Цю назву затвердили на загальних зборах: усю ніч сперечалися.
— Коли то було? На зборах затвердили, на зборах і поміняєте. Вже два місяця, як Григорія Івановича змістили, а ви ніяк не попросинаєтесь.
— Зрозумів, Севастяне Пантелеймоновичу. На чергових зборах виправимо.
— Ні, не на чергових, а на позачергових зборах! Тобто негайно.
Макар узяв гармонь, і розтеклася понад Бугом українська пісня. Севастян Пантелеймонович підхопив, до них приєдналися Іван із Лукиною, і птахи у гілляччі зацвірінькали їм в лад.
— Вправний ти господар, Іване Платоновичу, і на фермах у тебе порядок. Скажи, а отой лан, де ми дебелий буряк бачили, чи не твоя сестра дбає?
— Точно, вгадали, товаришу Нетреба.
— От бач, яка у тебе сестра молодець! І врожаї у неї найвищі, і калачі — найсмачніші! То нічого, що їй Героя не дали, спробуємо щось інше.
— Вона заслуговує, — погодився Іван.
— А що скаже ви, Макаре Юстимовичу?
— Як на мене, то нехай би робила своє бабське діло і не рипалась.
— Може, воно й правильно, — погодився Нетреба і приступив до доткливої теми. — До речі, щоб не забути: просив мене брат Яків дізнатися стосовно красунечки, яку він примітив на недавньому огляді художньої самодіяльності. Кажуть, що то твоя, Макаре Юстимовичу, молодша донька. Як її звати?
— Та Ганна ж, мабуть.
— Отож, причепився до мене брат: засватай та засватай.
— Так вона ще мала: ось-ось тільки сімнадцятий піде.
— То нічого. Рік можна й зачекати. Як ти мислиш, дівка погодиться?
— А хто її питатиме?
Так неквапно протікала бесіда на галявині понад Бугом, допоки гість не стомився і не заснув обличчям на куховарчиних колінах: так молодиця і просиділа нерухомо до самого вечора. Добре, що Макар підкотив їй під спину дубову колоду, а то б, мабуть, і не випростувалася б. Прокинувшись на заході сонця, Севастян Пантелеймонович заходився вже було їхати до наступного господарства, але одумався:
— А де ж раки? Минулого разу були раки. Такі дебелі!
Макар почервонів: у місцевих водоймищах раки ловилися маленькими, а великі возили з Одеси.
— Це непорядок, що передовий колгосп не має своїх раків, — зауважив гість.
— Заведемо, товаришу Нетреба, — пообіцяв Макар.
— Що ж я радий за тебе, Іване Платоновичу: впевнено тримаєш господарство. Ось перейду в райком, заберу тебе в місто. Пора вже й твоїй Явдоні на активі показатися: от вже красунечка! До речі, першу ж вантажівку, що надійде до району, виділимо саме колгоспу імені Сталіна. Ну, добре, наливай на посошок, Макаре Юстимовичу, і негайно до роботи! — скомандував гість і грайливо ущипнув Лукину.
Повесні Степаня принесла з пошти лист в рожевому конверті без марки.
— Що це за послання? Нумо, курво, прочитай! — гримнула на доньку.
Лист був із Подольска.
"Вітаю тебе, мила Ганічко! Пробач, що тільки зараз набрався хоробрості звернутися до тебе: серце підказало. Так трапилося, що до від'їзду я не встиг з тобою поспілкуватися. Кілька разів мав нагоду освідчитись і не зважився. Лише тепер, на відстані, я зрозумів, що своєю вайлуватістю завдав болю не тільки собі, а, можливо, й тій, кого кохаю. Так, так, саме кохаю. Я до безтями тебе люблю. А закохався я в тебе, щойно побачив. Весь час силився угамуватися, але не зміг. Дорога моя дівчинко! Через рік я закінчу училище і стану офіцером. Ти ж сягнеш повноліття, і я зможу забрати тебе до себе: звісно ж, якщо ти погодишся. Напиши мені, ластівко, чи варто мені сподіватися на те, що ти мене чекатимеш?"
Далі слідували описи курсантських буднів. Петро Васильович змальовував, як їх муштрують, як годують, як вони проводять дозвілля. Але вислуховувати все до кінця мати не стала. Вона вихопила лист, ухопила доньку за косу і просичала:
— Слухай сюди, шелихвістко. Сідай і пиши, що я скажу. Пиши: "Як тобі — пройдисвіту, бабодуру клятому, не соромно мені таке писати, ще й усілякі нісенітниці пропонувати? Ти — бахур навіжений, мою сестру звів, учинив наругу над нашою родиною, а сам втік світ за очі! Не пиши мені більше ніколи і не шукай мене, бо я не хочу тебе знати".
— Не стану я такого писати, — збунтувалася дочка.
— Ах, не станеш? — мати намотала косу на руку і смикнула додолу, — ось зачекай, батько прийде!
Ввечері Макар вислухав дружину і узявся за виховання. Ганя ревла, але не піддавалася. І хоч насправді він жалів малу, але непокору мусив придушити в самому зародку: сьогодні дочка викаблучується, а завтра дружина розсупониться! Спочатку він хотів лише трішечки провчити бунтівницю, проте, розпалившись, шмагав її ременем, доки не знесилився. Степані навіть прийшлося його угамовувати: дитина лежала непритомною, з носа текла кров, а під тілом розпливлася калюжа сечі. Другого дня присмирена дівка записала все, як надиктувала мати. Вона ж і віднесла лист на пошту. Але насправді Ганя не закаялася, лише причаїлася. На кону стояло не тільки кохання, а й уся її подальша життєва перспектива. Чи залишиться вона у селі народжувати дітей, потерпати від побоїв, гнутися на ниві і поратися біля худоби; чи побереться з офіцером і культурно заживе в місті, серед бібліотек і театрів? Попри біль, сльози і криваве марево, вона роздивилася і запам'ятала поштовий номер військової частини на конверті, що валявся на столі, і, сховавшись у клуні, написала зовсім іншій лист.
"Привіт вам, Петре Васильовичу, дякую, що не забули!
Пише вам у відповідь Ганя Лелека. Прошу вас: не звертайте уваги на той перший лист, який ви, мабуть, уже отримали. Написати його мене приневолили мама. Тато мене так били, так били! І мама тягали за косу по всій хаті. Мама дуже хочуть видати за вас мою старшу сестру, бо так у нас на селі заведено. Наразі мене звинувачують, що я їм усе спаплюжила. А що мені робити, якщо я закохалася у вас з першої зустрічі! Увесь час про вас думаю і мрію. Якщо ж ви мене колись заберете звідси, я буду найщасливішою! Я вас кохаю і буду на вас чекати як завгодно довго..."
Дівчина склеїла конверт, позначила номер військової частини, окропила сльозами і потайки віднесла на пошту.
Розділ ІХ. Гнатове кохання
Життєві шляхи Гната Шелестовича і Антоніни Єрмакової перетнулися восени 1936 року у яблуневому Конотопі, куди вони, кожен, як у кого склалося, прибули працювати в учительському інституті.
— Щось у тебе, хлопче, прізвище якесь космополітичне. Ти, бува, не поляк? — мовив кадровик, гидливо глянувши у Гнатові документи.
— Батьки казали, що ми українці?
— Отож так. Війна на носі, а він — батьки казали!
— А в чём, собственно, дело? В Конотопе принципы пролетарского интернационализма не актуальны? — втрутилась у розмову мініатюрна дівчина у бордовому сарафані зі шлейками поверх білої блузки. Вона відірвалася від власних паперів і проникливо глянула службовцю у вічі.
— А ви хто така, щоб втручатися в офіційну співбесіду?
— Ермакова Антонина Геннадиевна. Направлена сюда из Академии коммунистического воспитания имени Крупской преподавателем марксизма-ленинизма. Член ВКП(б) с тысяча девятьсот тридцать четвёртого года.
Кадровик дещо знітився: сам він тільки-но вступив у кандидати і мусив два роки перебувати під пильним наглядом партійного осередку.
— Очень приятно познакомиться. Антонина Геннадиевна. Извините, но по долгу службы я обязан проявлять классовую бдительность. Вы, как член партии, меня понимаете.
— Понимаю и приглашаю посещать мои теоретические семинары, — миролюбно промовила крихітка і подала Гнатові руку: — Тоня. А вы бывали в Ленинграде?
— Ні, зате у Москві я зустрічався з Надією Костянтинівною Крупською. Я тут після Київського педагогічного і строкової служби. А ви бували у Києві?
— Нет, но вы мне его обязательно покажете. Правда?
Серед студентів переважали дівчата і більшість — Гнатові ровесниці. Вони додержувалися правила: гарніше виглядаєш — краще устигаєш. І молодий та нежонатий учитель двійок їм не ставив, натомість приглядався: котра йому підходяща? Очі розбігалися, але зрештою, Гнат зупинився на двох молодих викладачках: пишній красуні Надії Архипенко і розумниці Єрмаковій Антоніні.
Не кожному дано викладати такі науки, як діалектичний матеріалізм, а у Єрмакової це виходило. Будь-яке повсякдення вона примудрялася пов'язати з філософськими постулатами; по-простецькі тлумачила принципи єдності і боротьби протилежностей, подвійного заперечення і переходу кількості в якість. Колеги швидко визнали її знавцем теорії' соціалістичної революції і умільцем трактування поточного політичного моменту. Коротка стрижка з проділом посередині; брунатні із смарагдовим відтінком очі; соковиті і червоні без жодної помади губи; маленький, ледь-ледь припудрений носик картоплинкою і витончена елегантність, яку ленінградські пролетарки, попри революційний ґвалт, перейняли від пітерських аристократок, — усе це разом зачарувало Гната. "Архипенко — вродливіша, зате Єрмакова розумніша, а це важливо задля створення гарної сім'ї. Мабуть, зупинюсь таки на Єрмаковій: вона й гарненька, і як викладачка на висоті, отже, дітей розумом обдарує", — вирішив він.
До викладацької роботи Антоніна і Гнат приступили з палким ентузіазмом. Окрім лекцій і семінарів вони захопилися культурним просвітництвом і художньою самодіяльністю. Гнат, який із дитинства любив малювати, взявся за оформлення стінної газети, а Тоня, що більше зналася на літературі, організувала драматичний гурток, влаштовувала концерти і вечори. Колеги віддячували їм доброзичливістю, а завідувач учбовою частиною Петро Семенович Кривуша — високий, вусатий, завжди у вишиванці — особисто їх опікував. Педагог ще з дореволюційним стажем, він гармонічно поєднував у собі вимогливість і чуйність. Він одним із перших здогадався про взаємні симпатії і, заставши їх за дрібним спором, пожартував: "Милі сваряться, — лише тішаться".
Зимнім вечором Гнат Платонович зайшов до Антоніни Геннадіївни на її дівочу квартиру, аби разом підготуватися до лекцій. Водночас обговорили і сценарій вечора, присвяченого сторіччю смерті Пушкіна, та вирішили підготувати тематичний концерт студентської художньої самодіяльності.
— Що ж, як на мене, вийде цікаво, — підсумувала Тоня, склавши папери в папку.
Вони закінчували самовар чаю, коли Гнат несподівано бовкнув:
— Тоню, давай жити разом!
— Це як? — перепитала дівчина, і з її брунатно-смарагдових очей сипонули глузливі іскорки.
— Ну, розумієш, — як чоловік і дружина.
— Хіба ти не знаєш, що в заміжжі народжуються діти? Я ж планую собі аспірантуру.
— Ну й що та аспірантура? Я в усьому тобі допомагатиму, наймемо няньку...
— Це дуже рішуче з твого боку...