— Пообідаєте у мене! Що любите ? Маю рибу, шинку, шпараги, чорний хліб. Чекаю! — і положила слухальце.
Вона не дала мені змоги говорити, такого ще з нами далебі не бувало, і що там могло справді статися? А до того в моїй хаті інженер хемії Галина Дуб, я дуже добре знаю, хто цей Дуб і він мене не так скоро випустить. Мені ж хочеться справді бігти на Шша і справді негайно, нехтуючи всі мої найгрізніші постанови. Я швидко біжу і то просто на вогонь. Галина чекала на мене з виглядом інквізитора, що має проголосити мені смертний вирок. — Бачу, ви зовсім виздоровіли, — перейшла вона з "ти" на "ви" зі сильним призвуком смертоносної іронії. Спішу зазначити, що ця сама інженерка мала на мене здавна "дуже поважні претенсії", ми були справді старі, ще з Европи, близькі знайомі.
— Я забув зовсім, що маю ще одно важливе побачення, — почав було я тоном не зовсім переконливого шахрайства, але мене різко перебила Галина: — Не забудьте також, куди потрапите на другому світі за таку нахабну брехню.
— До пекла! На саме дно! Але... Але я мушу одягатися і прошу вас ласкаво одвернутися. — Я дивився їй у вічі з виразом Купідона, який тільки що викупався і дістав нову місію любовної пригоди.
— Добре! Одягайтеся. Я також не маю часу. Я вийшла лиш на хвилинку з інституту... Але коли думаєте, що я прийшла вам ґратулювати — глибоко помиляєтесь. Я прийшла лиш сказати, що ціла та ваша романтична пригода, велика ваша любов, за якою ви вмираєте, ніщо інше як звичайна інтриґа совєтських аґентів...
Я саме натягав штани і почувши таке, мало не полетів сторч головою.
— Кого маєте на увазі? — запитав я по можливості спокійнішим тоном.
— Лену. Нікого іншого, — випалила Галина категорично-незаперечним голосом.
— Ви, мабуть, з'їхали легенько з глузду, моя шановна приятелько, — відповів я на це не менш категорично.
— Перевірте краще в психіятра, чи з вами все в порядку. Вона є на послугах совєтської агентури для розкладу нашої еміґрації і її не раз бачили в товаристві совєтського консула.
Коли це було? — вирвалось v мене люте питання.
— Навіть учора.
— Ви бачили?
— Я.
— Де?
— На озері Сімко.
— Коли це було?
— Ввечері.
— Ви бачили?
— Не я, а інші.
— Ви сказали, що ви!
— Це були мої друзі.
— Хто вони?
— Це моя справа.
— Слухайте, Галино, ви добре знаєте, що це ніякий жарт, що між нами всіх обзивають агентами, а в тому також вас, мене і кого хочете. Це і є той розклад еміграції. Кажете — бачили її з консулом?
— Цe міг бути під-консул, скажемо інженер Трухлий.
— Що Трухлий?
— Всім відомо що Трухлий.
— Аґент, розуміється.
— А ви невірите?
— В такому разі, чому прийшли до мене, не до поліції.
— Поліція сама знає, а вас треба попередити. Щоб не було запізно. До побачення многострадальний Ромео!
І вона швидко відійшла.
Я залишився і стояв, як вкопаний. І не знав, що робити. Навіть, що думати.
Розуміється, що та дурепа розіграла найбезглуздішу сцену ревности, яку тільки можна придумати, але гакол; розуміється, що є тому також багато безглуздої правди, яку так само годі легко заперечити. Між нами роїлося від підозрілих суб'єктів, етикетки агентів роздавалися направо й наліво, певним політичним чинникам смертельно залежало на тому, щоб нас тут спаралізувати і обезвладнити... Поведінка Лени лишень посилювала мої і так тривожні підозріння, а після цієї візити Галини, вони почали розростатися до розмірів катастрофи. Мене лишень могло дивувати, чому б саме я мав стати жертвою подібних аномалій.
Що мав робити? В кожному разі все як слід обдумати, не бути поквапним, не зловитися на провокацію, не датися взяти голими руками. А чи значило це відмовитись від побачення з Леною? Яким чином? В мені вже сидів біс, якого сила непереможна. На мене напав шал безоглядного діяння, хоч би просто з мосту у воду. Саме вилізла знизу мала Оксанка, яка намірялась засипати мене питаннями і була не мало здивована, коли я, досить безцеремонне взяв її за ручку, вивів на коридор і казав їй бігти вниз. А сам я кинувся до телефону з наміром вибачитись за спізнення. Та коли я набрав число Лени, я одразу, майже механічно, почув її голос. — А! Це ви! — що звучало так, ніби вона сподівалася когось іншого. — Я ж вас чекаю! додала вона нервовим, наказовим голосом. — Лено... Я не можу, — почав було я, але вона перебила. — Чому не можете? Що з вами сталося? — Я не можу, — мимрив я своє. — Я все приготовила, що з вами? Кажіть, що з вами? — Я просто неможу! Вибачте! Іншим разом! — підняв голос і відложив слухальце.
Це був вчинок відчаю проти власної волі. Йдучи до телефону, я мав інші наміри, змінив їх підозрілий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам'ятаю. коли я ще був у такій незручній ситуації, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було ні жалю, ні розчарування, а лиш гнів, що я зіпсув якісь її пляни чи наміри. Але все таки чи не було б краще саме тепер її бачити? Питання і контра-питання швидко чергувалися, наростав гнів, спротив, але також біль і покора, по нервах проходив алярмуючий острах і навіть серце билося з перебоями, ніби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу її залишити? Не бачити більше? Не чути? Ніколи! Такого не міг би я знести. І байдуже хто вона — аґентка Москви, проститутка Шангаю, ґанґстерка Чікаґо, яке це має значення, коли вона вже в мені, в моїй крові, моїх мислях і звільнитись від цього вже немає сили.
Мої борюкання самого в собі не тривали довше ніж пів години, далі я не видержав, зірвався раптом, мов ужалений і як був без краватки з розхрістаним коміром, побіг вниз по сходах. По вулиці Гарбор проходив саме трамвай, я погнався за ним до зупинки і влетів до нього з розгону саме тоді, коли він майже рушав, кондуктор робив якісь докори, я їх не чув, ледве встиг купити квиток, як вже мусів знов висідати і бігти далі мало не під авто, що пролітало під моїм носом.
Під будинком Лени ще одна несподіванка: перед входом стояло невеличке спортове авто "Спріт" біло-червоного кольору, що належало, я знав, інженерові Трухлому. Знов той Трухлий. І що він тут робить? Що він тут до чорта робить? І що це за мара? Але ці вагання не тривали довго. Яке, зрештою, моє діло що він тут робить, він такий же холостяк, як і я, і хто може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимівка вдовольняла і я швидко побіг по сходах до вхідних дверей... І подзвонив. Схвильовано чекав і намагався вгадати, хто відчинить.
І на цей раз, як звичайно, і досить швидко, відчинила сама Лена, яка була, мабуть, внизу, як звичайно при телефоні, здивована моєю появою і, як мені здавалося, помітно вдоволена. Її очі виразно засвітилися. — Можу? — питав я схвильовано.
— О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розуміється. Заходьте до моєї кімнати, я зараз там буду.
Я пішов по сходах вгору, Лена зосталася біля телефону. Двері її кімнати були відчинені, було душно, вікно на город відчинене також, і коли я глянув вниз, побачив Зіну і Трухлого, які мальовничо лежали на травнику. Я швидко відступив від вікна, не хотів, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, і в той час непомітно появилась Лена — розчервоніла й сяюча. — О, як це гарно! — викрикнула вона захоплено, чого з нею рідко траплялося. — І скажіть, що з вами?
— Що робить тут Трухлий? — запитав я гостро й несподівано.
— Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зіна має сьогодні пів дня вільного.
Лена дивилася на мене здивовано, мені здавалось, щиро, намагалась вгадати, що справді сталося, щоб могти відповідно реагувати. Вона мала дар відчувати людей і вгадувати їх думки. — Ви вчора дзвонили? — запитала вона спокійно.
— Де ви були?
— Що за тон?
— Я вас питаю.
— На Сімко, — відповіла вона вперше прямою відповіддю.
— З ким?
— О, з ким... Ні з ким. На котеджі Лисого. Ви ж знаєте Лисого. З УНО, що має готель на Бей. У нього на Сімко гарний котедж.
— Що ви там робили?
— Купалися.
— Вечором?
— Чому не вечором? Найкращий час для купання.
— І Трухлий був з вами?
— О, Павле! Що з вами? Розуміється був. Це ж... Як вам не соромно! Він же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. І між іншим, Лисий хотів би і вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотіли б? Допустимо в суботу.
З кожним її словом мені відлягало, ніби біль голови після аспірини, робилося ясніше і лекше, я шукав відповіді на останнє питання, але Лена перебила: — Але ж ви голодні! Хочете? Я маю.
— Ні, дякую.
— Маєте недобрий настрій.
— Бо мав недобру візиту.
— У зв'язку зі мною?
— Можливо.
Її погляд зраджував зацікавлення, на устах тремтіла іронічно-вдоволена посмішка, очі міряли мене знизу до верху, але не питала нічого. Я стояв перрд нею зніяковілий, дивився їй у вічі і мовчав також. Вона легко, криво посміхнулася, підійшла до мене, театрально піднесла свої довгі, нагі руки, заложила їх мені за шию і легко, ніжно, з тією самою іронічною посмішкою, поцілувала мене в уста. І запитала по німецьки: — Варум зінд зі зо безе? — Я посміхнувся, обняв її і пригорнув до себе. — Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, — казала вона і намагалася визволитись з моїх обіймів. — Хочете говорити по німецьки. Або по російськи? — казала вона. — Яка вам з цих двох мов більше подобається?
— Навіщо вам це треба знати? — запитав я.
— Ні-на-віщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кількох мовах, чи це не гарно?
Я не міг позбутися підозрілого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит і хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не міг бути одвертим, а разом не хотів видаватися недовірливим, що мені не легко вдавалося і Лена це прекрасно бачила.
— Ви мені не вірите? — питала вона.
— Що не вірю?
— Щось не вірите.
— Може тому, що все таки вірю.
Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило — вишнево і соняшно. — Як гарно, — відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. —— Ну, так що? Їдемо купатися ?
— Лисий може нас забрати... Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих... На пляжі... Гарячий пісок... Бронзові тіла... Оранжеві купальники... Ви ж маєте суботу вільну.
— Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, — відповів я.
— Разпрекрасно! Еврика!
— Т я маю ідею.
— Ов!
— А що коли б декорації трішки ускладнити.