Мавка й Іван були обернуті до нього плечима. Він приглянувся докладно і скривився з досади та обурення:
— Слово гонору... вона хлопський борщ хлепче!.. Стид і ганьба! Тьху!
Жебрак плюнув у свою діру так сильно, що на хвильку заступив собі світло власною слиною.
Розсівся в сіні вигідно, намацав у кишені револьвер і, тримаючи його в руці, став безупинно позирати на Івана й мавку й ссати вухом кожне слово й кожний шелест, який до нього йшов з долини...
IV
Якраз тоді, коли Пенкальський став дивитися з-під стріхи на долину і громада забавлялась якнайкраще, старий Куценко шепнув Іванові:
— Сину, я хотів би сказати слово до людей... Але боюся... Так багато гостей... Напевно забуду язика в роті... Може б, так ти сказав гостям кілька слів... за себе й за мене...
Іван послухав батька. Та заки почав говорити, мавка нахилилася йому до вуха й шепнула:
— Прошу нічого не згадувати про мене... Рішуче прошу...
Коли Іван з видимим жалем на те згодився, мавка знов йому сказала тихо:
— Після тебе я говоритиму. Але перше всього обіцяй мені сказати "так" на все, що я скажу.
Іван одповів шепотом:
— І без того попередження будь вічно певна мого "так" на все, що ти скажеш і зробиш.
Іван устав і дав знак. Усе втихло.
— Чесна громадо, дорогі гості! — говорив Іван,— Нинішній празник — це великий день у житті нашого села. Цей день великий не через мою матуру, бо то мій іспит — це моя приватна, особиста річ, замала, щоб через неї спрошувати все село в гостину. Нинішній день святочний також не через ті страви й напитки, що стоять на столі. Бо тілесна пожива, хоч би й найліпша,— це марна, нужденна річ у порівнянні з душевною поживою. Зараз я про це скажу. Я був проти того, щоб мою матуру оголошували дзвонами, бо навіщо непотрібно лякати людей, та наражатись на докори і на смішність? Але мій батько перший раз у своїм житті почув у своїм серці таку велику радість, що не знав, як її інакше висловити. Мій батько три роки мав тяжку гризоту через мене. І через ту гризоту, як самі бачите, його волос побілів, як сніг...
У тому місці Іванів батько закрив собі очі хустинкою, а жінки здебільша з розжаління прослезилися.
Іван говорив далі:
— В сьомому класі здавалося мені, що я не скінчу гімназії. Я виступив з школи та хотів господарювати. Але батько сказав мені: "Або вертай до гімназії, або я не хочу тебе знати".
І хто знає, чи сьогодні ми сиділи б тут так гарно разом, якби батько не уперся при своїм? Я в житті хитався та ломився, загубив дорогу. А мій батько просто йшов, був неподатний і твердий, як та скала.
Каже приповідка: нема зла, щоб на добро не вийшло. І якраз через ту його твердість, а навіть жорстокість зі мною, я не змарнувався, не пропав. Тому нинішній празник це передовсім побіда мого батька, це його велике свято, так, дорогі громадяни, коли батько свою мету осягнув, його тверде серце розтопилося, як віск, і він почав радіти, як мала дитина, і з радості велів у дзвони бити та готов частину майна віддати, щоб ціла громада могла тішитися разом з ним.
Сьогоднішній празник — це велике громадське свято, бо перший раз у житті села громадяни засіли тут разом як зичливі приятелі, як брати і як діти великого українського народу.
Коли Іван подякував граф'янці, парохові й учителеві та всім громадянам за їхній прихід на празник, піднялася з місця мавка.
— Дорогі громадяни!
Я не вмію говорити так гарно, як пан Куценко, але так само щиро, як він говорив до вас, так само щиро і я вам скажу усе, що моя душа почуває. Я прийшла поміж вас, бо мої предки належали колись до українського народу, і я тепер хочу направити їхній промах. А на доказ того, що я хочу любити український народ не словами, але ділами, я на початок постановила зробити ось що: пан Іван Куценко буде так добрий завтра списати бідних селян, котрі або не мають хат або їхні хати перестарілі, спорохнявілі, а я відступлю їм безплатно частину свойого лісу, щоб вони поставили собі гарні хати. Це на початок. Пізніше я допоможу землею безземельним і малоземельним селянам. А перше всього з мого дерева збудуєте нову, велику читальню.
Гості, котрі привикли до того, що їм ніхто у житті ніколи нічого не дав, але всяка біда дерла з них не раз останню свиту, а взаміну за те давала штовханці й наругу, почувши такі слова, сиділи, як оторопілі, й позирали на ту русяву, сонцем озолочену істоту, що балакала їм такі дивні речі...
І мавка говорила:
— А тепер вам виявлю свою найбільшу тайну, якої досі я нікому не зрадила. Отже, я бажаю вам усім добро творити, бо люблю вас усіх з найглибшої любові до одного з-поміж вас Івана Куценка, за якого хочу вийти заміж.
Мов колоски пшеничного лану, погладжені неждано супротивним подувом вітрів, так людські голови хилилися в один, то другий бік, то знов докупи стулювалися під несподіваним розкішним тягарем усіх тих чародійних слів. При тім всі мовчали, наче зачаровані, та лиш на мавку споглядали, мов на казкову, світляну з'яву, то знов допитливими, недовірливими очима кидали одні на других. Тільки Юрко Шумський, той, що у Канаді був п'ятнадцять літ, пошепки озвався до сусіда:
— Куме... мені видиться, що я у білий день маячу...
— Я теж,— одшепнув Прокіп Шкряба, його шваґер.
Тут піднявся Кость Єгомость і промовив:
— Ясновельможна панно граф'янко й дорогий Іване!
Дивлюся я, старий, на вас обоє, та й мені молоді літа нагадуються. Ей, давні то часи! Бувало, пам'ятаю так, як нині, моя небіжка-мати, нехай з богом спочиває, кужіль пряде та й мені, маленькому, розказує казку про лицаря, що п’явся на коні на скляну гору, бо там наверху сиділа прегарна царівна. Сто разів лицар з скляної гори з конем на землю скотився, аж сто першим разом виїхав на вершок гори і здобув собі ту царівну за жінку. Отже, чесні гості, проти чого я це говорю? Така-то та напрочуд гарна, світловолоса, ангельсько добра царівна на вершку скляної гори, це, панове громада, маєте знати, ніхто другий, тільки наша славна ясна панна граф'янка.
— Славно! — загриміла вся громада.
— А той славний лицар, котрий сто разів упав, а за сто першим разом вершку гори діпняв і соняшноволосу царівну собі придбав, це наш пан Іван Куценко.
Знов оклики захоплення: "Славно!"
Після успокоєння мавка обізвалася:
— Ви, Костю, геть мене перехвалили. Але, прошу вас, скажіть мені: відкіля ви впали на таку цікаву думку розказати нам про оту скляну гору?
Кость одповів:
— Ясна панночко, кожна людина має перед собою казкову скляну гору, та не кожна на неї пнеться.
Мавка кликнула, захоплена:
— Дядьку Костю! Чи ви теж маєте скляну гору перед собою?
— Маю теж.
— Чи ви пнялися на неї?
— Так.
Зачудована мавка кинула цікаво й живо:
— Невже ж?
На те Кость відповів самопевно:
— Авжеж.
— Прошу вас, пане Костю,— прохала мавка,— розкажіть нам це.
— Прошу ясної панночки граф'янки,— відмовився Кость,— я дуже радо розказав би, та це дуже нецікаве...
— Чому?..
— Бо це лише мій приватний антерес...
— Дядьку Костю,— настоювала мавка,— приватні справи звичайно найцікавіші.
Кость, який часом любив, щоб його просити трошки, став розказувати так:
— І з мене був колись теж лицар, пане добродію. Було це так.
Бачу перед собою скляну гору та й так собі думаю: "Давай, будемо пнятись на неї, до тої царівни, що на вершку мене чекає". Але відкіля узяти коня вороного? Одні не мають, другі не хочуть позичити. Тоді я думаю: "Мій кінь гнідий, малий, але має те до себе, що мій власний". Усівся я на нього, розігнався, як бог приказав, і на скляну гору саджу, як сатана. За першим разом я назад упав на землю та й собі боки обтовк. За другим разом знову скотився на долину. За третім те ж саме. За четвертим разом звихнув ногу і ребро зломив, і так далі. Досить, лежу з моїм гнідим на землі й від усіх потовчень і поломань не можемо рушитися ні вперед, ні взад, ні вгору. Щойно за одинадцятим разом я вибіг на вершок гори. Серце в мене дзвонить, гейби великодній дзвін, бо це, рахувати, не яка-небудь історія: таж за хвилину найкраща царівна буде моя навіки! З розкоші і перевтоми аж якась тьма мені очі заступила. Я ледве слабенько побачив царівну й упав перед нею чолом до землі та кажу:
— Найкраща ти моя царівно! Прийми мене, свого лицаря Костя Єгомостя, за свойого чоловіка.
Відчиняю очі і — побий мене божа сило! — хто це такий? Замість царівни — переді мною стоїть моя стара з кописткою в руках!.. Я роззявив рота, а вона до мене кричить:
— А, ти сякий-такий! Чого ти кобилі копита підбив? Зараз веди коняку до стайні та підкинь їй вівса!
— Відчепися від мене, сатано!
А вона сміється, та й до мене кличе:
— О, небоже, так не буде. Ти мене звоював на скляній горі, то я тепер буду твоя жінка навіки.
При останньому слові Костя обізвався з-поміж гостей гнівний голос:
— І що ти вже не вигадуєш, старий!..
Коли сміх ущух, Кость одповів:
— Ну, ну, не гнівайся, стара. Ти тому невинна, що ти не царівна.
V
Коли досі гості слухали всього, що говорив Іван, мавка, Кость Єгомость і другі особи при головному столі, то тепер розмова стала розростатися, немов гілки, що виділяються із головного пня. Через те не можна було чути ні одного слова кожному, що трохи збоку слухав. Він тільки чув перемішані і злиті разом голоси, які нагадували клекіт хвиль і різнобарвний шум дерев, кущів і трав.
У тому місці, де старезна яблуня приперлась до стола та кидала на стіл і на людей мистецько вирізьблену світлотінь, ішла така розмова:
— Приходжу з панського до хати, а моє мале чудило, Маруся, знаєте? — до мене:
— Тату,— каже,— в нас була пані й пан, і пані сказала: "Скажи татові, хай дивиться на образ, а цей образ татові щось дасть".
— Що за пані й пан?.. — питаю.
Але що ж? Воно мале, дурне, не знає.
— На котрий образ дивитися? — питаю.
А дитина:
— Не знаю,— каже.
Ну, що робити? Я беру й дивлюсь на кожний образ. Дивлюсь на образ, а образ на мене, та й нічого. Образ німий, а я дурний. Тоді я шпикулюю так:
— Ти, свята Параско, не даси мені нічого, бо ти бідна. Ти, святий Миколаю, вже усе роздав, що мав. Ти, Сусе Христе, не даси мені також нічого, бо ти висиш, на хресті розп'ятий. Але ти, Пречиста Діво, в одній руці ти Сусика тримаєш, але другою таки щось можеш дати... Мати божа, ой змилосердися наді мною бідним.
— І змилосердилася?..