Вилляли один одному по відру крижаної води на голову, вийшли на вулицю. Несеться на сірому жеребці молодиця в штанях, голова госпу Королецька, в руці нагай, пужалном стукає у вікна:
– На роботу!
Пика, – як ніби навмисне, – каже, колись Наталку грала.
У Мандри вже повнісінько: якісь військові товчуться. Підходить один до Обормотів, на грудях – зірка Героя.
– Лісу?
– Лісу.
– Деньгі на бочку – і забирай.
– Точно?
– Как піть дать! Ми від військової частини. Наряд маємо такий – вези, не вивезеш. А оце мої бандіти, – показав рукою на солдатів. – Знайомтесь.
Настала для Обормотів нова фаза гендлярства. Таку діяльність розгорнули, що навіть герой зі своїми "бандітами" здивувався.
– Хлопці, одначе, ви оборотисті, в халепу б із вами не трапити.
Звичайно, якби Обормоти гаразд вивчили країнчудесівське законодавство, вони діяли б дещо обачніше: занадто вже розмахнулися. Гуркотять машина за машиною у всі кінці: в Рогатин, Галич, Заліщики, Бучач, Іване-Пусте, Кам'янець і ще чортзна-куди! Саме тут і проявився обормотівський комерційний дух. Що то значить арґентинська буржуазна закваска! "Російський розмах при американській діловитости"*.
Обормоти твердо засвоїли це клясичне ленінське визначення. І діяли по-ленінськи.
Чм ж можемо ми гудити їх?
***
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ. Про "Феномен" та інші феноменальні речі
Трапилось якось так, що Обормотам конче потрібна була машина, та під рукою, як на лихо, не було жодної. Кинулися туди, кинулися сюди – хоч би який лісовоз. А тут, можна сказати, діло горить. Вже сутеніти почало, а Обормоти по лісу бігають. Наштовхнулися на якусь колибу, питають чоловічка, чи є ще якась машина в лісі?
– Ні, – похитав головою той, – нема і не буде.
Згадали тоді Обормоти про росільнянського директора: може, "Феномена" попросити?
Тут, оскільки мова зайшла за того "Феномена", мусимо сказати кілька слів про те диво, бо його роля не остання в нашій історії.
Була в росільнянській школі машина марки "Феномен"*, на якій, мабуть, ще генерал Роммель у Сахарі воював*: повітряне охолодження і попелястий колір – під пісок. Свою назву "Феномен" виправдовував цілком, бо траплялися з ним просто феноменальні історії. Скоро машина набула такої слави, що водії обминали її десятою дорогою, аби тільки не скочити в яку неприємність. Автоінспектори навіть рукою на неї махнули – не зупиняли. Почалося з того, що в першому ж рейсі у "Феномена" відлетіла поперечна тяга, і, позбавлена керування, машина на великій швидкості проскочила кювет і з ходу врізалась у якусь хату, провалила стіну і вперлась у піч, на якій лежала стара баба. Шофер так розгубився, що, зніяковівши, тільки промимрив: "Це дорога на Калуш?" Ще за якийсь час учитель Коритан, відомий своїм автомолодецтвом, вискочив на вербу, аж на саму маківку, і гепнувся звідти додолу. Цей трюк позбавив "Феномена" правого переднього колеса, і додому він повернувся з колесом від молотарки, припасованого дротом.
Іншого разу, на повороті, "Феномен" втратив ліве переднє колесо, яке покотилося по прямій, у той час як машина звернула праворуч.
У Станіславі, біля будинку обкому, йому забажалося вибухнути ("Феноменові" тобто) і вибухнути так, що капот залетів на дах обкому, а головка сапуна пробила шибу в кабінеті першого секретаря. Оповитий вогнем і димом, "Феномен" наробив такого гуркоту, що обком оточив оперативний полк Органів. Нарешті, як ми вже згадували в попередньому розділі, на новицькій горі "Феномен" розлетівся на кавалки. Це був, здавалось, апогей. Але уламки "Феномена" зібрали докупи, і він знову продовжував наводити жах своєю турбіною на дорогах Станіславщини.
Безперечно, це була невмируща машина. Навіть їхала вона якось особливо: то трохи боком, як кінь іноходець, то чвалом, а то – мов ракета, коли стрілка спідометра зникала геть і дорога ставала вузенькою-вузенькою. Не можна було ніколи вгадати, якого вибрику слід від неї чекати. Це був норовистий кінь на колесах. Очевидно, машини, як і люди, мають свій фатум.
Саме про "Феномена" і згадали Обормоти, коли їм дуже приспічило.
– Нема, – сказав чоловічок з колиби, почувши їх розмову, нема ні "Феномена", ні директора.
– Жартуєте!
– А ні, не жартую.
– Що ж там трапилося?
– А трапилось. Сідайте, розповім.
– Таж пізно...
– Однак до Калуша не доберетеся. Ночуйте.
Зітхнули Обормоти: знову Дуб перед очима став.
Чоловічок назбирав хмизу, вогонь розклав.
– Сідайте долі.
Посідали. Хмиз тріщить, полум'я ріже темряву, пестить теплом. Чоловічок розпалив гуцульську люльку, – і, мружачи очі, починає:
– То, скажу я вам, справа така, що зразу й пуття не дійдеш. Плутана річ – життя. Що один второпав, інший – ні. Отак воно й ведеться. Отож директор росільнянський. Що про нього скажеш? Той те, той – інше. Спробуй упізнай, що воно за їден. У душу не залізеш, та й добре, бо коби почав по душах людських лазити – хтозна, чи то вже так було б і лепсько. В одного ще так, туди-сюди, а в другого – завоня, хоч носа затуляй. От приміром, росільнянський Коропецький. Що воно таке? Так, людець якийсь. Поляки були – до шляхти приписався, німці прийшли – фольксдойчером став, наші хлопці – йой, у ноги падає, я ж ваш, братіки! Знову ж – совіти: сорочку червону натягає, муніст! – кричить. Ну що воно, скажіть, таке? Мерза, та й годі. Усяке лихо від таких. Курки не заріжу, а такого, мов жабу – розчавив би. Бігме.
Я не відаю, хто такий директор росільнянський, і не за те моя мова. Кожному своє. Хай жив-здоров буде при своєму інтересі. Хоч не скажеш про нього щось хороше – не абищо там таке, – а все ж людина. Жінку його бачили? Краля. Та тільки не вірив я ніколи отим кралям. Паскуда на паскуді. Он у Мандри – теж колись жіночка була така, що хлопи з-за неї баталії відкривали. А варт? Ні, не варт. Отак. А відаєте, чого той директор росільнянський до Росільни запхався? А я відаю. Росільна – село, де перехрещуються всі стежки. Які стежки? А навіщо вам те знати? Стежки – та й годі. Хто схоче – той зрозуміє. Капітан Кривуля з Органів те добре знав, недарма ж тут нишпорив. Знав те і директор росільнянський. Та ще й багато з того, що не знав, у капітана Кривулі повитягав. Росільна – село бідне. До школи дітвора по черзі ходить, бо ані взутися, ні одягтися. Спробував якось директор про те на нараді сказати, то йому зразу некраїнчудесівський дух приліпили. І вже зовсім було зле, як з головою райвику зчепився. Щось той до нього, – а голова: "Перед ким стоїш? вийми руки з кишень!" А навкруги люди – і кожен те чує. Тра комусь гонор свій перед народом втрачати. Ну, директор не стерпів – та матюком і попер голову: той у машину – закурило. Та це так, між іншим. Головне те, що тиснути почали того директора з усіх боків: і райком, і міліція, і прокурор. І навіть сам Луцик, завнаросвіти. Таке ніби смирне. а вредне, – прости Господи. Інший на місці директора вже й п'ятами накивав би. А цей сидить. Чого? Діло, значить, є. А є. І не кинеш його, і не втечеш. Думка була одна: пересувне радіо створити. Ну, то вже не моє діло – його думка чи ще чиясь. Треба було рацію поставити на колеса – та й по всьому. А тут нагода: хтось і десь розшукав старого "Феномена", до школи тягне. Той глянув: може бути. Пустили в хід. Ніби нічого. Довели до пуття. Потім однієї ночі приходять троє: викотили "Феномена", рацію нагору і гайда. Було то, прошу вас, якраз напередодні жовтневих свят. "Феномен" гуде, рація кричить на якихось там хвилях, а дорога назад плине, – і так до самої Долини*. Для пристойности в Долині чарку випили в тамтешнього завнаросвіти, заправилися бензиною в райвику (сам начальник міліції заправляв) – і назад. Отут і трапилася халепа. Машина ні туди, ні сюди, а рація, мабуть, у пеленґ трапила. Знаєте, що таке пеленґ? Отож хлопці за рацію – та шубовсть у Лімницю. Шкода, та що поробиш? А тут уже підскакує якась зелена халабуда на колесах: хто такі? звідки? що за машина? Обнюхали, навіть у бензобак зазирнули. Порядок. Зникли. Хлопці злі, як чорти. "Феноменові" кулаки показують. Підвів, клятий! Таку рацію загубили! Та-ак... Дивуєтесь? А що дивного? Хіба не викидав коники директор Пуківської школи, що біля Рогатина, та ще й у парі з учителями й учнями?* Коли припече – і не те ще вироблятимеш. А люди у нас веселі – розуміють жарт. От і жартують – хто як може. Жартував і росільнянський директор. Хтозна, як довго жартував, але жартував. Перепрошую, люльку розпалю, згасла...
Ну так от. Лаяли хлопці того "Феномена" всіма лайками, які тільки хто знав. Так лаяли, що не стерпів той – і раптом загув. Пройняло, значить! Відвели хлопці серце, посідали – що більше робитимеш? – і гайда.
Думав після того всього директор "Феномена" клятого на брухт здати. Та якось так сталося, що він усе ж у нагоді став. За Довбуша чули? Ні, не за того, а за свого – Гринішака з Зеленої?* Знаю, що чули. Не могли не чути. Була в того Довбуша любка одна – Ганкою звати*. Таке завзяте, скажу я вам, – хлопа хоч якого за пояс заткне. Любив він ту Ганку, і вона його любила, так що, де він – там і вона, а де вона – там він. Ані на крок одне від одного. Потрапили вони якось обоє, та ще й Хмара* з ними, в таке, що хоч туди, хоч сюди, – а без бою не вийдеш. Ну що ж – не первина. Хмара біля кулемета, Ганка і Довбуш – з ґранатами. Проривалися, коли вже не було набоїв, і прорвалися, та Ганку загубили. Жбурляла ґранату, зачепила за гілляку – руку геть по плече відірвало. Отак і впала. Очуняла вже у надвірнянській лікарні. Варта тут, варта попід вікнами. Довбуш тим часом хлопців зібрав: треба, каже, виручати Ганку. Зробили розвідку. Навколо лікарні охорона, навпроти полк. Міцний горішок. А гаяти часу не мож, бо культя загоїлась, не сьогодні-позавтра на Станіслав повезуть, – тоді все. Почухались: біда! Радилися, радилися, нарешті, плян виробили. І ось тут згадали про "Феномена". Виручай, бісова душа! Загнали машину попід Манявський скит, – тільки смеркло, хлопці посідали з автоматами, кожен у формі – як годиться. Рушай! Десь опівночі у Надвірну влетіли. Тпру-у!
Біля лікарні патруль.
– Стій! Хто йде?
– Свої. Не ламайся, браток.
– Хто – свої? Пароль?
– Гелгелгел, – мелють щось невиразне.
– Голосніше, не второпаю...
– Ти що, глухий?
А ззаду – р-раз! Насіли вже.