Вона зазирнула до почекальні, тип дивився їй услід. "Як вас підбирають,— посміхнулась Марта в душі, — що всі ви схожі? Дивно. Чимось схожі конфіденти, наглядачі, урядовці відповідних розрядів... Одягаються... Так, одягаються однаково. Однострій секретного агента. Однострій пе-пееса, ендека, х'єна13. Пика — "монополія польська, стандарт — номер такий-то..." Ендеки взуваються в чоботи з високими халявами і носять сірі брилі. Це натоптані самовдоволені човгачі... Агент лишився у вестибюлі. Очевидно, представляє секретну службу на вокзалі".
На пероні Марта несподівано наткнулась на Гамільтона Полянського. "Накликала! — вигукнула вона подумки. — Бетховен сказав би про наш час, що все довкола мусить не тільки мовчати, але і ходити наосліп. Варто побачити одного шпика — і перед тобою винирне ціла сотня".
— Добридень, пані Мартусю! Куди дорога стелиться? Свид послав у відрядження/
— Щоб він нікому не снився, ваш Свид. А ви куди?
— Іду до Золочева.
— Справді?
— Хіоа й ви туди? Оце прекрасно! З тої хвилини, як я перестав працювати за фахом, в мені навіть осли розпізнають розвідника. Почуваю себе погано в поїздах. Знайомства не кортить шукати, бесіди не цікавлять.
— Так, я до Золочева, — сказала Марта. — Довго туди їхати?
— Близько чотирьох годин. Це ж не транс'європейський експрес, а приміський чумазий волик.
— Жах.
— Верхи на доброму конику можна добратися швидше.
— Чого це розвідка виглядає невиспаною?
— Я це саме подумав про одну даму.
— На обличчі — інтелігентська блідість, втома.
— Од нудьги, Мартусю. Я вчора вирішив завести щоденник. Купив чудового паперу, письмове приладдя, але день вдався цілком посередній, ні рядка невартий. Оглянувся назад — не знайду, з чого почати. Захимерив. — Через мить Полянський усміхнувся і мовив: — Одначе я зворушений вашою уважністю. Чи не до Юліана ви їдете, Мартусю? Вас зацікавив світ, люди...
— Якраз навпаки, — посміхнулась Марта.
— Ось чмихає наш чумазий.
— Нарешті. А пасажирів чимало. Ходімте. Якщо виконати обряд ввічливості, можна лишитися на пероні.
Вони примкнули до черги, але біля вагонних східців утворився натовп і Марта з Полянським перезирнулися сміючись.
— Обряд порядку нічого нам не дасть, — сказав Полянський.
— Боже, як місяться!
Провідники, ставши оддалеки, байдуже спостерігали давкотню. Лементували жінки, хтось надірваним баском кричав: "Люди!.. Люди!.."
Полянський показав одному з провідників редакційне посвідчення, і той знехотя відчинив двері в протилежному кінці вагона.
— А чому з цього боку замикають? — запитала Марта. — Це їм що — шкодить?
— Мабуть, не передбачено інструкцією.
Вагон гудів і вібрував. На лавках вмостилося з десять дужих парубійків, прохід був вільний, а біля східців рвалися, як собаки. Хтось заверещав дивним голосом — і втихомирилося. Натовп відкотився під стіну вокзалу, когось начебто відволокли туди. Схоже було, що якийсь неоковирний звір, забавляючись чимось тендітним, раптом побачив між кігтями вимкнуте нутро і з каяттям розглядав наслідки своєї незграбності. Стогнучи і охаючи, до вагона заходили селянки, потому рушили розчервонілі чоловіки, поїзд рухнувся і проплив повз нерухомий скру-тель під вокзальними вікнами. Через вагон, гримаючи дверцятами, промаршували чорні постаті обслуги. До труби над головою Полянського була прив'язана дротиною табличка в чорних рамках. На ній тремтіли симетрично, як куплети вірша, розташовані коротенькі абзаци. Певне, один з пунктів застерігав: "Посадка проводиться лише з одного кінця вагона за ходом поїзда...
— Розповісти про свою "практику"? — перепитав Полянський. Він схрестив на грудях поцятковані ластовинням руки. "Сангвінік, — відзначила про себе Марта. — Хвилясте волосся пшеничного кольору, сірі холодні очі, застиглі білими рубчиками сліди осміху довколарота, м'які рожеві губи, розділене ямкою підборіддя... Господарі, видно, вважали, що Полянський зовнішністю відповідає типові росіянина..." — Боюся, що з мене поганий оповідач. Я вже спробував вам дещо розказати, відтак мене не покидало почуття, що я не справив жодного враження, бо не маю хисту. Ну що ж...
Я не запам'ятав своїх батьків (мабуть, я скажу кілька слів про себе, Мартусю?). Це були збіднілі шляхтичі. Хоч я виростав у запущеній магнатській садибі, мене ніколи не схвилювали ні занепад нашого знатного в минулому роду, ні руїни гнізда, в якому він розвився і одцвів. Я був плебеєм і зірвиголовою. Стрий спекався мене, пославши вчитися до Кракова. Я розбещував його синів. У Кракові я швидко став зверхником компанії шибеників, що проколювала корчмарям бочки з вином, висаджувала на дахи карети і міняла штахети біля адвокатських котеджів. Якось ми вкрали урядовий вагон. Так, так, урядовий вагон. Вартівника споїли, за ніч (нас було близько сотні) проклали залізничне полотно на міське звалисько, заштовхали туди вагон, а шпали і рейки акуратно прикопали. Нами зайнялася секретна служба. Не знаю, як інші, та я відсидів три доби в каталажці і мене влаштували до розвідницької школи у Відні.
Я легко опанував мови, навчився влучно стріляти, а що стосується диверсій, то я для цього ніби вродився, винахідливості не бракувало. Професії, які ми вивчали, теж були нам потрібні в одному-єдиному плані: як, віртуозно володіючи фахом, зашкодити тій чи тій справі. Оловом, я став розвідником-асом ще до закінчення навчання, мені доручали найвідповідальніші завдання. Нам проповідували національний нігілізм, і мені було однако, кому служити — Німеччині, Австрії, Польщі. Та я був спеціалістом для Сходу, і ворог у мене був один: Росія. Ми читали російські газети, книжки, революційну літературу, написану російськими підпільниками, і могли уявити собі справжні розміри імперіалістичної пихатості, зарозумілості і божевільної претензійності царського уряду, з яким інший світ рахувався, оскільки йому потрібен був ринок збуту, а ще ж погрозливі зблиски багнетів над Близьким, Середнім і Далеким Сходом, а також російський хліб. Поступово в становищі розвідника я знайшов для себе таке саме поле честі, як, наприклад, російські соціал-демократи, що виступали проти царизму. Тоді я збагнув, що можна шкодити Росії двояко: її народові і її неосудним керівникам. Я був політичним розвідником і працював проти Росії вищих поверхів. Після революції моя місія політичного розвідника" в Росії здрібничилась. Внутрішньо я не вірив у свою "місію". Я передбачав, що мене спіткає невдача.
— І все-таки ви ще певний час не сиділи склавши руки? — запитала Марта.
— Ні, звичайно. Ви домагаєтесь, щоб я зізнався у злочинах? — Полянський розсміявся. — Бачите, якби революція в Росії здалася мені кривавим експериментом, я досі смакував би омлети з грибами. До речі, заради цієї пряжені я відвідую щотижня знайомих емігрантів.
— У Росії голод, не дуже б ви поласували.
— Голод, — повторив Полянський в задумі. — Але ж і в Польщі вмирають тисячі від недоїдання. Тим часом уряд Української Народної Республіки на чолі з Петлюрою дні і ночі трапезує в тарновських кав'ярнях. Ці "урядовці"*іе відчувають скрути. Між іншим, Мартусю, вас не дивує така ситуація?
— Анітрохи, — відповіла Марта. — На те й договір Петлюри з Пілсудським.
— Що я чую! — вигукнув Полянський. — Нарешті розбалакалася. — Він помовчав, тоді сказав: — Мені хочеться вам дещо повідомити, і я не маю сили втримати язик за зубами. Начальник другого відділу генерального штабу польської армії Матушевський недавно в секретній записці до уряду з приводу використання груп Савинкова і Петлюри першим параграфом відношення до населення України і Білорусії вивів чорним по білому: "Полонізація окраїн у межах Ризького договору". Я зумисне не акцентую жодного слова з цієї фрази.
— І, мабуть, досить, — сказала Марта, думаючи: "Ось як! У межах..." Вона усміхнулась і запропонувала: — Я купила яблук і булок. Перекусимо, пане Полянський? Ясна річ, це не пряженя, але в дорозі все смачне.
— З задоволенням, Мартусю. Одначе пряженю, якщо вже про неї стільки мовлено, я сьогодні буду їсти. У мене сестра в Золочеві, стрийова тендітна донечка; я вблагаю її, щоб приготувала на вечерю московський омлет або золочівську пряженю. Дивина — як нас випадок звів. І не приснилося о.
— Аж підозріло.
— Справді.
— І добре платять за те, що стежите за мною? — сміючись, спитала Марта.
— А вам? Адже я можу подумати, що ви стежите за мною.
— Якраз вистачає на яблука.
— Мені трохи надбавляють за досвід і вислугу... А яблука — розкіш. Це, либонь, козацьке слово? Розкотитися, по кошу — кварта з медом, кошовий ділить ханське золото.
— На жаль, не знаю.
У Полянського мовби застигли очі, коли Марта, плачучи і сміючись, впала на груди збентежено-усміхненого чоловіка, середнього зросту, але міцного, непомірно широкоплечого, в сірому суконному плащі, в такому ж костюмі (очевидно, все зшито разом), у білій накрохмаленій сорочці і чорній (мабуть, під колір зіниць) краватці.
"Це він..." — мелькнуло в Полянського.
В одній руці Юліан тримав теж сірого капелюха, другою, стискаючи букет дрібненьких польових квіток (аж набрякли сині жили), пригортав Марту. Очі заплющені. Неймовірно високе чоло. Ніби викарбуване з граніту підборіддя. Тіні — якісь розколисані хвилі тіней — облягали надто виражені м'язи обличчя.
Постать, лице, одяг, поза — все в одну мить врізалося в пам'ять розвідника; хоч він бачив немало людей, які блискавично привертають увагу своєю зовнішністю, в Мартиного чоловіка це було тільки оболонкою чогось дивовижного, якогось намагнічуючого довколишність згуст-ка енергії. Полянський машинально переступив з ноги на ногу і, одірвавши погляд від сплетеної невидимими демонічними силами пари, поплентався уздовж залізничного полотна, наче йому більше нічого не лишалося, як дибати без мети, бо та мета, якою тішив себе, пожартувала з ним, як напрочуд вродлива і, за всіма ознаками, приступна повія. Він одійшов кроків на сто і оглянувся. Юліан з Мартою все ще стояли обнявшись, тільки Юліанова голова була опущена на Мартине плече. Мимо Полян-ського по запасній колії прогуркотів паровоз.
Вони вийшли в поле. Геть порожні аж до обрію, до тимчасового краю землі і неба, низинні, вимочені сльо-тами ниви. На дорозі, як проталини, зблискували і наповнювалися небом дощові озерця; люди, що йшли, минали їх, і вони ставали знову незрячими.