Але я зовсім ненадовго, хвилин на десять-п'ятнадцять. І справа у мене, як ви зрозумієте зараз, вельми поважна.
— Ах, що ви, що ви, Вікторе Сергійовичу! — зашарілася мама. — Це для нас така несподіванка!.. Особливо для хлопців. Ви бачите, які вони схвильовані. Вони так готувалися, так чекали зустрічі з вами! І раптом чогось не відбулася… А тут ви приходите до них додому!
Академік кивав, але видно було, що мамині палкі слова бентежать його.
— Так-так… Зустріч у школі мала бути вчора. Але щось там у них трапилося. Непередбачене. Якась накладка. І директор просив перенести на понеділок. Я й не заперечував. Тим більше — у мене в самого були справи… — Іваницький якось винувато глянув на Лесика й Жору. — Ви вже, хлопці, на мене не гнівайтесь, що я до вас одразу не признався. Хотів зберегти інкогніто. Вискочив я ото з готелю сьогодні. Хотілося самому без супроводу рідними місцями походити, минуле згадати… Майже сорок років не був… Думав, неділя, нема нікого… Минуле іноді добре згадати на самоті… І тут несподівано натрапив на… — академік кивнув у бік хлопців. — Ви знаєте, це просто унікальний випадок… Щоб отак-от абсолютно випадково зустріти саме того, хто тобі потрібен… Хоча, відверто кажучи, я б однак вас розшукав. Через довідкове…
— Пробачте, мабуть, склероз… але я ніяк не можу пригадати, — Василь Денисович ніяково знизав плечима.
— Не треба вибачатися. Ніякого склерозу. Ви мене просто не можете пам'ятати. Ви були у восьмому класі, а я в четвертому.
— А-а, тоді, звичайно… — розвів руками дід.
— А от я вас чудово пам'ятаю. Ви гриміли на всю школу. Такі стіннівки малювали, що…
Дід опустив очі й мовчки махнув рукою. У родині всі знали, що Василь Денисович не любив, коли говорили про нього. Сам він залюбки говорив про інших. А от розмови про себе завжди обривав. Чи то скромність не дозволяла, чи то ще інші якісь міркування? Може, тому що був реставратором, а дехто вважав, ніби то не справжні художники, а, так би мовити, ремісники… І дід не любив нікого переконувати.
Іваницький одразу це відчув:
— Розумію. Не любите. Я й сам не люблю. Та доведеться трошечки потерпіти. Не так через мене, як через тих слідопитів, які мене сюди привели.
Всі здивовано перезирнулися.
— Слідопити? Які слідопити? — спитав збентежено дід. — Не розумію.
— Зараз поясню, — сказав академік. — Десь тижнів зо два тому несподівано одержав я листа… — він дістав з бічної кишені складений учетверо аркуш зі шкільного зошита в лінійку, розгорнув. — "Шановний… вибачте… звертаються до Вас червоні слідопити шостого класу Вашої рідної школи, куди Ви обіцяєте приїхати, але все чогось не їдете. Тому ми й звертаємося з листом. А що, як знову не зустрінемося…" Критика цілком справедлива, сприймаю, але… Що зробиш. Таке життя в тих академіків. Так-от… "Двоє наших хлопців випадково знайшли на шкільному горищі стару стіннівку за 1944 рік. І в тій стіннівці вміщено статтю дівчинки з Куренівки про учня нашої школи, який малював і розклеював за часів окупації карикатури на Гітлера. Звали його Толик. Було йому тоді років тринадцять-чотирнадцять. На щоці родимка. Допоможіть встановити прізвище героя. Зараз так важко розшукати тих, хто вчився у нашій школі до війни. Дуже просимо… Пробачте… Підписи…" Почав я думати, згадувати, перебирати в пам'яті всіх, хто вчився в нашій школі до війни. В сорок першому я перейшов до п'ятого класу. Було мені одинадцять. У сорок третьому, отже, тринадцять. А Толику, пишуть, тринадцять-чотирнадцять. Ровесники. Але хоч як я напружував пам'ять, не міг пригадати ні в п'ятих, ні в шостих класах Толика, який міг би малювати карикатури. Та й узагалі у школі здібних до малювання хлопців було тоді не так уже й багато. Це тепер захоплюються дитячими малюнками. Студії, виставки, міжнародні конкурси… А тоді… Щоправда, був один хлопець — редактор шкільної стіннівки. Але з восьмого класу. В сорок першому перейшов у дев'ятий. І в сорок третьому було йому вже, мабуть, років сімнадцять, не менше. І звали його не Толик. Звали його Вася… — Віктор Сергійович усміхнувся й глянув на діда.
Дід Василь Денисович, завжди такий гучний і усміхнений, сидів зараз, втягнувши голову в плечі, тихий, принишклий і наче переляканий.
І тоді раптом Лесиків тато не витримав:
— Батя! — вигукнув він. — Ну що ж ти, чесне слово!.. Це ж ти. І родимка на щоці є, тільки під бородою не видно… І сам же мені розказував, як під час окупації карикатури на Гітлера малював… — тато обернувся до Іваницького. — Через це і з Києва втік. Переплив Дніпро, перейшов лінію фронту. Десь із півроку був сином полку. Поки чуб не виріс. Хлопці ж тоді в окупації спеціально стриглися "під нульовку", щоб здаватися молодшими. Щоб у Німеччину не відправили. А потім у розвідці був. До Берліна дійшов… Тільки не любить він, скромняга, про свої подвиги розмов…
— Безумство! Та які там подвиги! — махнув рукою дід. — Три карикатури намалював і уже — подвиги.
— А чому все-таки Толик? — спитав Іваницький.
— Та знову ж таки — від Німеччини рятувався. Сусідка, добра душа, віддала мені метрику свого сина, який загинув у перші дні, коли Хрещатик вибухав. На два роки від мене молодший був. То я всю окупацію Толиком і проходив, — дід зітхнув.
Лесику розпачі дивився на нього.
Його рідний дід Василь Денисович виявився тим самим Толиком, про якого писалося у ветхій пожовклій стіннівці, що її вони з Жорою знайшли на шкільному горищі! Знайшли й забули про неї. А червоні слідопити з його класу (Слава Коваленко, Сашко Чуприна та інші) не забули, написали й відшукали. Ну, що ж це таке виходить? Ну, чому він такий… невдаха?
Лесик дивився на свого діда і наче не впізнавав його. Наче то був не його дід, який змалку носив Лесика на руках, від якого так по-особливому пахло олійними фарбами, скипидарною змивкою і ще чимось незбагненним, чим пахне тільки від художників. Діда, який лоскотав його сивою бородою, а під нею, виявляється, була родимка. Лесик ніколи не думав, що в діда під бородою на щоці родимка. А та родимка стала тепер наче відзнакою дідового героїчного минулого, про яке Лесик теж нічого не знав… Бо про себе дід не любив розказувати, про себе він говорив тільки жартома. А виявляється, саме дід і є насправді "цінний чоловік", як він сам казав про інших. А Лесик не знав, нічого не знав.
— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу, — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять із мене справді героя… Я цього не перенесу.
Іваницький усміхнувся:
— Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, і маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… "А ти хто такий?" — питаю. "Юра", — каже. "Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!" — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю втнув. Але вибачитися перед маленьким первачком духу забракло… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче.
— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато.
— Що-о?! — обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Він таки Юрій, — знизала плечима мама.
Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, й обличчя його освітилося усмішкою:
— А вам, Юрію Васильовичу, пробачте, скільки років?
— Тридцять шість, — усміхнувся тато.
— Тож-то й воно!
— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну відучених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато.
— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
— Та ні, але… — тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців. По-моєму…
— Певна річ, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні. У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий. Але і там, і там, і в цілому в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум іще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, заплющив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті.