Вона і для тварин, і для свиней, і для птиці! Вона і на зелені корма, і на силос, і на зерно! Вона і до молочновоскової стиглості, і в молочновосковій стиглості, і після молочновоскової стиглості… А як її сіяти квадратногніздовим способом, та до того ще й гібридним насінням, та до того ще штучне запилення, — так і господи ти боже наші Молока того, молока! А сала того, сала! А птиці! А в Америці! А в штаті Айова! А в Небрасці! А в Міннесотії А в Техасі!
Голова очі заплющить та слухає, слухає, слухає… Слухає і в голові прикидає: на гектарі п'ятдесят центнерів у зерні, шістсот центнерів у зеленій масі! Це вам:
Молока на фуражну корову — по три тисячі літрів! Мінімум!
М'яса й сала в живій вазі на сто гектарів с.г. угідь — сорок центнерів! Мінімум!
Свинини в живій вазі на сто гектарів ріллі — двадцять п'ять центнерів! Мінімум!
Яєць на курку-несучку — триста шістдесят п'ять штук! Яка шкода, що рік має всього тільки триста шістдесят п'ять днів, а не чотириста! Було б по чотириста яєць на курку-несучку.
Агроном співає, а голова слухає та мріє, аж поки ланкова Ганна Пшенична не прийде та не скаже:
— А чи не пора, товариші, вже щити на полі становити та гній вивозити? А то буде нам, як і минулого року, що сором було людям ув очі глянути! Знову ж кукурудзу по озимині будемо сіяти!
— Встигнемо! Самі знаємо, що й до чого!
* * *
Сидів оце писав, писав, та й замислився. Коли ось сорока в одчинену кватирку.
— Чого тобі, скрекотухо? — питаю.
А вона мені і наскрекотіла, як минулого року вродила кукурудза у двох сусідніх колгоспах Гребінківського району на Київщині.
"У колгоспі с. Лосятин урожай був у зерні 38,8 центнера з гектара, а в качанах 51,9 центнера.
У колгоспі с. Вінницькі Стави зібрали кукурудзи в зерні 11,2 центнера, а в качанах 16,6 центнера з гектара.
Чому?
Лосятинці сіяли по бурячищі, землю як слід угноїли й удобрили, в зріджених місцях кукурудзу підсівали, як слід обробили.
Вінницькоставищани говорили, мріяли і все один одного запитували:
— А чи не час?
— А чи не пора?
— А чи…
"ОД БУЗИНИ ДО КОЛОДЯЗЯ"
1
— На межі розлогокучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір'ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі садувинограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — одиндва рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиия…
Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою однаоднісінька овечка, та й по тому.
Не густо було там і курей…
Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він, той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати, а так серед колишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.
"Де живете?" — "На Злиднях!" "Куди йдете?" — "На Злидні".
Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої матері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.
І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:
— Дзеленьдзеленьдзелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!
І православнії іноді жертвували. Кидали в засмальцьовану парчеву калитку горьовані шаги, копійки та сьомаки, осіняючи себе широким хрестом з низьким поклоном Охтирській божій матері.
Товстий патлатий монах кивав головою й гугнявим тенорком виголошував:
— Да спасеть вас пресвята богородиця!
А потім приспівував:
— Тоообі, гооспоооди!
Недалеко, верстов за десять від того хутірця, на мальовничій горі, над чудесною річкою був монастир чоловічий. Ото від того монастиря під вербою біля хутора і сидів монах.
2
Дивним було, що в невеличкому тому хуторі було дуже багато дітей.
Як їхав хтось через хутір, щоб навпростець швидше вискочити на шлях, — дивувався, що на вулиці проти кожного двору у куряві бавилися цілі купи дітей, або голих, або в довгих, аж по п'яти сорочечках. Бавилися вони в бакшу, з глини ліпили церкву, пасочки — це меншенькі, а більшенькі грали в цурки, в покотьола, у піжмурки, у наввипередки…
І де ті діти бралися?
Чоловіків ні на вулиці, ні по дворах не видно було, самі жінки та ще, може, інколи жовтосивий дід, дивись, на призьбі проти сонця лисину грів, — а дітей тих, дітей, як макового цвіту.
Чоловіки на заробітках десь, бо землі тої в кожного аж по курячому упругу. Ну, а воно ж недалеко монастир, та й ченці в самому хуторі кубелечко звили, — було кому господові милосердному молитися, — господь і посилав дітей.
І яких тільки їх улітку на вулиці не кублилося: і білявих, і чорнявих, і русявих, і в ластовинні, і з "вогником" на підборідді, і з заїдами, і чубатих, і щербатих…
А як бузина було вистигне — тоді всі чорносині! Від волосся до п'ят, — і спереду, і ззаду! — чорносині. Особливо біля пупа й на мордашках!
Та бистрі які!
Як їде хтось через хутір, — усі скопом за возом біжать. Старшенькі, ті, випереджаючи коні, в крик:
— Дядьку! Дайте закурить!
А меншенькі:
— Киньте, дядьку, копійку!
Від сердитих подорожніх старшим батога за "покурить" перепадало, а меншеньким, як хтось їде з города, дивись, бублика й кине… Тоді — бій! З того бублика тільки крихти летять!
А як пан було проскакує фаетоном через хутір, тоді обов'язково всі хором:
— Пани заспані! Пани заспані!
Тільки всі вони, з хутора діти, ніяк не могли вимовити "пи" в слові "заспані", а завжди, та ще й з притиском, вимовляли — "ри".
Не любили панів на тому хуторі. Та де, положим, їх любили? Але у Злиднях та нелюбов лилася через вінця.
3
В одній хатинці на тому хуторі якраз того року, як ударила Жовтнева революція, народилася дівчинка Мотря, а через рік знайшовся в Мотриної мами її братик Кузьма.
Сестричка з братиком росли на хуторі так, як і всі діти там виростали, та тільки тепер уже, як ударила Жовтнева революція, було їм легше: уже вони і в школу пішли, грамотними поробилися, і в комсомол пописалися, та тільки Мотря, ще їй і сімнадцята весна не минула, заміж вийшла за сусіднього парубка і залишилася на хуторі,— добрими вони з чоловіком колгоспниками поробилися, — а Кузьму комсомол послав учитися, він закінчив робфак, потім інститут і виріс науковим робітником, доктором наук і професором…
Батьки їхні повмирали, а брат із сестрою жили дружно, і Кузьма хоч був і професором, і доктором, та сестри своєї не цурався, улітку до неї приїздив, жив ціле літо з дружиною, хоч це й не дуже подобалося його дружині, що виросла в місті, села не знала і недолюблювала, бо сильно їй допікав отой санвузол, що за погрібником.
Та Кузьма на те не вважав і завжди, як муж учений, обґрунтовував свою незгоду з дружиною реплікою покійної бабусі:
— Нічого. Все в морі буде!
У Мотрі був синодинак Андрій, який народився перед Великою Вітчизняною війною.
Андріїв батько, а Мотрин чоловік, у Велику Вітчизняну війну поліг смертю хоробрих на полі бою десь за Харковом.
Залишилася Мотря з Андрієм.
І хоч панів уже тепер не було, хоч уже Злидні звалися не Злиднями, а хутором Вільним, і школа вже на хуторі є, і дитячі ясла, і дитячий садок, — а проте й тепер улітку чимало дітей порпалося в піску на вулиці: меншенькі грали у бакшу та ліпили уже не пасочки й церкву, а виліплювали із глини клуб або театр, а старшенькі ганяли футбольного з ганчірок м'яча, брали одне одного на бокса, ставили рекорди, хто скоріше пробіжить "від поштової скриньки до дідового Маркового свининця", або гралися у війну.
А як бігти далі, так то вже буде: "від Омелькової бузини до бригадирового колодязя".
А бузина й після революції, гемонська, не почервоніла, а така ж у ягодах темносиня, як і за поміщиків була, і такі ж чорносині від неї і тепер пупи та мордашки в дітей.
Кублився в піску на вулиці й Андрійко: і в бакшу бавився, і ліпив із глини школу, грався у війну, бився на бокса і бігав від поштової скриньки до свининця і від бузини до колодязя…
Та от що: не було ще з Андрієвих одноліток такого, хто збив би його на бокса або випередив, як бігли на скільки завгодно метрів.
Андрійко був бистрий хлопчак, кріпкий, чорнявий, з великими карими очима.
В школі Андрійко не був одмінником, не пас він і задніх, але кращого фізкультурника за його в школі того часу не було.
4
Дядько Кузьма, професор і доктор наук, після війни працював у Києві.
До сестри своєї Мотрі, Андрійкової матері, після загибелі її чоловіка він ставився ще тепліше і щоліта обов'язково приїздив до неї на хутір не так одпочивати, як розважити сестру свою рідну.
Дядько Кузьма мав завидне здоров'я, курортів не потрібував та й не любив, а для Мотрі та для Андрійка дядькові одвідини були справжнім святом. Дружина його теж примирилася з хутором і вже не скиглила за курортом, хоч Кузьма їй їхати на курорти не забороняв:
— Їдь, коли хочеш, у Сочі! А я до Мотрі на хутір!
Дружина дивилася в дзеркало на себе, потім дивилася на Кузьму і щоразу говорила:
— Поїду я з тобою до Мотрі! Ти, мабуть, без мене не зможеш!
— От і гаразд! Поїдемо до Мотрі, бо воно й справді, може, я без тебе не зможу! — говорив Кузьма і навіть не посміхався.
Дітей у Кузьми не було, а дітей він любив дуже. Приїзд його на хутір не тільки Андрійко, а вся хутірська дітвора зустрічала з великою радістю. Гетьчисто вся дитяча хутірська громада в день його приїзду виходила далеко на шлях і чекала дядька Кузьму.
Професор приїздив "Побєдою", яку вів сам. Наближення машини зустрічалося відчайдушним криком "уррра!".
Кузьма зупиняв машину, виходив на шлях, вітався з дітворою й обдаровував кожного гостинцем. Меншеньких забирав, скільки могло влізти, в машину, Андрійка саджав поруч себе, і під крики: "Затутукайте, дядьку!" — рушали до хутора.
— Таж зааатутукайте, дядьку! Затутукайте! — кричала дітвора.
— Тутукай уже ти, Андрійку! — дозволяв професор.