Вона продовжувала опиратися, кричала, лаялась. А я з радістю чекала відправки.
Раптом з'явився розлючений Ашот, без шапки, лише в накинутому на халат пальто. Він став біля розчинених воріт та, вказуючи на мене й розмахуючи руками, запевняв начальника конвою, що не можна брати зека на етап в одній тілогрійці та черевиках.
Начальник глянув на мене, сплюнув, матюкнувся і сказав:
– Ничтяк! Молода, стерво, не замерзне, до ночі доїдемо.
І пішов уперед колони.
Я показала осетину язика, а він, червоно-синій від злості й холоду, прокричав:
– Нічого, за десять років ще зустрінемось, я постараюся. Тоді я з тобою не панькатимусь, таки буде по-моєму!
Пролунала команда рушати. Незважаючи на вдалу "втечу", погрози Ашота і нагадування про такі довгі десять років засмутили мене. Що мене чекає далі? Невже таке ще повториться? Чому ж мені не 40-50 років? О, Боже ж мій, Боже, чому я така молода?..
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
-1-
Спала, засипана глибоким снігом, скута міцними морозами, земля. Вдень сніг виблискував на сонці, вночі мерехтіли зорі. Серед цих засніжених просторів розташувався "В'ятлаг", у склад якого входили двадцять два ОТП (тобто зони). Я була на третьому ОТП.
На території не росло жодного кущика, жодного деревця. Ліс за зоною був зрубаний – лише стирчали засипані снігом чорні пеньки. Чорний колючий дріт в три ряди, чорні вежі вартових, чорні присадкуваті бараки, чорні дошки-тротуари, чорні, виснажені зеки в чорних тілогрійках, чорних бушлатах, чорних ватяних штанях і з чорними, гіркими думками.
Весь одяг зекам видавали з каптьорки (чому така назва – не зрозуміла), ділився він на сорти: перший – новий або трохи поношений, другий – латаний, а третій – справжнє дрантя. Валянки видавали лише бригадам, які працювали на лісоповалі, бушлати поверх тілогрійок – теж тільки їм. Одяг з дому носити не дозволялося.
Всі, хто жив по той бік дроту, за зоною – начальство, вохра (військова охорона), конвой, наглядачі – були одягнуті у білі вовняні кожухи, хутряні шапки, биті валянки. Рожевощокі, відгодовані, майже завжди п'яні і від горілки, і від своєї влади над безправними зеками, від повної свободи у власних вчинках, від можливості чинити розправу на свій розсуд і ні перед ким за це не відповідати. Згадувала промову начальника Надеєва, якою зустрів нас при приїзді:
– За зоною влада радянська, в зоні – моя!
Під час етапу наслухалась від блатнячок, які вже не вперше відбували строк, про порядки і життя в зоні. Крок вправо або вліво без команди вважається спробою до втечі, тому конвой без попередження стріляє. За таку пильність конвоїру подяка чи навіть підвищення по службі. І якщо наблизитися до огорожі зони ближче ніж на метр, вохрівець з вишки теж стріляє без попередження...
І зробила я для себе висновок: всі, хто за зоною, – мої вороги. Вони мали повну владу наді мною, могли примусити мене робити все, що завгодно, що їм заманеться. Я вже була не людиною, а рабом, бо не мала жодних прав. І я для себе вирішила, що їм мене не перевиховати – я житиму за законами совісті, буду гордою і незалежною. Погані умови і голод нормально переносила, вже звикла до них у в'язниці. Міцна виявилась і фізично, необхідно було стати міцною і духовно. Не хотіла ні від кого залежати, не потребувала нічиєї допомоги, щоб за неї не довелось розплачуватись, вирішила виживати сама.
На весь строк залишилось у мене неприязне ставлення до вільнонайманих, що працювали в зоні. Серед них, звичайно, траплялися хороші люди, але дуже рідко.
Уже третій тиждень працювала медсестрою на прийомі зі стареньким лікарем – 63-річним Вітольдом Сигізмундовичем. Він недавно переніс інфаркт, тому вести прийоми йому було важко.
Рано вранці тривав невеликий прийом, на який нарядчик приводив в'язнів, що не вийшли на роботу, але не були звільнені, бо захворіли вночі чи не встигли на вечірній огляд. Доки вартові їх виявляли і приганяли, як собак, до амбулаторії, вже не раз накричали і побили. Лікар під пильним оком нарядчика оглядав кожного і, звичайно, знаходив причину для звільнення, навіть якщо її насправді не було – того, хто самовільно не вийшов на роботу, чекав барак посиленого режиму (БПР) або навіть додатковий строк за саботаж.
Після сніданку, з восьмої до другої, йшов денний прийом, куди приходили хворі, звільнені напередодні або кілька днів тому для амбулаторного лікування. Звільнених бувало до трьохсот чоловік, а то й більше. З двадцятої години, після повернення бригад з роботи, і до самого відбою тривав вечірній прийом. Перевтомлені, виснажені важкою працею йшли в'язні до санчастини шукати порятунку, йшли з надією хоч на один-однісінький день отримати звільнення від роботи, перепочити.
Хворого на прийомі спершу оглядав лікар, потім із призначенням відправляв до мене у процедурний кабінет. Кому перев'язка, кому горло змастити, кому зробити аутогемотерапію або ін'єкцію вітамінів В, С, глюкози. Частіше ж – мензурку з адонісом, валідол або аспірин, стрептоцид, а головне – якесь приємне, підбадьорююче слово, увага. Ось і весь арсенал засобів, ось і все лікування. З серйознішим, наприклад з травмами (а поруби і переломи зустрічалися досить часто), ми госпіталізували.
Та найпоширенішою хворобою серед в'язнів була аліментарна дистрофія через погане харчування, авітаміноз й важку працю. Ліс біля табору вже давно вирубали, і бригади ходили валити дерева за 5-6 км від зони і більше. Працювали в'язні без вихідних і свят, завжди голодні, змучені не тільки фізично, а й морально. Тому й мерли як мухи, особливо взимку і навесні; помирали від перевиснаження, цинги, діареї, дизентерії, від безвиході та журби. За останнім бараком, в кутку зони, майже кожен день складали на підводи трупи, наче дрова, і везли кудись за зону. Як бачила це – стискалося серце. Боліло воно і на прийомі. Чим могла допомогти цим нещасним? Сама ж така – без жодних прав і теж за дротом!
-2-
Начальниця нашої медсанчастини вільнонаймана Телятникова Клавдія Іванівна за освітою була фельдшером. При першій зустрічі оглянула мене з голови до ніг якимось зверхнім, недоброзичливим поглядом, і не побачивши в мені рабської покори й страху, відразу незлюбила. Я ж спочатку ставилась до неї доброзичливо, мало не з любов'ю, особливо як згадувала лікаря Ашота, раділа, що на цьому ґрунті не буде ніяких конфліктів. Клавдія Іванівна приходила на роботу не кожного дня. Заходила не вітаючись, заглядала на хвилинку в кабінети, і йшла не прощаючись. Часто ні словом не обзивалася, не запитувала навіть про роботу, наче нічого не бачила, наче не хотіла себе принижувати розмовою із зеками. І не хвилювали її жодні технічні проблеми. На моє зауваження, що у нас мало голок, відповіла: "Точи!", а про хворих ніколи не згадувала, в стаціонар майже не заходила. Мабуть, вона насправді вірила, що ми, політичні, – вороги народу.
– Та ні, Оксано, все простіше, – пояснив Єрмолай Наумович, медстатистик. – Вона розуміє, що ми професійніші: більше знаємо, більше читали, більше бачили, майже всі з вищою освітою. От вона й боїться зайвий раз навіть заговорити з нами. Та ще й заздрить нам, особливо тобі.
– Заздрить? Мені? – здивувалась я. – Вона ж вільна, а я за дротом, під наглядом вохрівців та вівчарок!
– Вона знає, що ніколи не буде такою, як ми: витриманою, розумною…
– Хіба?
– Так! Дивись, у тебе на прийомах щодня бувають сотні в'язнів, серед них більше половини – урки. Та жоден з них не дозволив собі звернутись до тебе образливо, фамільярно або сказати щось погане. Тебе всі поважають, ти зуміла себе правильно поставити. Коли вперше побачив тебе, подумав: така молода і гарна, як то буде? Спочатку дивувався, а тепер пишаюся тобою.
Так, Єрмолай Наумович був одним з перших, хто поставився до мене з розумінням, хто не дав зневіритись ні в собі, ні в людях. Невеличкий на зріст, зовсім непоказний, лисий, з обличчям, покритим слідами віспи, на якому однак світились приязні, розумні очі. Цьому чоловікові було вже аж 72 роки, а до кінця строку залишалось ще два. До арешту він був другим секретарем Архангельського обкому партії. У 1937 році Єрмолая Наумовича звинуватили у незгоді з курсом партії на масове винищення народу. За роки ув'язнення дружина померла, а дочка була змушена відмовитися від батька-ворога народу. Слідчий з радістю дав прочитати йому газету, де це було надруковано. Цей літній чоловік сподобався мені, бо був чесним, справедливим, принциповим, працьовитим та добрим до людей. Провівши стільки часу в зоні, він не озлобився, не огрубів. Ми швидко потоваришували. Як статистик, крім амбулаторних карток, він складав списки звільнених з роботи, вів статистичний аналіз за місяць, квартал, рік. Я з охотою йому допомагала.
Щоб якнайменше бути в бараці, де всім заправляли урки, я весь час від підйому до відбою проводила в санчастині – готувала інструменти й препарати для прийомів або допомагала у стаціонарі чи аптеці.
Вітольд Сигізмундович, наш лікар, працював і в стаціонарі, і на прийомі. Його ім'я та по батькові так довго було вимовляти, що всі звали його просто Док, наш Док. Він дозволяв це, посміхався, а оскільки був латишем, то говорив трохи з акцентом. Добрим був, але безвільним, вірніше заляканим. Його часто викликав до себе начальник табору Надеєв і погрожував новим строком за велику кількість звільнених від роботи зеків.
– Сам підеш на лісоповал, сволота! – скаженів начальник.
Док після цього вертався ледве живий, тримався за серце, пив валідол. Ми з ним ніби знайшли вихід – вирішили не звільняти доходяг від роботи амбулаторно, а просто класти в стаціонар. Та стаціонар був розрахований всього на 100 ліжок. От і крутись, як хочеш. Та хіба можна було відмовити людині, що ледве трималася на ногах, від звільнення з роботи? Я не могла, Док теж. Значить і у мене через кілька років теж буде інфаркт, переживала я.
Вітольд Сигізмундович ніяк не міг заспокоїтись, що мені в такому молодому віці дали великий строк.
– Що ж ти зробила, дитино? Ти ж нікого не вбила?
– Ні, ні, – сміючись запевняла я. – Любий Док, хоч цим не журіться.
Стаціонар розташовувався в одному бараці з аптекою – приміщення були розгороджені капітальною стіною.