я, звертаючись до неї, — якщо це не здається вам обридливим абож нудним, почати з того моменту, коли ми з вами так несподівано для нас обох зустрілися на порозі притвору в "Варязькій церкві". Ви виходили, я хотів увійти. Тоді в мене з'явилося раптове враження, немов би я вас добре знаю!
Я зідхаю.
— Знаю, — ось слово, яке ми так часто повторюємо і яке однак має багатобарвний і дуже часто суперечливий зміст. — Я знав вас і одночасно не знав. Справа йшла про те, як я вас знаю. Свідомість підказує нам не завжди прямі й правдиві тлумачення наших вражень того, що ми сприйняли. Ми з вами зіткнулися ненароком, перше враження од вас сказало мені, що я вас знаю, але свідомість підказала першу-ліпшу відповідь, відповідь довільну й поверхову: "Ти, мовляв, знаєш її тому, що це твоя добра приятелька!" Це була помилка. Цілком хибна відповідь з боку свідомости. Мені довелося зніяковіти й просити в вас пробачення. Найгарніша медуза, яку море викидає на берег, обертається в купу огидних драглів.
Я поглядаю на мою супутницю. Вона слухає. Я кажу далі.
— Отже, було дві речі: враження знаности, яке прийшло не знати звідки, і хибне його тлумачення. Ви дозволите далі?
Вона не заперечує:
— Але дуже прошу!
— Звичайно ми проходимо цілком байдуже повз подібні випадки, які трапляються в нашому житті. Ми не зауважуємо їх. Ми зневажаємо їх як дрібниці, хоч часто саме вони бувають варті якнайпильнішої уваги. Щоправда, іноді ми ризикуємо бути при цьому безтактними абож навіть настирливими.
Я посміхаюсь до неї. Вона відповідає на посмішку посмішкою. Те, що я іронізую над тим, про що я розповідаю, приносить мені з її боку пробачення.
— Ви пішли, — кажу я далі, — я лишився. Я прикладав всіляких зусиль, щоб знайти пояснення для цього враження знаности. Безперечно, це враження знаности було аж надто аморфне, щоб можна було дати собі раду. Воно було дуже невиразне й побіжне. Відблиск сонця від люстра на стіні — спробуй його спіймати й втримати!.. Я ганявся за ілюзією. Я напружував свою думку. Я вимагав од своєї пам'яті чіткої відповіді. Я поводився з собою, як найсуворіший слідчий. Я був упертий. І все таки всі мої зусилля були даремні. Я був на хибному шляху.
— Я виходив з припущення, що враження було зорове, і я не досягнув нічого. Чи не слід було припустити, що це було враження знаности не зорової, а іншої, скажімо, слухової, музичної? Я вирішив вдатися в своїх розшуках в цей бік. Змучений, я пішов за вами. Я нарікав на себе. Я скаржився. Я був сповнений безнадії. І в той момент, коли ви переходили через колію, коли ваша постать викреслилася на фоні гори і моє враження од вас стало особливо чітким і суцільним, в середині мене зазвучали ті прозорі, прості й ясні такти музичної мелодії, що складають основу ляйтмотиву в симфонії Шиманівського.
— Ви, — звертаюсь я до неї, — не захочете сказати, що це був цілковитий випадок, абож що я помилився?.. Гадаю, що це було так: з зорового враження родилося музичне. Я дивився на вас, і в міру того, як я дивився на вас, в мені все владніше й все могутніше звучали звуки симфонії, рождалися такти музичної фрази. Я не мав сумніву: це були ви!
Вона не знає, як їй поставитися до мене й до мого оповідання. Хто я: шарлатан або фантаст? Як їй думати, чи правда те, що я їй розповів, чи може, все це я лише зненацька, принагідно вигадав?.. Вона спитується чинити опір:
— Ви, — каже вона, — або знущаєтеся з мене, або жартуєте!
Вона вимагає від мене чесности.
Я запевняю її, що все було саме так, як я їй розповів, і що в свою розповідь я не привніс і найменшої витівки, нічого вигаданого, жадного жарту.
— Чому ви заперечуєте, — кажу я до неї, — що творчий акт може повторитися двічі? Що за зоровим враженням од вас в музичній темі композитора я міг пізнати вас, як композитор колись в вас пізнав свою музичну тему?..
Вона спалахує:
— Але це неможливо!
— Але це є факт! Чому, — не без гіркого докору кажу я їй, — чому волієте твердити, що Зелена папуга є звичайний птах, і не хочете, разом з Карлом Ґоцці, повірити в кам'яні статуї, які розмовляють, і в те, що лише Зелена папуга може зробити людство щасливим?
Я схиляюсь і цілую її плекану, з вузькими овалами нігтів руку. Я дивлюся на неї. У неї важке, зібране в високу зачіску, біле з жовтавим відтінком волосся, тонкий ріт, чітко окреслений ніс, легким рум'янцем ніжно забарвлене обличчя.
Ми стоїмо на горі. Перед нами одкривається широкий кругобрій, далекий срібний степ, потемнілий од навислої над ним тяжкої хмари, і Дніпро, до якого наближається, закриваючи сонце, хмара. Вітер хилить тополі.
Молода жінка поглядає на хмари, на мене, на вітер і знов на хмари, на мене, на вітер. Вона не певна. Вона каже:
— Здається, буде гроза.
Я кажу:
— Вітер розвіє хмару!
Вона вагається.
Тоді з довірою й щиросердо каже:
— Зайдімо! В нас немає нікого! Чоловік на лекціяx. Ви ж перечекаєте бурю!
Ми переходимо на другий бік вулиці. Галаслива юрба дітей гуляє під кам'яницею на пішоxодаx. Двоє малят вириваються з юрби, з вищанням кидаються до жінки, притулюються до її ніг, охоплюють рученятами її спідницю, в захопленні вітають її.
Питаю:
— Це ваші?
Вона безжурно:
— О, ні!
Ми входимо в широкий, білий, пустельний вестибюль. Розлогими мармуровими сходинками підіймаємося на другий поверх. Тиша, порожнеча, високі білі двері. В вікні дзижчить і б'ється муха. На дверях мідна табличка з написом "професор". Твердий знак наприкінці слова з'ясовує мені, що її чоловік повинен бути років на 10-15 старший за неї.
Просторий передпокій нагадує залю. Відкриті двері одкривають вид на амфіладу великих ясних високостельних кімнат.
Я перехоплюю її погляд і кажу:
— Я без капелюха! Вона запрошує:
— Тоді прошу, проxодьте.
XXVI
Я ввійшов до кімнати. Старовинний "панський" ясних золотавих кольорів килим з витканими на ньому рожевими трояндами простягся в усю широчінь стіни.
Молода господиня, зауваживши, що я підійшов до килима й розглядаю з зворотного боку нитки основи, не без гонору каже мені:
— Це датований килим! Він з року 1728, з килимової майстерні Данила Апостола.
Та килими й найменше не мій фах. Досі я ще ніколи нічого не писав про цю ділянку українського бароккового мистецтва,
Я обмежуюсь зауваженням:
— Кюв'є за однією кісткою відтворив вигляд допотопної тварини, чи не можна було б за розмірами цього килима відтворити розміри панських будинків з кінця 17, початку 18 століття?
Задовольнивши свій загальний, аматорський інтерес до цієї коштовної речі, я повертаюсь на закаблуках і оглядаю кімнату. Ясний, лискучий паркет. На кришці чорного піяніна, що стоїть коло бічної стіни, нудьгує традиційний бюст замисленого Бетговена. Посередині кімнати стіл. В зеленому склі високого келеху на чотирокутному просторі білої скатертини червоною плямою полум'яніють пелюстки тюльпану.
Господиня просить пробачення. Вона залишить мене на хвилинку самого, щоб підібрати розтріпане вітром волосся. Чи я дозволю?
— О, розуміється, прошу!
Я залишаюсь насамоті в цій великій кімнаті з одчиненими вікнами на схід: за купами дерев крицева смуга далекої ріки й синява неба.
Користуюсь з нагоди, щоб оглянути фота, які висять на стіні над широкою турецькою тахтою по той бік столу.