Єдиний порятунок — розлогі кущі смородини. Під їхнім віттям легко сховатися не те що одному, а й п'ятьом чоловікам.
І Сагайдак, радіючи з тої обставини та добре бачачи на штахетнику рушницю й патронташ, шмигнув під зелене покривало кущовиння.
— Юрку! Юрку! — чувся десь позаду приглушений і тривожний голос Романа, але тепер хлопець уже ні на що не зважав, захоплений своїм наміром.
Недалеко від парканчика сидів кіт і, заклопотаний ранковим умиванням, в першу мить не помітив несподіваного прихідця. Але, повернувши голову, нараз широко розкрив очі, дременув навтікача через загорожу. Раптовим стрибком наполохав курей. Ті з криком метнулися врозтіч, потривоживши собаку. Пес забряжчав ланцюгом — певно, виліз із будки. "А подохли б ви були!" — подумав школяр, боячись, що на тому може й обірватися його задум, бо все те приверне увагу Гем opa або хазяйки і тоді...
Хлопець занімів, зачаївся. Але все знову заспокоїлося, тільки серце шалено бухало в грудях і у вухах шуміло.
За якусь мить він рушив далі.
Ось уже й паркан. Юрко сів. Кущ смородини надійно ховав його.
Юрко підвів голову. Прямо над ним чорніли два стволи рушниці, а поряд, на сусідній штахетині, висів патронташ. Його Юркові тільки й треба було. За якусь хвильку патронташ уже лежав у хлопця на колінах.
Далі все відбувалося наче у сні. Сагайдак чув, як тривожно посвистували хлопці, як бряжчав цепом пес, як смачно хрумкала трава на зубах у конячини по той бік паркана. Але все те було десь мовби далеко-далеко і, здавалося, зовсім не стосувалося його. Реальними для нього лишалися тільки оці металеві набої, щось штук із десять, з яких він виймав сухою гіллячкою картонні пижі, висипав на землю шріт — то дрібніший, то зовсім великий, як горох,— натомість наповнював патрони землею з грудки, що лежала поряд, і знову затикав пижем.
Тільки як покінчив з усім десятком патронів, уставив їх у гнізда патронташа, а сам патронташ повісив назад на штахетину,— раптом злякався: а що, як зараз Гемор схопить його за барки, як тоді, на вулиці? Поблизу немає нікого, хто міг би захистити. Та, може, там уже й хата зайнялася? Може, полум'я шугає з-під стріхи?
В ту ж мить гарячковий озноб охопив його. Він гребнув навіщось землі на кучку шроту, що лежала у нього між ногами і, забуваючи про обережність, шарудячи смородиновим гіллям, навкарачки чкурнув навтікача.
Той шум налякав меринка, знову наполохав собаку, який кинувся з гавкотом попід дротом, все ще не знаючи, з якого боку чужак та на кого треба гавкати. А Юрко вже мчав пригинці поза хлівом у бік шкільного лісництва.
Тим часом на собачий гавкіт із сіней вийшла Гемориха, думаючи, що то прийшли майстрові. Однак нікого немає, а пес чомусь підскакує вгору. Тоді й вона, глянувши на дах, побачила, що круг бовдура валує хмарою дим.
— Ки-ри-ле! Ки-ри-ле! — закричала налякана Гемориха.— Го-ри-мо! Пробі, ря-туй-те-е!
З хати вибіг Гемор. Став посеред двору і теж побачив біду. Згадав про драбину, що була з того боку хати, чимдуж побіг туди. А Гемориха, розуміючи, що найперше треба сповістити про лихо сусідів, подалася круг оселі, волаючи:
— Про-бі-і, ря-туй-те-е!
З гавкотом рвався на цепу собака, кудкудахкали наполохані кури, кричав півень.
Все те першими й почули Юрко, Жорка та Роман, котрі були якраз біля наметів. Прикинувши, що далі їм тікати і нікуди, й не слід, вони першими заходилися гарячково шукати відра або якийсь інший посуд, що міг би стати в пригоді на пожарищі. А за ними й інші лісівники почали збігатися. З'явився й дядько Лесь, і Тетяна Степанівна. Вже наповнювали хлопці в ставку цеберки, кухлі, каструлі і несли, поспішаючи, до сусіда на підмогу.
Гемориха, хоч і таїла в серці неприязнь до школярів, та все ж утямила, що найскорішої і найреальнішої допомоги можна чекати саме від них, бо й ставок ось поряд, і самої дітворні тут щодня роїться, як комашні.
Господар вже встиг побувати біля димаря, ошелешений, що ряднинка якимось робом опинилася зверху, схопив її, кинув на землю. Переконавшись, що ніде нічого не сталося — просто дим пішов у щілини між цеглинами, які треба буде після ремонту обов'язково позамазувати, спустився вниз саме в той час, коли жінка знову зарепетувала, скликаючи людей на пожежу.
— Та цить,— махнув на неї рукою Гемор,— замовкни...
Він підняв ряднину, що вся курилася димом, тріпнув — вогню немає. "Як вона в чорта опинилася там? — думав.— Може, котрийсь із хлопців-теслярів поклав учора та забув? Або я й сам, як носив солому. А вітер уночі розгорнув... От і закрило прохід димові..."
А рухлива вервечка школярів з різномастим посудом уже простяглася від озера і ось-ось досягне хліва. Хазяїн помітив те, підійшов до скосу. Перші з відром води Юрко та Роман.
— Куди її, дядю? — питає задиханий Сагайдак, з непорочним виглядом якнайсердечнішого уболівальника за чуже горе.
Гемор, може, так просто, а може, потішаючись на радощах, що біда його минула, або упізнав у Юркові кореспондента, тільки примружив з хитрим усміхом очі, засунув руки в галіфе, сказав:
— А он під оте деревце і лий...
Глянув Сагайдак, а то суха берізка із тих, що понищив колгоспний об'їждчик. Подивився на Гемора — в очах його глузування. Знову перемога, видно, на боці браконьєра. Кинули вони з Романом цеберку, полилася вода під ноги. Вхопили порожню, побігли вниз, регочуть. "Та це ще не все... Ще побачимо, чия буде перемога...— думав Юрко, згадуючи патрони.— Раз уже на те пішло, то зуб за зуб!"
Він усміхнувся: згадав, як одного разу запріг у візок Геморових кіз і проїхався уздовж посадки...
ІСПИТ
Тепер Юрко вже не в'язав поли сорочки у вузол, не одягав кашкета козирком назад. А того дня, як мав відбутися іспит, випрасував і шорти, й теніску. Навіть почистив сандалі, приакуратив гребінцем чуба.
Коли у призначений час підійшов до дядька Леся, той окинув веселим поглядом хлопця, підморгнув:
— Оце порядочок!
— Алюр три хрести...— усміхнувся й Сагайдак, зітхнувши.
Жорка не дуже рвався до машини, казав, що він потім, трохи пізніше, попробує, все ж товариша не залишив, стояв збоку з підручником у руках.
І раніше Сагайдак та Вчорашній не раз працювали з трактористом, особливо коли дядько Лесь щось ремонтував у машині. Тоді найкраще зрозуміти, де яке коліща, збагнути взаємодію всіх вузлів та деталей. Але сьогодні екзамен остаточно має показати — поведе Юрко трактора чи залишиться у "підготовчому класі", знову вичитуватиме з книжки матеріальну частину.
Хотілося хлопцеві, щоб іспит відбувався без свідків. Так от же ні — спочатку нагодилася Росина, потім підійшов батько. Навіть Сороканіжка і та присунула свого носа. Юрко скоса поглядав на ту "аудиторію" і тільки зітхав. Лише Тетяна Степанівна, мовби розуміючи хвилювання учня, хоча й знала, мабуть, чого це біля бульдозера зібрався гурт, обминула товариство стороною.
Але дядько Лесь, напевно, здогадувався про думки та почування школяра. Терасування схилів, розчистку тальвегу, де мав розлитися другий став лісництва, уже закінчили. Зараз треба було братися за насипку дамби, спорудження в ній шлюзного отвору. І тракторист, посадивши в кабіну бульдозера Сагайдака та Жорку, погнав у дальній закут свою машину. Слідом їхали Онисим та Роман на крутосхильному.
Землю доводилося горнути зі схилу. Цю роботу виконував дядько Лесь сам, бо дозволити школярам маневрувати на крутій площині побоювався. Коли маса червонястого суглинку зсувалася на дно яру, там її підхоплював Онисим крутосхильним і переміщував далі до центру байраку.
Так і працювали.
Дядько Лесь спершу нічого не питав у Юрка та Жорки. Горнучи грунт, лишався зосередженим і мовчазним, мовби зливався з машиною, розумів, усім єством відчував, наскільки важко їй у ці хвилини. Та як піднімався заднім ходом угору, поглядаючи у віконце, починав розповідати щось цікаве. Згадував, наприклад, штабскапітана російської армії Загряжського, який десь років півтораста тому вперше в світі придумав "екіпаж з рухомими коліями". Різні "самокати" з паровими двигунами, незграбні й важкі, уже й раніше дивували мешканців європейських міст. Але ті чудиська, схожі на допотопних потвор, могли котитися тільки по твердому грунту, а в піску чи в грязюці безнадійно грузли, їх доводилося витягувати волами або кіньми, під регіт глядачів. Штабс-капітан же поставив "самокат" на рейки і тим проторував дорогу до створення першого гусеничного трактора, якого сконструював, до речі, теж наш співвітчизник Блінов.
Розказував дядько Лесь і про свій бульдозер. На багатьох машинах доводилося йому працювати в колгоспі. Але найбільше до душі припав оцей терплячий, невибагливий роботяга. Скільки він землі перевергав, скільки зорав! Люди часто називають другом різних тварин, особливо собак. Але він, дядько Лесь, вважав би друзями найперше оцих рукотворних залізних трударів, бо без них важко довелося б людині в житті. Як ото зразу після війни, коли орали коровами.
— Коровами? — підняв брови Сагайдак.
— Ага,— кивнув дядько Лесь,— одягали на двох корівок ярмо, до нього чіпляли плуга, і — гей...
— Жорко, ти чув таке? Щоб корова орала? Хехе...— сміявся Юрко.
"От бач, які вони,— думав про себе дядько Лесь,— дивуються, що зовсім недавно люди орали землю коровами".
— Де ж тоді брали молоко? — не вгавав Юрко, і механізаторові довелося розповідати, що в
ті тяжкі роки коровам довелося і в ярмі ходити, і людей годувати. А сам водночас радів, які вони щасливі, ці дітлахи, що не знають тієї скрути, і оцей трактор для них — така ж звичайність, як сонце у небі чи вода в криниці.
— Ми ставимо на п'єдестали,— казав дядько Лесь гаряче,— як реліквії слави нашої бойової танки, гармати... Це добре. Але я підняв би на високий підмурок і цього звитяжця праці — трактора. В подяку за вірну службу, за безвідмовну поміч людині-творцеві. І таке буде! Обов'язково мусить бути!
Поволі в тій розмові підходили все ближче й ближче до самої машини, до різних органів її — мотора, ходової частини, приладів керування.
Сагайдак при цьому не сидів мовчки. Він уже де в чому розумівся і підкидав до розмови слівце-друге. Коли згадали про трансмісію, поспішив зауважити, що призначена вона для того, аби передавати рух від двигуна до ходової частини.
— Правильно,— підхвалив його дядько Лесь.
І хлопцеві, заохоченому тою підтримкою, хотілося показати інші свої знання.
— А це ось,— повів рукою перед себе школяр,— засоби керування трактором.