– Від себе однаково не втечеш. І наплюй ти на свої Потрібні Речі. Вже хто-хто, а ти ж бо знаєш, що тобі вони аж ніяк не потрібні. А тим паче – іншим. Все це самоошуканство. Наплюй і дивися собі вечорами телевізор.
Двійник провадив далі, сидячи за столиком навпроти замерзлої подоби Блакитного Лицаря, а Едгар, не обертаючись, залишив залу й зійшов до гардероба.
Коли він одягав перед дзеркалом куртку, в нього раптом промайнула думка про те, щоб щезнути в задзеркальному просторі, та він облишив цю думку – настрій був не той. Двійник дещо зіпсував йому настрій. Тому Едгар вирішив усе ж добутися до Дракона. Дракон принаймні не гарикав і рідко коли пускався в хащі самоаналізу. Хоча проблем у нього теж вистачало..
Едгар зупинився біля Дракона і ляснув долонею по тугій шині.
– Здоров!
– Добридень, – ту ж мить озвався Дракон. – Нарешті. Прочитав мої... е-е... мемуари?
– Не до кінця, – чесно признався Едгар і сів на широку приступку кабіни.
– Ну і як?
З Драконом можна було говорити відверто. Дракон не ображався, не розводився про вражене самолюбство, не був марнославний (до певної міри) і вмів цінувати щирість. Це вигідно відрізняло його від деяких діячів із гіпертрофованим самолюбством.
– Взагалі, не дуже, – мовив Едгар. – Слабеньке. Мова така собі, так, щось таке невиразне. Хоча загалом мені сподобалося. Але головне – не зрозуміла мета. Задля чого написано?
Дракон мовчав. Це не означало, що він образився. Це означало, що він зважує Едгарові слова. В радіаторі в нього щось булькало.
– Сумління не дає спокою, – зітхнувши мовив Дракон. – Неможливість висловити. Неадекватність...
Дракон полюбляв удаватися до такої побудови своїх висловлювань, інколи навіть похизуватися різними багатозначними солідними словами. Про континуум він так само полюбляв порозмовляти і взагалі говорив чимало, і це, напевне, можна було пояснити браком спілкування.
– Ніяк не можу усунути суперечності між тим, що відчуваєш, що хочеш висловити, – провадив далі Дракон, – і тим, який вигляд матиме це згодом на папері. Скажімо, так: – багатство внутрішнього світу і убогість зовнішнього зображення. Муки слова. Муки під час спроби відбити почуття в символах. Знаю, що в цьому я аж ніяк не оригінальний, та факти – річ уперта. Доводиться визнати це. До ідеалу так само далеко, як до власної потилиці.
(Дракон був прибічником теорії замкненого Всесвіту, в якому найдалі від спостерігача, певна річ, знаходиться власна потилиця).
– Та не це найстрашніше, – Едгар зітхнув. – Не це найстрашніше... До адекватності можна наблизитися, вдосконалюючи майстерність, повсякчас управляючись. Це поправне. Гірше інше. Набагато, набагато гірше. Коли хочеш щось сказати, а сказати ж бо нема чого. Висловити нема чого. А найстрашніше, коли гадаєш, що є що сказати, а сказати немає чого. Отут уже нема ніякої ради, друже Драконе. Можна писати по десять годин на добу, можна перевершити всіх у красномовстві, та коли немає чого сказати іншим...
Вони помовчали. В Едгара знов трохи зіпсувався настрій, і він курив, дивлячися собі під ноги, на сірий асфальт, а Дракон делікатно дожидався, коли Едгар заговорить.
Незціленних скорбот нема, і тому не сумуй, поете. Стулити вмій рота і знай одно: що глибша скорбота, то ближче дно.
– Гаразд. – Едгар махнув рукою і, опам'ятавшись, квапливо загасив цигарку. – Це Двійник робить усе, щоб зіпсувати мені суботу. Давай поговоримо про інше.
І вони поговорили про інше. Дракон розповідав про свої творчі плани, нарікав на брак часу й замовив Едгарові ряд монографій з історії Ренесансу, "Пісню про Нібелунгів" та "Іспанську поезію в російських перекладах", а Едгар розповів Драконові про своє перебування в Місті Флюгерів та невдалу спробу спілкування з Марсіянським Сфінксом.
Дракона, здавалося, зацікавило Едгарове повідомлення, і він розповів про деякі факти з життя Марсіянського Сфінкса.
Ось що повідав Дракон. В стародавні часи знався він зі Сфінксом Єгипетським, а той, до речі, доводився якоюсь-там ріднею Марсіянському Сфінксові. А Марсіянський Сфінкс у ті роки вже мешкав на Марсі, в районі Кідонії, і посідав високий пост Великого Верховного Координатора марсіянського суспільства. Марсіяни жили собі, горя не знаючи, і завдяки мудрим Сфінксовим порадам життя їхнє обминали усілякі лиха й турботи. Щодо їжі вони були невибагливі, цілком задовольняючись своїм єдиним продуктом харчування, схожим на звичайну капусту, тому жили вони, не знаючи лиха, займаючись переважно літературою, живописом, музикою та спорудженням красивих каналів, які були для них чимсь схожим на наше різьблення по дереву. Марсіянський Сфінкс, він таки й Великий Верховний Координатор, вчасно вказував легковажним марсіянам на оптимальні варіанти розв'язання тих чи інших виробничих питань, і все було якнайкраще в тому якнайкращому зі світів.
Та одного аж ніяк не чудового ранку марсіяни стали жертвами кіберофобії, що сьогодні відома вже й землянам. Суть її в тому, що машина неодмінно помічає всі помилки людей і повідомляє їм про це з безжальною "нелюдською" щирістю й категоричністю. Така поведінка машини, зі свого боку, викликає в персоналу, що її обслуговує, комплекс неповноцінності.
На суть справи вплинув той факт, що Марсіянський Сфінкс не був машиною в прямому значенні цього слова. Дракон не був цілком певний того, але з деяких висловлювань Сфінкса Єгипетського про свого родича у нього склалося враження, що Марсіянський Сфінкс є породженням доілемового Всесвіту, не машиною й не живим організмом, до того ж не синтезом першого й другого. Якщо вдатися до певної класифікації і до першого розділу занести живі організми, до другого – кібернетичні системи, до третього – кіборгів, сигомів та іншу братію, то Марсіянський Сфінкс, з огляду на особливість своєї природи, потрапляє до четвертого розділу.
Отож, кіберофобія охопила марсіян, і марсіяни поквапилися відмовитись од послуг Марсіянського Сфінкса, що, до речі, виконував свої обов'язки цілком добровільно. Недалекоглядні марсіяни позбавили Сфінкса звання Великого Верховного Координатора, припинили з ним будь-яке спілкування, знищили дороги, що вели до місця перебування Сфінкса, переселилися з Кідонії й дітям своїм хотіли заборонити навіть думати про колишнього Великого Верховного Координатора.
І, як виявилося, поквапились у цьому своєму рішенні. Не встигли заборонити дітям.
Марсіянському Сфінксові було начхати на таку поведінку марсіян, і він повідомив про це, бесідуючи якось зі своїм земним родичем. Він занурився в самоспоглядання, давши можливість марсіянам самим викручуватися з усіх бід. А біда не забарилася. Невдовзі після розриву їхніх стосунків хтозна з якої причини загинув на пні весь урожай марсіянської капусти. Запасів легковажним марсіянам ненадовго вистачило, і повмирали вони голодною смертю.
До Сфінкса вони по допомогу не звернулися, хоча той, безперечно, міг би їм допомогти. Та марсіяни були не лише легковажні, а й горді, а Марсіянський Сфінкс не бачив потреби втручатися непроханим, та й до того ж він геть поринув у самоспоглядання.
Отак і загинула марсіянська цивілізація, загинула в ті часи, коли на Землі повного розмаху набуло Велике переселення народів.
У Дракона було іще одне припущення щодо природи Марсіянського Сфінкса. Він вважав цілком імовірним, що Сфінкс є інструментом Інопланетного Розуму, який, експериментуючи, створив колись Сонячну Систему.
– Хоч би хто він був, а пальця йому в рот не клади, – закінчив Дракон свою розповідь.
Едгар погодився з цим висновком Дракона, хоча й не збирався класти пальця до рота Марсіянському Сфінксові.
– А в Місті Флюгерів я, напевне, наступного тижня побуваю, – пообіцяв Дракон. – Погомоню зі Сфінксом. Запитаю в нього про дещо. Може, він мені й відповість.
– Про що запитаєш, якщо це не секрет?
– Та, розумієш, кортить розпитати, що ж усе-таки було до Ілема? Як жилося-дихалось? Є в мене, розумієш, деякі міркування з цього приводу, хочу перевірити, чи правильно я міркую.
Дракон знітився, закректав, засопів радіатором.
– Ну-ну! – заохотив Едгар співбесідника.
– Міркую, як це було тоді, п'ятнадцять мільярдів років тому, до Великого вибуху? До початкової сингулярності, як тепер звичайно говорять. Правду кажучи, мені більше до снаги ортодоксальна точка зору, без будь-яких мудрацій. Знаєш, на зразок всякої там первинної, та ще квантової, та ще й просторово-часової, та ще й піни, всіляких отих міхурів, тобто пузиркових інфляційних структур... Язика можна собі зламати. Не схвалюю я таких ускладнень. Зуби від них ниють. Світ повинен бути простим за своєю суттю, складності в нього вносимо ми.
І гадаю я от що: був, певна річ, до Великого вибуху інший Всесвіт, тільки час у ньому біг нібито навпаки. Що далі від Вибуху, – то старше, що ближче – то, відповідно, молодше. Все існуюче в світі з'являлося з хаосу, на межі руйнування, потім досягало найдосконалішого вигляду, вищої точки розвитку, проходило шлях до юності, дитинства, поступово деградуючи, і щезало у власному дородку.
Гадаю, що Сфінкса створили задовго до Вибуху, поки тодішня цивілізація ще здатна була щось робити. А тоді цивілізація, природно, впала в дитинство й наказала довго жити, а Сфінкс зостався й живе, як наказано. Як тобі таке припущення?
Едгар подумав трохи й відповів щиро, як і слід було відповідати Драконові, дивлячись просто в його скляні очі.
– Сказати, що твої міркування дуже оригінальні, на жаль, не можу. Хоча сама гіпотеза, може, й не краща, але й аж ніяк не гірша від багатьох інших.
– Той, хто має власну думку, гідний більшої поваги, аніж той, хто не має ніякої, – відрубав Дракон і ляснув хвостом по своїй укритій лускою спині, наполохавши голубів, що повмощувалися на даху майстерні.
– А в мене ще ось яка ідея з'явилася: нашого друга, експериментуючи, закинув сюди Інопланетний Розум, коли створював Сонячну Систему. Як спостерігача і порадника. Я вже про це говорив. А згодом або забув про свій експеримент, або не став надавати йому значення, а може, в нього з'явилися нові клопоти...
– Або взагалі переселився з нашого континуума в інші Всесвіти, – підхопив Едгар.
– Може, й так, – погодився Дракон. – Усе може бути. Але є в мене ще одна гадка. Гадаю, що наш приятель марсіянин зв'язку з тим-таки Розумом досі не втрачав, а тому я з ним неодмінно порозмовляю.