Головує член Найвищого Суду УРСР Малицький, інтелігентний юрист з дореволюційною освітою, цивіліст. Він нормально є головою Цивільної Колегії Найвищого Суду. Тепер це спеціальне призначення для нього (як виняток) головувати в кримінальній справі. В залі, тобто на арені, холодно, але Малицький без пальта. Дотримує певного стилю, правда, він признавався, що його рятувала як на те дуже тепла білизна. Інші члени Найвищого Суду в пальтах наопаш, так само й інші учасники.
Підсудних сорок чоловік: судді, що брали хабарі, і з ними колишні їхні підсудні, що давали їм хабарі, та кілька посередників. Оборона — адвокатів чоловік двадцять. Обвинувачення підтримують кілька прокурорів, серед них головну ролю грає помічник Прокурора Республіки Лев Соломонович Ахматов, ще молодий, з кучерявою м'якою борідкою інтелігент — відомий своїми літературними інтересами, гострий, ущіпливий в допитах. Він син київського частного повіреного Амханицького.
Народу в цирку багато. Такий суд є видовище, традицію можна шукати ще в римських цирках. Наркомюст наказав створити над суддями показовий процес. Існують показові поля для демонстрації і популяризації прогресу агрикультури. А показові суди винесені з судового будинку "в маси" показують масам як влада карає і за що — популяризація кари.
На першому засіданні в одній із лож можна було бачити Балицького і Скрипника, вище карне начальство — ГПУ і Наркомюст. Слідство в цій справі провадило ГПУ.
Балицький, високий мужчина років понад тридцять, з випещеним лицем, з поставою офіцера тих полків старої армії, що називалися дорогими, бо вимагали від офіцера певного, дорогого стилю життя. У нього м'які манери людини, що посідає велику владу, але знає, як мають поводитися справжні вельможі, стримано і навіть ласкаво. Шинель на Балицькому пошита з тим кавалерійським шиком, до якого я звик у Єлисаветі, де спеціалісти кравці вдягали випущених з "Южной Школи" офіцерів. Таких шинелів у піхоті не носили. Я потім не раз мав нагоду бачити як чекісти любовно зберігали цей шинельно-мундирний шик старої Росії. Колись жандарми теж були підкреслено елегантні. Це очевидно належить до професії.
Скрипник у бобровій своїй шубі посмоктує цигарку, розмовляє з Балицьким.
Коли дійшло до промов сторін, то українською мовою промовляли тільки три адвокати: Доленко, Семененко, Сіяк.
В цей період радянська юстиція за хабарництво в господарських і торговельних організаціях карала розстрілом. Вирок верховного суду був несподівано м'який: нікого з хабарників не розстріляли. Партія, яка поставила на пости суддів цих п'яниць і пройдисвітів, лагідно засудила злочинних партійців, серед яких було чимало учасників громадянської війни.
***
Партійну основу правосуддя в статтях наркома юстиції Скрипника можна було розкрити навіть ясніше, ніж у статтях керівників радянської юстиції в Москві, Стучки і Курського. У статті "П'ятиріччя ЧК на Україні" ("Коммунист" з 11 лютого 1923 р.) Скрипник писав:
"І це найбільше треба сказати тепер, коли деякі, дуже численні, буржуазні і дрібнобуржуазні елементи в країні мріють про те, що наша лінія революційної законности, лінія, яку ми здійснюємо при НЕП-і, визначає, ніби ми зреклися тих методів, що прикладали за попереднього періоду. Та ба, даремні їхні мрії. Пролетарська диктатура ніколи не відмовляється боронити робітничо-селянську владу всіма методами, а в тім і надзвичайними, хоча вона й зуміє знайти для цих методів боротьби інші, нові форми... Замість ЧК стало ГПУ, апарат політичного розшуку і дізнання, з його новими, уточненими і поліпшеними методами. Була адміністративна розправа ЧК й відбувалася вона поза додержуванням формальностей — тепер ми розсуджуємо справи через судовий розгляд... Але ті самі завдання лишаються нам, той самий ворог стоїть перед нами, те саме почуття заполонює наші душі — ті самі методи боротьби маємо перед собою... Влада незмінно держатиме в своїх руках знаряддя, що йому давніше правдою служила ЧК, що йому тепер мусить послуговувати революційний, пролетарський суд".
Минуло ще п'ять років, і Скрипник знову повертається до тези, що нові, законні форми тільки прикривають нещадну боротьбу проти всіх, хто не підкоряється волі партії. Коли читаємо у Скрипника про ГПУ як про перелицьовану ЧК, треба пам'ятати, що ГПУ підготовляло і судило (на підставі постанов колегії ГПУ або вироків "чрезвычайной сессии" губсуду, що складалася з трьох чекістів) переважну більшість важливіших справ того часу політичного характеру. Крім політичних справ, в компетенції ГПУ була вся господарська і службова діяльність людей. Для останньої категорії справ існували численні розгалуження апарату економвідділу ГПУ. Кожний, хто замислювався над статтями наркома, бачив, як мало залишалося місця для так званої революційної законності.
В статті "Десять років ЧК-ГПУ" ("Коммунист", ч. 296 з 28 грудня 1927 року) Скрипник зазначив:
"Реорганізація ЧК у ГПУ не означає обмеження тої боротьби (перед цим автор говорив про необмежену ніякими законами боротьбу) — то є лише використання для боротьби з буржуазією звичайних "законних" (іронічні лапки належать Скрипникові) метод... ЧК є безпосередній орган комуністичної партії... ЧК — виконавець політичної розправи з усіма тими, хто стоїть на шляху і перешкоджає комуністичній партії, протиставляє себе їй у політичній боротьбі проти всього того, що чуже, вороже, що тягнеться до влади, гадаючи скинути керівництво комуністичної партії...
"Я радий, що доля дозволила мені бути на трудній і важкій роботі в шерегах робітників ЧК. В другій половині 1918 року завідував я, як член колегії ВЧК, боротьбою з контрреволюцією, а з листопада 1919 року до квітня 1920 я був начальником окремого відділу Південно-східного і Кавказького фронту... Працюю я завжди напружено, але не можу не зазначити, що темп роботи в ЧК був найнапруженіший, брав геть усі сили, виснажував дощенту, забирав усю людину... Найкращий і найяскравіший представник робітників ЧК був... тов. Дзержинський".
Минуло ще п'ять літ, і в 1933 році Скрипник уже сам стояв перед судом партії.
***
Серед справ, зв'язаних з іменем Скрипника, пригадую справу Аксариної.
В 1924 році, коли більшовицький режим на Україні міг уже почувати себе переможцем, в Харкові під час жовтневої демонстрації трапився незначний випадок. Біля готелю "Красная", який ще недавно звався "Метрополь", зупинилася група демонстрантів, чекаючи своєї черги просунутися трохи далі в напрямку до місця паради. Такі зупинки, довгі і бездіяльні, є річ марудна, і група робітників нудилася, не знаючи, як розважитися. На балконі готелю (погода стояла добра) молоді демонстранти побачили добре вбраних пань, які з цікавістю дивилися на похід пролетаріату. Робітники з колони пожартували на адресу буржуазних постатей, певно, не досить церемонно; інші робітники зареготали. Раптом одна з балконних дам зреагувала на жарти, але незвично: вона скрутила дулю і показала її демонстрантам. Коли міліція складала протокол про цю подію, виявилося, що "дуледавцею" є дружина відомого антрепренера Аксарина, який у той час тримав антрепризу в Харківській опері і проживав у готелі "Красная".
Вся ця історія пішла б у небуття, коли б не довідався про неї наркомюст Скрипник. В дулі Аксариної Скрипник побачив щось глибоке. Чи не відчув нарком за цією дулею тисячі інших проявів непошани до комуністичної партії?
Наркомюст наказав судити Аксарину показовим судом. Аксарина сиділа в тюрмі, а в наркоматі юстиції юридична думка працювала над тим, як кваліфікувати злочин Аксариної. Нарком вважав, що Аксарина показала дулю не тим робітникам, що сміялися з неї, а всій пролетарській демонстрації, всій радянській владі. Хоч не було ніяких доказів, що Аксарина хотіла образити владу, наказ наркома треба було виконати. Але яку статтю прикласти? Новий кримінальний кодекс такого злочину не передбачав. Ухвалено судити Аксарину за аналогією. Це єдиний відомий мені випадок у судовій практиці, коли вжито аналогії: Аксарину притягнено до кримінальної відповідальності... за образу державного прапора.
Справу слухали в Червонозаводському театрі. Були гарячі промови прокурора Г. І. Волкова й оборонця Б. П. Куликова. Скрипник весь час сидів у ложі, багато курив й уважно стежив за ходом правосуддя. Аксарину засудили до тюремного ув'язнення.
Вульгарний жест дружини антрепренера коштував би їй при звичайному розгляді справи в народному суді якихось десять карбованців штрафу або тиждень примусової роботи. Її вчинок потонув би серед тисяч проявів сварливих людських характерів. Але вразливість і підозріливість наркомюста Скрипника, коли йшлося про верховну владу партії, наклали на аксаринський епізод зловісну печать. Від аксаринської нібито дрібної справи простяглася похмура стежка, якою пішли десятки тисяч людей в "Сибір неісходимий" за анекдот, за найменшу непошану до малих і великих партійних вождів. Тому і варто згадати про харківський, тоді ще прилюдний, суд у Червонозаводському театрі.
***
До справи про убивство Котовського Скрипник мав безпосередній стосунок, як особа, що очолювала тоді на Україні радянську юстицію і прокуратуру. В цьому випадку за допомогою судової процедури "оформлено" ліквідацію Котовського — організатора відомих кавалерійських рейдів.
Григорій Іванович Котовський до революції сидів в одеській тюрмі за кримінальні злочини. Його збройні грабунки відзначалися сміливістю і навіть трохи романтикою, але це були все таки грабунки, правда в стилі Робін Гуда. Політичні в'язні були звільнені зараз же на другий день після революції. Котовському пощастило вийти з тюрми тільки кілька місяців після неї, бо він не був політичним в'язнем. Під час боротьби України проти більшовиків Котовський зробив багато для закріплення совєтської окупації. Його відомий кінний корпус після закінчення воєнних дій стояв завжди напоготові в районі Бірзули. Це, власне, була не частина червоної армії, а військо Котовського. Його одного слухалися і шанували його бійці. Вся територія, де стояв корпус, була під безконтрольною владою Котовського, який не визнавав втручань московського і харківського урядів.
Сам Котовський був сміливий авантурник, жорстокий і свавільний, відомий необмеженим впливом на своїх вояків і тому непевний для Москви.
Вночі 6 серпня 1925 року, в радгоспі Чебанка (що фактично був маєтком Котовського) під Одесою якийсь Майоров убив Котовського.