Як будується оповідання

Полуда спадає з його очей, він дивується, як він раніше не добачив того, що Гудфеллоу злочинець і вбивця.

В таких самих іронічних тонах розповідається далі обіцян­ка подарувати короб Шато-Марго під час пиятики.

В той момент, коли з'являється додому поранений кінь убитого, Гудфеллоу поводиться так:

"Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна й без його саквів, увесь заюшений кров'ю від пістолетного пострілу, що пройшов начисто крізь груди тварини, не забивши її, проте, на смерть — коли він усе це почув, він зблід, неначе пропав його рідний брат чи бать­ко, і весь затремтів і затрусився, немов його напала лихоманка.

Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб що-небудь чинити чи виробити будь-який план поступування, так що протягом довшого часу він пробував переконати інших друзів м-ра Шатлворси не зчиняти шуму і рекомендував почекати деякий час — скажемо, тиждень або два чи там місяць або два, щоб подивитись, чи не виясниться щось само собою, чи, може, м-р Шатлворси з'явиться, буває, сам і пояснить при­чини, що примусили його відіслати коня додому".

Незасліпленій людині ясно було б як день, що так може поводиться лиш вбивця. Він весь затрусився. Він намовляв усіх почекати з розслідами. Він верз нісенітницю, що Шатл­ворси відіслав (пораненого!) коня додому!

Але читач уже засліплений. Щоб дужче заліпити йому очі, По додає очевидно іронічний екскурс про те, що люди, змагаючися з сильним горем, утрачають усяку активність.

Надзвичайно цікаво, що до цього моменту По навіть не вводив персони фальшивого вбивця в оповідання. Небіж Шатлворси Пенніфезер являється саме по методу Конан-Дой-ла як отой "dues ex machina" при потребі. Читач не може по­думати на Гудфеллоу. В цей момент з тирадою вступає Пен­ніфезер. На нього автоматично падають підозріння читача. Як у ділі Дрейфуса ^[32][32], винуватець знаходиться саме в той мо­мент, коли в нім відчувається негайна потреба.

Далі знов, як на сміх, наводиться сцена сварки Гудфеллоу з Пенніфезером і очевидні мотиви для помсти з боку першо­го. Але читач, задурений іронічною хвалою на адресу Гуд­феллоу, зрозуміє ці мотиви лише в кінці оповідання. А тим часом іронія очевидна просто до сміху. Після того, як Пенні-фезер ударом збив Чарлі з ніг...

"... у цій пригоді старий Чарлі, кажуть, поводився як справжній смиренний християнин. Він підвівся після удару, підсмикнув свою одежу і не зробив аніякої спро­би відповісти помстою — тільки прошепотів скільки слів у такому дусі, "що постарається при найпершій нагоді розкви­татися за все кругом"...".

Нема чого казати, справді "християнське поводження", але читач уже нічого не бачить і не чує. До того ж далі зараз же сказано — "природній і дуже простий вираз гніву, який, проте, нічого не мав значити і, поза всяким сумнівом, був забутий у ту ж мить, як він проявився". Так само і в автора не сказано, ким саме забутий був цей вираз, чи са­мим Гудфеллоу, чи присутніми, а далі вкінці читач згадує, що він сам його свого часу забув.

Між Гудфеллоу і Пенніфезером виникає далі суперечка про те, як шукати Шатлворси. Усамперед Гудфеллоу взагалі про­тестував проти пошуків, а Пенніфезер настоював на них. Тут гору взяла думка Пенніфезерова. Далі Гудфеллоу робить інші заходи, щоб не знайти тіло вбитого: він переконує всіх шука­ти г у р т о м. Коли б читач раніше був вагався поміж обома кан­дидатами на вбивцю, він з ясністю побачив би, що обидві про­позиції Гудфеллоу просто свідчать про його вину, але читач уже підготований і сліпо йде за фальшивою лінією розв'язки.

Всякий автор "оповідань вищої структури" розуміє, що він повинен натяками умотивувати справжню розв'язку, і дбає, щоб де-не-де ці натяки повставляти. Та як ми бачимо, — По попросту ясно показує фактами те, що буде в роз­в'язці, весь його текст до цього місця є один "суцільний на­тяк", що дає тільки один логічний вислід сам по собі, він за­довольняється тим, що так добре штовхнув читача на криву стежку, що той не бачить широкого правильного шляху, що ввесь час фактично зостається в полі його зору.

Гудфеллоу приводить шукачів на місце вбивства. Там він "знаходить" жилет Пенніфезера, його ніж, одкритий і скри­вавлений, і підозріння всіх відразу й остаточно знаходять собі ствердження.

Гудфеллоу береться "боронити" Пенніфезера і при цій слушній нагоді згадує, що той спадкоємець старого Шатл­ворси. Читач уже встиг забути, що в самого Гудфеллоу теж не було й шеляга за душею, і По підсуває йому юридичний екскурс про формулу "cui bono" ("кому на користь") — цеб­то в чиїх інтересах було вчинити злочинство. Цей довгень­кий екскурс примушує читача замислитись над такими не­прямими доказами і, точнісінько як в екскурсі про ім'я "Чарлз", читачеві здається, що йому кажуть про вину Пенні­фезера, а на ділі йому підносять абстрактні міркування.

Далі сиплеться цілий град доказів. Під матрацом Пенні­фезера знаходять скривавлену його сорочку й носовичок. Пенніфезер сам признається, що Шатлворси саме того дня мав намір позбавити його спадщини і що він виїхав до міста з великими грішми (все це "з скрухою на серці" розповідає Гудфеллоу), далі з'ясовується, що того ж дня Пенніфезер по­лював в околицях містечка, і нарешті Гудфеллоу знову "зна­ходить" у трупі коня кулю з поміткою Пенніфезера. Словом усе йде як по нотах.

Таким чином читач остаточно переконаний і, що голов­не, відчуває це оповідання як градаційне. Він думає, що він уже знає розв'язку, і жде тільки признання Пенніфезера, щоб довідатися про конкретні подробиці вбивства. Читач приймає новелу "Thou art the Man!" за "оповідання нижчої структури".

Але насправді, в усіх цих доказах винности Пенніфезера знову дано всього тільки ключ до правильної розгадки. Дійсно, як це так читач не вбачає монструозної невідповід­ності в частинах оповідання. З одного боку, колосальна еко­номія засобів, дієвих осіб, декорацій, — аздругого, — таке ж колосальне марнотратство доказів. Читач з не­охотою бачить чимраз нові й нові докази проти Пенніфезера. Читач теж собі не дурень, він давно догадався, що Пенніфе­зер убивця, а йому все гатять нові й нові докази. Він починає ставитися до них неуважно і не помічає, шо його знов безсо­вісно взяли на баса; адже куля пробила коня й вийшла з нього (див. вище), а Гудфеллоу знайшов кулю в тілі коня. Але й без цього читач мусив би задуматися про те правило, що "gui nimis probat, nihil probat" (хто доводить забагато, нічого не доводить) — дуже відомий приклад цього правила є в старому-старому анекдоті, що кінчається так: "по-перше, не десять карбованців, а два; по-друге, я вам їх уже два тижні як повернув; а по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей!" Оця куля, "знайдена" там, де її не було, і є власне оцей кінець анекдота: "а по-третє, я взагалі не позичав у вас грошей".

Отако сліпого й глухого доводять до кінцевої сцени, де з'являється "присланий з міста" короб вина. Його ставлять на стіл, відкривають кришку, і звідти випростується труп м-ра Шатлворси, що вимовляє, звертаючися до вбивці, сло­ва: "Це ти!". Гудфеллоу, мов уражений громом, признається, що він убив Шатлворси, труп його сховав, коня застрелив і підкинув речі Пенніфезера там, де він сам їх потім познахо­див. Після того (власне, трохи раніше — він був теж заклика­ний з усім містечком Ретлборо на бенкет) з'являється на сце­ну "автор", Едіп Ретлборської загадки, "І" (я). "І" поясняє, що він не так, як інші ретлборзці, відразу задивився підозрі­лим оком на маніпуляції "старого Чарлі", почав шукати не там, де водив усіх Чарлі, знайшов трупа і, уладнавши його в коробі з платівкою китового вуса в тілі, сам написав листа від фірми і постарався бути ближче від короба в момент його разкривання, щоб вимовити нутром оті фатальні слова.

Дійшовши до кінця оповідання, читач відразу бачить, що майже ввесь текст його свідчить про винність Гудфеллоу. Він ще згадує, що Гудфеллоу, не мавши ні шеляга, почав ви­трачати великі гроші на частування друзів. Мотивом для підозрінь з боку "I" являється саме та завелика, замонстру-озна очевидність і організованість доказів, абсолютно нереалістична, чи, краще сказати, "сюрреалістична", яка задовольняє ретлборзців і з ними... читача новели. Цю тему, вкупі з такими подробицями як спадщина, цілком вико­ристав Конан-Дойл в оповіданні "The Norwood Builder". Цікаво, що окремі моменти, як-от накопичення доказів, зверх­ доказ на штиб отієї кулі і навіть інсценування кінцевого ефек­ту з боку Шерлок Холмса достоту повторив Конан-Дойл. Це інсценування нічим у Конан-Дойла не мотивоване, і його можна розглядати тільки як рабське наслідування великому зразкові. Ми не хочемо, отак кажучи, принизити Конан-Дой­ла, що був добрий письменник, автор, до речі, прекрасних, у нас мало відомих історичних романів, розкішних оповідань з життя футболістів і боксерів. Ми хотіли б тільки показати, з якою силою, з якою повною методологічною досконалістю, будував свої оповідання Едгар По.

Зробимо тепер коротенький ретроспективний підсумок ходу постання даної новели. Зовсім у дусі своєї творчости Ед­гар По вигадує ефектну появу забитого "з того світу", що ви­криває справжнього вбивцю. Постає задача цього вбивцю не показати як такого протягом усього попереднього тексту.

Зробімо ж цього вбивцю добрим чоловіком. Але зробив­ши так, ми зробимо розв'язку ненатуральною, невмотивова-ною. Отже, добрість його повинна бути лише зовнішня. І от, починаючи з прізвища (Good fellow — добрий хлопчина, щира душа) і кінчаючи всім поводженням його, Гудфеллоу сам показує себе як чесну, одверту людину. Як у першій частині накопичено іронічну хвалу на адресу Гудфеллоу, так У другій частині накопичено іронічні докази на виновність Пенніфезера. Оце накопичення, оце розкошування ніби­то зайвими доказами, справляє на читача неясне, неприє­мне вражіння. Він готовий навіть уважати, що текст опові­дання зарозтягнутий, забитий зайвими подробицями. Та оце саме неприємне вражіння він у кінці відразу локалізує на Гуд­феллоу, і в розв'язці новели розв'язується й це неприємне по­чуття. Ми, таким чином, бачимо мотивацію самою факту­рою, от як у заналізованім від нас оповіданні Велза "The Snexperienced Ghost".