Дарині він одразу сподобався, і Дарина прийняла його до свого кутка, наказавши Мусію Гандзі поступитися місцем, а Варварі з Любкою потіснитися. Так, Мусій не чекав, доки його затримає Василь Іванович, тієї ж ночі зник із села, опинився в одному вагоні з Дариною. Він навіть не пояснював нікому свій раптовий від'їзд...
Колись за молодих років Кіндрат Кривохижа був парубком скаженого здоров'я, хоч і не дуже показний на зріст, як то кажуть — натоптаний: кість широка й важка, так тим обушком молотив, що любо глянути. Жив, як і всі прийшлі, в розкішному палаці, викопаному обіч терикона, вкритому дранкою й сміттям, спав на дерев'яних нарах і платив грубі гроші за честь називатися мешканцем шахтарської Собачівки. Відпрацювавши зиму, Кіндрат на весну вертав до землі, на батькове господарство, де чорно робив до покрови 20 чи до Кузьми — Дем'яна21, а там знову тягся до шахти. Але Донбас засотує" людські душі, варті його уваги. Дехто з шахтарів-сезонників, походивши дві-три зими до вугілля, збивав трохи грошей, докладав їх до батькової спадщини, а про Донбас забував. Інші ж, а між ними й Кіндрат Кривохижа, поживши взимку на шахті, і влітку туди тяглися, їх манило товариство й буйне шахтарське життя, донецький широкий край. Кіндрат привіз на шахту молоду дружину з села, землю ж залишив братам. Гірко сумувала дружина за рідною хатою, та потім перестала, бо довелося стягатися на свою в тій же Собачівці, де й інші охтарі.
Потроху з селянки Лукері стала шахтарська мати Луке-ря Павлівна, яка виховувала дітей в гірницькій вірі, часом серед ночі бігла до шахти, коли пролітала чутка, що нещастя; знала, як почастувати горілкою городового, щоб дати час синові з товаришами поховати нелегальні папери; брала участь у майовках і, траплялося, повертала додому, хрещена козацькою нагайкою. Великої родини в них не склалося, а народила Лукеря Павлівна двох синів і трьох дочок. Доньки — одрізані скибки — повиходили заміж, осіли на власнім хазяйстві, часом онуки забігали до діда й баби, приносили різдвяну вечерю, діставали на подяку срібні гривеники й злоті.
Сини були при батьках, змалку полізли в забій рубати угольок. Старший — Пава — загинув під час денікінщини, він був у Червоній Гвардії, воював під командою самого Пархоменка. Менший син — Дем'ян, мамин мізинчик, одружився перед цією війною, дружина його народила близню саме в день приходу німців. Кіндрат Дем'янович, розуміючи, що буде в Донбасі за гітлерівської навали, і не мавши змоги евакуюватися на схід, одвіз невістку з близнею на Кіровоградщину до братів та повернувся на Донбас. "Ви й самі,— сказала Дарина,— могли перебути на селі, коли вже не пощастило евакуюватися..."— "Півсотні років шанував мене Донбас,—одповів старий,— хіба випадало мені кидати його напризволяще?.."
Кіндрат Дем'янович мовив це просто, як пильний господар донецької землі. На обличчі в нього глибоко в'їлися в шкіру сині порошинки, очі обведено темним,— вугілля поклало на шахтаря незмивні знаки. Він оце повертався од родичів, не знайшовши ні невістки, ні онуків: в тім селі трапилося вбивство німецького сільськогосподарського коменданта, і невістку з дітьми та ще чимало людей було загнано до школи й спалено,— звичайне поводження окупантів із школами й людьми.
Дем'янко працював у підпіллі, його залишила партійна організація шахти, а батьки гадали, що він на Сході. Тільки після війни дізнався Кіндрат Дем'янович про те, як боровся син з окупантами; у музеї при шахті він побачив синову власну лампу-шахтарку, спецівку з рудими плямами од крові; познайомився Кіндрат Дем'янович із листівками, цифрами шкоди, заподіяної фашистами. Гарно прожило гірняцьке плем'я, достойно пройшло останню путь, коли довелося гинути в руках катів!
Лукеря Павлівна тоді прихворіла з горя, і всі нещастя, злигодні, знущання, яких зазнавалося од ворогів досі, із-блякли й здрібніли, відсунулися геть: справа торкнулася життя єдиного сина. То вона кляла окупантів, що геть спорожнили їй курник і садок, а це ладна була віднести й останнє, щоб тільки врятувати Дем'янка. Знайомий поліцай потай од Кіндрата приніс звістку. їй одразу стало зрозуміло — хто закликав шахтарів не лізти в шахту працювати на ворога, хто вивісив червоні прапори на Жовтневі свята, хто спалив на біржі праці списки шахтарів, призначених до німецького Руру22, хто зарізав штейгера-зрадника, хто підтримував віру в людях за найтяжчих днів. Вона пишалася з сина, як шанована всіма Лукеря Павлівна, й сумувала за ним, як невтішна мати.
Страта підпільників відбувалася способом, якого гестапо вживало майже скрізь по Донбасі,— поліцаї підводили жертви до стволів зруйнованих шахт, штовхали живих досередини, а зверху пускали вагонетку, кидали гранату. Шахта № 17-біс, куди кинуто Дем'яна й шістдесят трьох підпільників, була стара й глибока, на дно її спущено свого часу кліть із толом і підірвано, трос зостався висіти без руху, од шахти лишилася дірка в землю на двісті метрів завглибшки. Ажурний копер, шахтарська гордість, лежав повалений, з покарьоженими металевими лапами, погнутий, як дитяча забавка.
В музеї при шахті, розповідав Дарині старий Криво-хижа, виставлено тодішню фотографію, зняту одним з німців-екзекуторів,— на ній купка зв'язаних підпільників, підштовхувана катами, завмерла перед страшним отвором у землі, і збоку стоїть, тримаючи обидві руки на простоволосій голові, чекаючи своєї черги, сам керівник підпілля, він же Дем'янко. Ще одна фотографія в музеї: перед німцями залишився сам Дем'янко, це останні секунди життя, голова піднесена, очі, горять, страчуваний звертається через голови катів до рідних, до майбутнього, до совісті світу!..
Таким чином, Дарина ще по дорозі до селища шахти № 17-біс знала його переживання за окупації, уявляла природу, знайома була з людьми, ще не побачивши їх у вічі. Коли переїздили через Криворіжжя, Мусій Гандзя мовчки постояв коло Дарини, яка лежала й удавала, що спить, зітхнув і вийшов з вагона, щоб залишитися, як він перед тим казав, розшукати когось із знайомих, бо спеціально потім не зберешся. Насправді ж — Мусій злякався Кіндрата Дем'яновича. За день у вагоні старий, що був од природи аналітиком, дуже вміло, поступово й розумно розпитав і склав собі картину Мусієвого життя. Панічний жах напав на колишнього гітлерівського посіпаку. Він відчув, що до цих шахтарських рук краще не потрапляти...
Варвару й Любку зовсім не обходив Мусій. В тому великому гурті поповнення, яке їхало на Донбас, вони потроху відчували себе певніше,— не те щоб розчинилися одразу в бадьористій та піднесеній атмосфері молоді, яка з комсомольським бойовим запалом рушала на шахти, мов на почесний фронт,— дівчата раптом відчували в своїй . найглибшій свідомості відносність деяких почуттів, минучість декотрих настроїв, раптом осягали межі свого горя.
Так Любка на очах Кіндрата Дем'яновича один раз посміхнулася і навіть подумала, що Донбас уже її захопив, наче камінь із душі зсувався, коли чула, яка то сила. Варвара, їдучи просто за кумпанію, бо полюбляла нові місця, та починала розуміти, що вчинила значно серйозніший крок, ніж звичайну мандрівку. А Дарина за спостереженням того ж Кіндрата Дем'яновича увесь час прислухалася, чи не гукав ото до неї навздогін голос чоловіка.
"Ви ж його любите, дорога моя молодичко,— казав Дарині старий шахтар,— а тікаєте, наче од немилого!" Дарина ставала червона, мов жар: "Я злякалася, Кіндрате Дем'яновичу..." — "Каліцтво налякало? Сором вам, молодичко!"— "Ні, не каліцтво!" — "А що ж?" — "Я гадала, що я знаю, а я зовсім нічого не знаю, отак узяло щось мене за серце та й шпурнуло геть, їду, та й годі, байдуже мені — куди... І взагалі..." — "Ну, коли з'являється оте кляте "взагалі", тут ніхто не розбереться, молодичко, самі бабрайтесьі Але1 ж не забудьте, що ваш полковник велику ваготу підняв на плечі, чималу справу робить для людей, і ваше тендітне плічко дуже б його підтримало..."
На вокзалі Кривого Рога Кіндрат Дем'янович стрів Григорка, який лишався тут, щоб працювати на рудній шахті, добувати залізну руду,— хіба не все одно, на яких шахтах виконувати п'ятирічку — на вугляних чи на рудних?
"Що ж, попрацюй на руді,— сказав Кіндрат Дем'янович,— ти ще й тут не втрусишся, .а потім перейдеш поблизу Нікополя на марганець, але й там не прищепишся,— доведеться тобі рушати однаково на Донбас!" — "Хіба скрізь так недобре?" — злякано поцікавився Григорію. "Може й добре, та в тебе в голові ще зелено й характер мандрований, хоч на полюс їдь..."
Григорко почав із захопленням розповідати, яка тут гарна річка, і як заможно живуть бурщики, і клуби позалишалися цілі, і гуртожиток чистий,-і взагалі все надзвичайне. Старий не одмовляв хлопця — тому було п'ятнадцять років лише, хоч і виглядав на доброго парубда. Нехай пливе в широкий світ, скрізь у нас із нього зроблять людину.
Поїзд рушив далі, Григорко стояв на пероні, хвацько взявшись в боки руками, й од нетерплячки переступав з ноги на ногу, як застояний кінь,— йому кортіло швидше побігти до річки.
XXIX
Григорко чи не на свою біду залишився на Криворіжжі. Спочатку він весело подався шукати гарного місця для купання, прилаштувався обіч хлопчаків, які, зайшовши по коліна в Саксагань, вудили в побожній мовчанці. Досхочу поплавав, полежавши на воді, бачачи одночасно небо й два високих береги іржаво-рудого кольору. Потім привабила цікава картина, коли виліз на руду гору й став дивитися на місто: з одного боку обрію заходило повагом сонце, вже похололе й непекуче, а за містом із хмарки над самою землею вилуплювався великий круглий місяць, такого ж розміру, як і сонце, тільки білий, мов густо запнутий габою. Подумав, що на цей раз усе обійшлося гаразд. Мусій Гандзя не бачив, як він тут лишився, це дуже гарно почати самостійне життя. Тут йому сподобалось, річка звалася так лунко — Саксагань, степ, на якому метляла срібним чубом під вітром ковила, радість обдувала серце, його волі ніхто не обмежує. "Тепер ти чистий, Гри-горко,— почувся неподалік голос,— хоч просто смали до раю!"
Григорко рвучко оглянувся, — позад нього сидів Мусій Гандзя.
Сказати, що Григорко затремтів, було б недостатньо,— його підкинуло од землі, мов гумовий м'яч,— "ви ж поїхали, дядьку Мусію?!" Гандзя повагом дістав кисета з махоркою, скрутив із шматка газети замашисту цигарку й смачно закурив.