Супруненка Петька! — вигукнула мати. — Ото дитина!.. Класний керівник на всі лади співала: Супруненко двійки одержує!.. Супруненко на уроках неуважний!.. Супруненко бешкетує!.. Супруненко тягне увесь клас назад!.. За Супруненка треба братися обома руками... Супруненко... Супруненко...
— Та заспокойся, будь ласка...
— Де вже тут заспокоїшся, як про того Супруненка тільки й мова була на зборах.
— Постривай... Хіба Петько Супруненко твій син, що ти так близько береш до серця його поведінку? — здивувався батько. — Адже наш Віталик — зразковий учень.
— От іменно: зразковий! — ледь не заплакала дружина, але й цього разу вирішила утриматися від сліз, аби вберегти тіні. — Такий зразковий, що далі вже нікуди! Жодним словом його на батьківських зборах не згадував класний керівник. Бо самі лише п'ятірки у нашого Віталика, ще й ангельська поведінка. Хоч би один вибрик утнув за чверть, — вигукувала дружина і не могла заспокоїтися. — То чого ж його згадувати? За які-такі гріхи?.. От і не згадали нашого тишка.
— Не розумію... — розгубився чоловік.
— Він не розуміє! — аж сплеснула вона руками. — Глянь на моє плаття. Модне?..
— Ну... звичайно. Але при чім тут твоє плаття і зразкова поведінка нашого сина?
— А при тім... Бо я цілий місяць ательє штурмувала. Двох майстринь на лікарняний листок спровадила, а таки пошила за останнім криком моди... А на зачіску мою поглянь... Теж останній крик моди. "О ля-ля", називається. Такою зачіскою увесь Париж захоплюється. Та я день у перукарні просиділа, доки мені оце "о ля-ля" на голові виклали... Бо готувалася до батьківських зборів. І — що ж?.. Ніхто на тих зборах і уваги на мене й на моє "о ля-ля" не звернув. Бо тільки й говорили про Петька Супруненка! І його матінка була увесь вечір у центрі уваги. І всім показувала свою зачіску, хоч її закудланим патлам і далеко до мого паризького "о ля-ля"! А вона ще й хизувалася перед зборами. Аякже... Повезло їй з таким синочком, цілу годину про його вибрики говорили. І вона все в центрі та в центрі уваги... А тут... А з нашим зразковим синочком хіба ж покажеш себе?..
ФАНАБЕРІЯ
Ну й діти ж тепер пішли!
Та такі вже цікаві, такі допитливі! Все їм треба знати, все їм розжуй, на тарілочці піднеси. Хто де слово яке безглузде бовкнув, а вони вже — тут як тут. Вуха нашорошують: а що воно означає?..
А в дворі, звісно, про віщо тільки не чешуть язики! Особливо ті, яким робити нічого. Тітки усякі, пліткарки! Ті, що вранці як не побаляндрясять, то й до вечора не доживуть. А діти й прислухаються до тих пустомель!
От і мій такий.
Приходить додому — у дворі гуляв — і тільки поріг переступив, зразу. й кричить:
— Тату, а що таке фанаберія?
Я, звісно, не ходяча енциклопедія, не якась там всезнайка, керую фірмою добрих послуг "Усмішка" і мені якась там фанаберія, може, до лампочки. Та що там я. Професори і ті, буває, не все знають, не у всьому розбираються.
— Фанаберія, це... — кажу, — ну таке... мм... фанаберне. Второпав, малий?..
Ясно, що малий нічого не второпав і подібне етимологічне роз'яснення його аж ніяк не вдовольнило. Через годину він знову за своє:
— Та-ату... а що таке фанаберія?
Тут у мене терпець урвався.
— Відчепись, дай мені хокей подивитися!
Відчепитися він відчепився і хокей дав подивитися, а після матчу знову запхикав:
— Та-ату... Що таке фанаберія?
От дитина, думаю, яка вперта! Не інакше, як етимологом стане. Аж тут і дружина підпряглася.
— Дитині, — каже, — треба розширяти свій словниковий запас.
Довелося діставати тлумачний словник. В одного знайомого на вечір випросив. Приходжу додому. Зі словником.
— Ну, сину, — кажу, — будемо зараз розширювати твій словниковий запас. Може, якимось там... мовознавцем станеш. Лінгвістом!
Відкриваю на літеру "ф".
— Та-ак, почнемо... Що тут?.. Ага: "фамільярність"... Гм... Не те. "Фамільярний" — теж не те... Ага, ось... "Фанаберія — недоречна гордість, пиха, чванливість..." Ясно? Фанабер — це значить, людина, яка відзначається пихою, чванливістю тощо. Одне слово, не зовсім симпатичний тип фанабер... То що — вдовольнив твою цікавість? Тепер знаєш, що таке фанаберія?
— Знаю...
— От і добре, от і чудово. Збагатив, значить, свій словниковий запас. На якийсь там міліграм порозумнішав. Цікаво тільки, де ти почув таке... мм... занозисте слівце?
— У дворі, — одказує син і злякано на мене дивиться. — Тітки про тебе на лавочці говорили...
— Що-о??
— Це не я, то вони... Отой, кажуть, що фірмою добрих послуг "Усмішка" завідує, такий фанаберний, що й не підступишся до нього...
Я його трохи тлумачним словником не огрів.
— Ти кого, — питаю, — слухаєш? Усяких бабів, що язики свої довгі у дворі чешуть? Ну, спасибі, порадував батька. Збагатив, свій словниковий запас! Затям: щоб більше не смів слухати, що там про мене різні... пасталакають! Теж мені — мовознавці! Лінгвістки! Етимологи!.. Видумають чортзна-яке слово і морочать ним людей! А я ще до приятеля за словником бігав. Марш уроки вчити! І не смій більше у двір і ногою потикатися!..
Та через тиждень син знову за своє:
— Та-атку... а що таке — гоноровитий?..
— Відчепись, — кажу, — не знаю! І тобі не рекомендую цікавитись. Теж мені... професором хоче стати!
А сам думаю:
"Ну й люди!.. Що тільки не базікають, що тільки не патякають при малих дітях! Баляси точать, ще й авторитет батька в очах сина підривають! Дать би отим балалайкам тлумачним словником по в'язах, вмить би заціпило!.."
ХУЛІГАНАМ — ДОСТОЙНУ ВІДСІЧ!..
Шановна редакціє!.. У своїй статті ти правильно ставиш питання про те, що з хуліганами нічого панькатись, що їм треба давати достойну відсіч!.. І лише тоді молодики будуть вести себе, як то кажуть, тихіше води, нижче трави.
Отож я й хочу тобі розповісти про один із таких випадків, коли брутальному шарамижнику було дано рішучу і своєчасну відсіч.
Їхав я трамваєм № 3. І ось на одній із зупинок у вагон піднявся при допомозі не лише ніг, а й рук один типик... Так, недоросток у хіппових джинсах, придбаних, звичайно, за батькові трудові... Зіп'явшись на рівні, ця ханига захиталася і, падаючи, вхопилася за пишне волосся однієї з пасажирок... А в тієї виявився шиньйон, і ханига у джинсах полетів із шиньйоном в руках на громадянина Вергуна Л.М., котрий, діставши газету, саме заходився її читати тихо та мирно.
Впавши на громадянина Вергуна Л.М. , той субчик закричав:
— Ей ти, у шляпі?!. Чого писок уткнув у газету? Ану віддай оці патлі отій дамочці і скажи, хай вона міцніше їх прив'язує...
І з цими словами надів шиньйон громадянину Вергуну на шляпу.
На щастя, громадянин Вергун Л.М. їхав того вечора не сам, а з своєю дружиною Наталією Павлівною. Мужня жінка, не стерпівши такого хамства, рішуче звелася у притихлому трамваї, зняла із шляпи свого чоловіка шиньйон, передала його власниці, а сама стримано зауважила хуліганові, що так, мовляв, не годиться вести себе молодому чоловіку у громадському транспорті.
— Ти закрий своє піддувало в помаді! — вишкірився до неї хуліган.
Вагон затих, як перед грозою.
Всі з напруженням чекали, що буде далі... Лише громадянин Вергун Л.М. спокійно і далі читав газету. Він бо чудово знав свою дружину.
І не помилився.
Наталія Павлівна зблідла, рішуче осмикнула свою кофту, зробила крок до хулігана, що вже геть розперезався, і твердо сказала:
— Ану зараз же... негайно вийди із вагона!..
— Ах, мерсі-пардон! — як блазень, розшаркався перед нею той субчик. — Я вийду, але вийдеш і ти зі мною, сива принцесо! Побесідуємо... ха-ха... на темній зупинці...
— Що ж... вийдемо, — раптом сказала Наталія Павлівна і знову рішуче осмикнула свою білу кофту. — Давай я тобі допоможу, бо ти ж, бідолашний, і на ніжках не тримаєшся.
З цими словами відважна жінка вхопила хулігана за грудки, підняла його і не встиг він і отямитись, як вона виставила його за двері.
— Як кажуть, щасливого...
— Та як ти смієш?.. — загаласував хуліган. — Я буду скаржитись!.. У міліцію!..
Трамвай рушив далі. Наталія Павлівна повернулася на своє місце і спокійно сіла, як ніби нічого й не було.
Всі вражено дивились на неї.
— Правильно, Наталіє!.. — схвально сказав їй чоловік. — З такими типами інакше й не можна.
Всі мужчини, — а їх було у трамваї більшість, — з неприхованою заздрістю поглядали на громадянина Вергуна Л.М.: "Повезло ж чоловіку з такою дружиною, — так, напевне, думав не один із них. — А тут сидить під боком власна половина і навіть не поворухнулася, коли той молодик хапався за чужий шиньйон".
Що ж, бувають і такі жінки.
Одна з пасажирок — старенька бабуся — щиро подякувала Наталії Павлівні за її відважний і сміливий вчинок.
— Ах, облиште, — соромливо почервоніла Наталія Павлівна і зауважила, що ніякої тут відваги немає, адже ж на її місці, мовляв, так би вчинила кожна жінка.
Звичайно, що так. Хуліганам треба давати достойну відсіч!
Завжди і всюди.
Ігор Золотаревський, кандидат у майстри спорту, боксер першого розряду
З ЧОГО ПОЧИНАВ ДІОГЕН!..
... От візьмемо Діогена. Завдяки чому він став знаменитим філософом Давньої Греції?.. Та завдяки тому, що він ще з малих літ, майже з колиски займався філософією і вже тоді вражав мудреців своїми філософськими роздумами, які згодом привели його до всесвітньої слави.
Із виступу одного лектора
Чим займався Діоген у колисці, автор, на відміну від лектора, на жаль, не відає. Та, мабуть, цього не знає і сама історія. А ось чим займався Діоген у юнацькі літа, добре відомо.
Бо починав Діоген не з філософії..
А починав Діоген з карбування... фальшивих монет.
Мешкав він зі своїм батьком — міняйлою Гікесіем — у місті Лідії, на березі Егейського моря, у тій Лідії, котра винайшла перші у світі монети. Золоті й срібні лідійські кружечки, перепливши Егейське море, швидко розійшлися по всій Греції, а згодом і по всьому тодішньому цивілізованому світі.
Потреба в грошах, таких зручних при торгівлі, зростала з кожним роком, і лідійська казна ледве встигала їх випускати.
Державним карбувальникам охоче "допомагали" й добровольці. Тихцем чеканячи монети із значно меншим вмістом золота і срібла, вони пускали їх в обіг під виглядом справжніх.
Одним з перших фальшивомонетників став і молодий Діоген, син міняйли Гікесія.