Позаяк минула 70-річна практика централізованого керування довела СРСР до кризи, то вихід з неї полягає в децентралізації і поверненні Україні всіх функцій керування економікою на національній території. І перехід до республіканського госпрозрахунку не можна розтягувати на ціле десятиріччя. Нам набридло стояти в чергах за звичайними харчами та буденними побутовими речами.
Таким чином, перебудова з її економічною децентралізацією, як однією з двох найголовніших передумов виходу з економічної кризи, продовжуватиметься. Демократизація, як єдино можливий спосіб подолати виробничу пасивність трудящих, продовжуватиметься, а позаяк два попередні процеси неможливі без демократизації загалом, то й вона продовжуватиметься.
Українському національно-демократичному рухові нема чого боятися своїм якимось гострим словом налякати когось там у Москві і тим зупинити перебудову. Якщо перебудова й почалася з доброї волі однієї людини, то за три роки вона стала об'єктивною реальністю, що набула власної інерції, яка неминуче котитиме її до свого логічного кінця.
IV. НАШІ СИЛИ
Українська Гельсінкська спілка від створення її 1976 року й до останнього часу складається з людей найвищої проби. Це в основному інтелігенція в першому поколінні. Україна показала світові і сама побачила, що в ній ще не вмер козацький дух. Вона має право з гордістю і сьогодні заспівати:Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля…
— не тільки як національний гімн і пам'ять про наших залізних, волелюбних пращурів, що й на гострій палі не зрікалися своєї віри, а й як свідчення живої козацької крові в сучасних народних глибинах.
Справді, чи ж не має права сучасна Україна гукнути словами Тараса Бульби: "Ще є порох у порохівницях" — коли після арешту Тихого й Руденка (перших арештованих з УГС) на їхнє місце прийшли нових двоє? Коли після засудження до 15 і 12 років неволі Тихого і Руденка та арешту Мариновича й Матусевича на їхнє місце йдуть нових двоє? Коли після засудження Мариновича й Матусевича до 12 років неволі, арешту мене і заборони повернутися з-за кордону в СРСР генералові Григоренку до групи йдуть нові люди? Влада хапає патріотів і зубами драконівського закону в скаженій люті запроторює в неволю на 15–20 років, а люди не бояться. Влада трощить членів УГС одного за одним, а народ видає з себе нову і нову людину на місце вирваної. Минає 1977, 1978, 1979, 1980-й, і аж на 1981 році, досягнувши цифри 36, герць зупинився.
І хай хтось скаже після цього, що козацька кров України замерзла по Сибірах, спливла з водою Біломорканалу та зійшла прокляттями у вогких сталінських катівнях! Який дух треба мати, щоб іти до групи, бачачи, що йдеш просто у лабети ката, ймовірно, на повільну смерть?! Який дух треба мати, щоб покласти свою голову під колеса русифікаторської окупаційної машини, нічогісінько не видавши з себе, окрім слабенького, ледь чутного хрускоту власного черепа під колесами?! А йшли! Бо кожен хрускіт свідчив бодай про одне: ще не вмерла Україна і вмирати не хоче! О, ні, є ще порох у порохівницях! А того
Ти ж не помреш,
Вкраїно моя рідна,
Хоч і давно волочиш ланцюги.
Бо ти ще родиш лицарів залізних,
Як шестеро, що в Кучині лягли!
І йшли! І зупинилась машина, обпившись крові ї сліз. Оглянулась. Сама захлинулась над безоднею зла й поволі стала відступати. Члени УГС ніколи не припиняли своєї боротьби. То з боку влади змінилося оцінювання її діяльності: до перебудови її кваліфікували за злочин, а в час перебудови перестали її так кваліфікувати. Ми не мінялися. Ми як ішли 1976 року, так ішли 1985 року, так і зараз ідемо. Влада змінилася. І це свідчить, що і 1976 року, організовуючи Українську Гельсінкську групу, ми правильно розуміли закономірності історичного розвитку і діяли в напрямку загальнолюдського прогресу, а не супроти нього.
Правильне розуміння тенденцій історичного розвитку десять років тому свідчить про здатність членів УГС аналізувати українські, союзні і світові процеси розвитку, синтезувати їх і доходити правильних висновків. Ясна річ, спроможність десять років тому правильно визначити напрямок історичного розвитку своєї боротьби ще не є гарантією, що теперішнє розуміння умов та пропонована тактика боротьби за свободу через десять років виявиться такою ж правильною. Уміння людини розв'язувати одне завдання не гарантує її від помилок у майбутньому, тому в своїх міркуваннях я апелюю не до правильності своїх минулих міркувань і не до правильності міркувань інших визнаних українських патріотів, я апелюю до найвищого авторитету в справі пошуків істини як факту і логіки як методу.
Доки не було свободи слова і за критику садовили до в'язниці, природним добором із глибин народу висувалися оті окремі шляхетні одиниці, і рух, по суті справи, за своїм складом був елітарним. Потім з'явилася відносна свобода. Шляхетна когорта відразу почала розвивати масштаби своєї діяльності. А що ж народ? Він ще не подолав страху і цілий рік дивиться, як тих же Гориня, Чорновола, Красівського, Геля, подружжя Калинців, Олеся та Віталія Шевченків, Набоку… міліція здіймає з поїздів, літаків, садовить до міліцейських буцегарень, штрафує та переслідує всякими іншими способами.
Проте останнім часом заляканість почала помітно зменшуватися. Зростає число людей, що відважуються казати правду, підписувати заяви, клопотання, протести, сходитися на мітинги та неофіційні збори, утворювати неформальні групи тощо. Збільшується й кількість людей, що бажають приєднатися до УГС. Шлях до впливу на реальне середовище в нашій батьківщині лежить у перехресті УГС на широку масову організацію, що складається з людей різних суспільних прошарків. На заводах і фабриках чимало людей, що вельми хочуть сприяти перебудові, та не знають, що робити, вони шукають і поки що здебільшого не знаходять тих, хто б їм показав практичнийшлях. Завдання теперішнього складу УГС я бачу в необхідності негайно іти до трудящих, до робітників і вгамовувати їхню спрагу. В суспільстві вже багато людей визріло достатньо, аби стати поруч з нами. Нас чимало і в нас достатньо знань для розтлумачення проблем України та наших завдань.
До сих, що нам сприяють, належать:
— історична тенденція розвитку;
— моральна підтримка демократичного світу, особливо української діаспори;
— сучасна офіційна політика перебудови;
— демократичний рух в Росії;
— національно-визвольний рух народів СРСР;
— демократизаційні процеси в країнах т. зв. соціалістичної демократії.
Наші безпосередні сили — це народ, що з утвердженням демократичних засад суспільного життя підтримуватиме нас все більше.
V. МИ СЕРЕД ДРУЗІВ
Атмосфера, в якій діємо, сприятлива. Те, що КДБ і міліція заважають проводити мітинги та інші заходи і часом садовлять на 15 діб до буцегарні чи штрафують, не спинить нас.І не залякають розбійницькі методи боротьби супроти демократичних свободолюбних сил. Зростання суспільної активності громадян, очевидячки, не на жарт почало лякати оборонців старих порядків, і вони, по-перше, висунули й пустили всіма засобами масової інформації жупел екстремізму (згадаймо горезвісну формулу "ворог народу" сталінських часів). По-друге, почали вдаватися до чисто розбійницьких методів. Наприклад, після поїздки отця Ярослава Лесева до Москви на зустріч з президентом США Рейганом йому телефонічно погрозив капітан міліції Козак, а згодом о 2-й ночі, коли Лесів повертався з другої зміни, на нього накинулися люди в цивільному, завдали кілька ударів, збили з ніг і залишили лежати долі.
Розбійницькі методи свідчать про небажання миритися з перебудовою старого ладу в новий і демократизацією та про намагання зупинити зміни та зберегти свої привілеї навіть такими негідними методами. А що було чекати від них? Чи ми хочемо, щоб державний апарат сталінсько-брежнєвського гарту зовсім нас не стримував, а може, ще й гладив по голівці за те, що ми його відверто ненавидимо, критикуємо, звинувачуємо?
Чи ми хочемо собі не можливостей для суспільної боротьби (з правом на перемогу), а безборонної капітуляції тисяч кадебістів, міліцейських чинів, партійних функціонерів, виконкомівських бюрократів, заводських та колгоспних п'явок? Як можна сподіватися, щоб цей клас експлуататорів безборонне відмовився від свого привілейованого становища? Суспільна справедливість ніколи сама не падала людям з неба. За неї завжди боролися. Саме з позицій боротьби за справедливість мусимо оцінювати сучасний стан. Не з обивательських позицій бездіяльного чекання манни з неба, а з позицій боротьби. І з таких позицій теперішні умови унікальне сприятливі, ми маємо право на відкриту громадську працю, маємо право на суспільну боротьбу з правом на перемогу. За нами визнано право сторони у грі суспільних сил. І треба нарощувати сили своєї сторони. Не чекати, доки супротивна сторона сама зійде з поля змагань.
Другий сприятливий фактор полягає в тому, що нам люди симпатизують, а моральна підтримка — велика сила.
Коли почали 1976 року боротьбу за права людини та українські національні права, ми були гнані. Нам симпатизували і часом робили послуги, але позаяк боялися, щоб і їх не арештували, то допомагали на основі приватного довір'я, а часом інкогніто. Ми зі свого боку, аби не накликати біду на безвинних людей, не прагнули до розширення знайомств і не намагалися демонструвати співчування з уже знайомими людьми. Природно, за тодішніх умов широкий вияв симпатій був неможливий. Почувалися камікадзе, що на тлі пасивного народу вийшли на герць з ЧК без шансу на перемогу, ну, коли й не камікадзе, то просто приреченими на нерівний бій.
Тепер зовсім інша справа. Наш статус неформальної групи такий же визнаний владою, як і будь-якої неформальної групи. Рух неформалів став відкритою реальністю совітської дійсності.
Він неофіційний, але легальний, отже, не протиправний. З позицій заляканих громадян непротиправність — вирішальний момент. Навчені за 70 років державного тероризму обережності, вони донедавнечки з'ясозували найперше, чи група не підпільна, чи знає влада про неї і як ставляться, а вже потім цікавилися, за що вона бореться. Коли ж настала політика перебудови з визнанням існування неформальних груп, відпала й потреба з'ясовувати питання, що їх навіював інстинкт самозбереження.